Бувальщина прикордонника Гриви

Кирилюк Григорий Васильевич

Грива кішкою покрався у сіни, причаївся за прочиненими хатніми дверима.

— Ти кого хотів обманути? — гадюкою шипів незнайомий просто в обличчя касира. — А це бачив? — підвів німецький пістолет кольт. — Ти підкинув зовсім інші ключі під кладку й гадав, то я зараз же побіжу до каси? Думав, що мене там злапають?!

Онуфрієва дружина заголосила, благаючи не вбивати чоловіка. Данилко дрижав, як осиковий листок. Його очі з надією глянули на двері й помітили Гриву. Гордій показав хлопчикові на лампу — мовляв, погаси. І коли бандит задкував до порога, наводячи

пістолет на його батька, Данилко закричав щосили, схопив лампу й жбурнув її на ворога. Дзенькнуло скло, спалахнуло полум’я. Але постріл не пролунав. Нападник лежав на підлозі з перебитою рукою, а на ньому сидів командир відділення Грива.

Затриманий борсався, наче стриножений вгодований кінь.

— Онуфрію, сядьте на ноги бандюзі, бо вислизає! — крикнув Гордій.

Кухта впав на ворога, вигукуючи:

— А сяду гадюці, сяду!

Невдовзі бандит лежав зв’язаний. У хаті смерділо гасом, димом, чужим потом. Данилко широко розчинив вікно, впускаючи свіже терпке повітря.

Ніч у печері

Свіжого липневого ранку на заставі одержали тривожне донесення.

— Виявлено порушення кордону, — пояснив начальник Гордію Гриві й поставив завдання — Якнайшвидше починайте пошук, ось звідсіля…

Чорним олівцем він тицьнув на безіменний потік, що тоненькою голубою ниточкою звивався на карті.

— З групою прикордонників я буду в заслоні коло Чорної скелі, де потік зливається з Черемошем. Ясно?

— Так точно! — відповів Грива.

— Ідіть.

Грива з бійцями, здавалося, не біг, а летів до потоку. Та як не поспішали прикордонники, тільки після полудня їм удалося натрапити на слід порушників і, як говорили на заставі, сісти на п’яти.

Порушники, зігнувшись, квапливо вимахуючи руками, бігли по мілководдю. Круті, зарослі чагарниками береги потоку надійно маскували їх. Неважко тут і згубити чужинців з очей.

Грива наказав Роданову й Вариводі перейти потік і діяти на лівому березі, а сам з Громикою подався правим берегом. Лазутчики таким чином опинилися в лещатах. Громико голосно крикнув: «Стій!» — та порушники лише більше зігнулися й прискорили ходу.

Пірнаючи в колючу ожину, маскуючись за виступами валунів, ховаючись під навислими над потоком корчами, невідомі намагалися зникнути з поля зору настирливих прикордонників або ж, притаївшись, пропустити їх повз себе. Та ці хитрощі їм не вдалися.

Подряпані, вишмагані гіллям, обліплені рудими реп’яхами, прикордонники уперто переслідували втікачів.

В руках у порушників не видно було зброї. Ось чому командир відділення, побачивши, як Громико бере на приціл одного з них, крикнув:

— Облиш! Вони вже видихались. Доженемо. Може, це важливі птахи.

Врешті на пологому березі прикордонники змусили невідомих вийти з води. Варивода і Роданов обшукали затриманих. Грива запитав:

— Усі в зборі?

— Так, товаришу…

— Де зброя?

— У нас її не було, товаришу, — скоромовкою запевнив один з затриманих і замахав оббризканими піною руками, наче вітряк крилами. — Ми плотогони. Яка

у нас зброя? На Черемош ідемо…

— З Угорщини на Черемош?!

— Бігме, Левко правду каже, — втрутився ще один «плотогон». — Ми заблудили…

— Так і є, товаришу, заблудили, — в один голос повторили всі четверо. — Ото й потрапили на прикордонну смугу. А зброї, бігме, не мали.

— Гаразд. Розберемось! — мовив Грива. — Ходімо!

Та затримані не рушили з місця, знову стали запевняти, що вони плотогони.

Грива кивнув Вариводі й Роданову. Прикордонники побігли до потоку, заходилися то носками чобіт, то просто руками бовтатись у мутній воді, як рибалки, що пічкурують линків.

Сонце ховалося за густі розкуйовджені хмари. Під їхньою тінню забрьоханий одяг «плотогонів» ще дужче потемнів. Грива уважніше придивився до затриманих. Справді, одягнені вони як плотогони. Ті ж довгополі сорочки, кептарики, оздоблені вилинялим шитвом, вузенькі штани, підперезані широчезними ремінними пасками. Але зиркнув на руки порушників, і сумніви розвіялись. У трударів лисосплаву вони грубі, нам’яті, мозолисті, а в цих — білі, панські. І хода у них рівна, з прикметою військового вишкілу, а не ведмежа постава ніг, як у керманичів хитких плотів.

Тут повернувся Варивода й Роданов і принесли щось у прогумованому рюкзаці та пістолет радянської марки ТТ.

Затримані не виявили ані найменшого інтересу до знахідки. Ковзнули байдуже поглядами по рюкзаку, пістолету й стали дивитись кудись в гори, де копичились хмари. Грива й собі зиркнув на потемнілий горизонт. Низькі кошлаті хмари спускалися все нижче. Під вітром розгойдались дерева. Грива відійшов од затриманих, підкликав Вариводу і Рода-нова, півголосом наказав:

— Негайно зв’яжіться з групою начальника застави. Він біля Чорної скелі. Це за кілометр-півтора звідси. Ідіть навпростець.

Легко сказати — навпростець. Попереду три горби, по п’ятсот метрів кожний. Та дві ущелини, завалені камінням, порослі кущами терну, ліщини, молодим грабом…

Варивода і Роданов швидко зникли в гущавині.

Хмари все нижче й нижче лягали на гори, тиснули їх своїми волохатими грудьми. Десь над верховиною мигнула блискавка. Лісом пробіг рвучкий вітрисько. Листя на кронах затріпотіло.

Прикордонники не вперше були свідками карпатської грози. Не раз мокли під нею, перечікували її в печерах, під валунами. Але цього разу вони були не самі.

Куди ж їм подітись?

Громико побачив неподалік якусь печеру. Оглянувши її, він доповів:

— Печера другого виходу не має. Я налічив дев’ять кроків у глибину.

Линув раптовий дощ. Іншого затишку шукати було ніколи.

«Плотогонів» розмістили в самій глибині печери. Грива й Громико влаштувались при вході.

Яскрава блискавка розпанахала хмари. Сипнув град. Невеличкий безіменний потік, в якому перед грозою й по коліна не було, тепер клекотав, наче водоспад. Він вилився з своїх вузьких берегів і змивав усе, що траплялось на його шляху: корчі, гілля, колоди. Чути було, як по схилу гори котилося каміння й гучно падало в воду.