Цар соловей

Руданський Степан Васильевич

X

Росте дочка злотокрила, Краси добирає, А тим часом її ненька З силоньки спадає. Обсіклися пишні коси, Снігом забіліли, Поспадали повні личка, Воском зажовтіли. Очі в лоб позападали І там позгасали, І на лобі літа сумні Сліди поорали. І ослабли сухі руки, Підкосились ноги, Похилилась, як билина Суха край дороги. І згадала стара ненька Смертную годину, На могилу Соловея Повела дитину. І говорить: «Доню мила, Поглянь кругом себе: Доки зглянеш - все то буде Суджено для тебе». І поглянула царівна, Видить - синє море. Подивилася на захід - Манячіють гори. На восході чорний ворон Понад ліс літає. На опівніч орел сивий Когті розправляє. І говорить до царівни Бідная цариця: «Де спочили твої очі, Там твоя границя. Будь довільна своїм краєм. Не бажай чужого, Але нехай і чужії Не займають твого. Єсть у тебе в крилах сила - Бийся, відбивайся. Єсть у тебе в лобі розум - Звести не давайся. Стережися, доню, хмелю: Хміль - погане зілля: Платить мукою-тугою За часок весілля. Будь царівною довіку, Замуж - то недоля: Нема в світі, моя донько, Як власная воля. Рік від року сповідайся У

старій столиці І не забудь царя-батька І мене, цариці». І цариця свою доньку Поблагословила І навіки свої очі Темнії закрила.

ЧАСТЬ ДРУГА

І

Незабаром на степові І Канчук конає, Свої діти, свої слуги З шатра висилає. І виходять його діти, Слуги виступають, Ломлять руки, по цареві Плачуть і ридають. Лиш мізинець не ридає, Шатра не кидає: Заховався під постелю І все розважає. Встає Канчук із постелі І трьома ключами Відмикає круглу скриню, Збиту обручами. Достає нагай ремінний, Кримку витягає, Достає казан чугуниий, Стиха промовляє: «От нагай, що вражій силі Давав наганяю, Як бувало говорив я: «Погуляй, нагаю!» А то кримка-невидимка, Що мене ховала, Як у полі вража сила Мене наганяла. І казан!.. Не раз варив я, Що йно попадалось; І все військо було сите, І ще зоставалось». І узяв він тії річі, К серцю пригортає, Заливається сльозами, Стиха промовляє: «Річі мої дорогії! Де мні вас подіти? Віддав би вас своїм дітям, Та не варті діти! Закопаю я вас в землю, Там лежіть довіка. Нехай до вас не доткнеться Рука чоловіка». І викопав в шатрі яму, Річі укладає І землею засипає, Тричі примовляє: «Хто їх буде добувати, Нагле най сконає; Чия рука закопала, Та най відкопає». І втиснув коліном землю І підвівся стиха. Положився на постелю І сконав до лиха.

II

«Добре, батьку, що сконав-єсь! Синок промовляє.
– Чия рука закопала, Та і відкопає». І ще теплого з постелі Волоче до ями І розкопує ту яму Мертвими руками. І,розкопує, гадає: «Все то моє буде, І не видітимуть браття, Не знатимуть люди». А тим часом його браття Своє пам'ятають: Поробили в шатрі діри, В шатро заглядають. І но тілько докопався - В шатро повбігали І над батьком своїм діти Сварку розпочали. «Моя кримка!» - каже менший. «Моя!» - середущий. «Моя кримка!
– каже старший.
– Я старший і дужчий». І вхватили кримку в руки, Кримки не пускають. А тут раптом нахилились І нагай хватають. «Мій нагай!
– говорить менший.- «Ні, мій!» - середущий. «Мій казан!
– говорить старший. Я старший і дужчий. І всі троє заціпились, І нагай тримають, І ще раптом нахилились - Казан підіймають. «Мій казан!» - молодший каже. «Ні, мій!» - середущий. «Мій казан!
– говорить старший. Я старший і дужчий». І зчепились за дідизну І не помиряться. І водяться по шатрові, День і ніч сваряться. І сваряться, не миряться, Батька проклинають, А тим часом ходять слуги Да їм розважають: «Царевичі наші любі, Сваром не сваріться! Ходіть лучче до причепи, Миром помиріться». І подумали три брати, Покидають степи І на північ, у столицю, Ідуть до причепи.

III

Прийшли брати у столицю, Палац відпитали І приходять до покою, Край порога стали. А в покої сам причепа На високім тропі, Кучерявий хміль повився На його короні. Коло него, ступнем нижче, Сидять сенатори, А за ними їднорали, Пани й асесори. За панами осавули, Як свічки, стояли, А за ними прості люди Мовчки уклякали. У царя на відер двоє Чаша брильянтова, І на чаші стоїть надпись: «Тут правда царьова», І цар нею вино тягне, Відром - сенатори, Піввідерком - їднорали, Оком - асесори. Пани пили із півока, З кварти - осавули, Прості люди то з бляшанки, То з бичка тягнули. Наоколо часовії Стіни підпирали, І, як ружжя, довгошиї Бутельки тримали. Підступили, поклонились Діти Канчукові. «Розсуди нас!
– говорили П'яному царьові, - Розсуди по правді божій, А не чоловічій: Нам осталось після батька Три чудесних річі. І першая із тих річів - Канчукова кримка, І та кримка не простая - Кримка-невидимка. Друга річ - нагай ремінний, Тільки-но сказати: «Погуляй на кім, нагаю!» То й зачне гуляти. А з казана, щоби їли Всі на світі люди - Скілько страви ізварити, Стілько в нім і буде. Отаке-то, ясний царю! Ми й самі не знаєм, Як ті речі між собою Поділити маєм. Чи три річі взяти разом Судиш ти їдному? Чи каждому їдну взяти? І котру якому?»

IV

«Не журіться, царські діти, Діти Канчукові: Передайте ви ті річі Нашому царьові. Цар розсудить, кому взяти!» - Слуги враз сказали. І царевичі причепі Свої річі здали. А причепа тії річі На столі складає І встає із свого трону. Стиха промовляє: «Свідок бог, суджу я правду, І всі добрі люди: Хто із вас братів поборе, Усе того буде». І в минуті двоє старших Раптом ізчепились. Ізчепились і до крові, Як ті півні, бились. А молодший лиш на кримку Скоса поглядає... Ніби місце дає браттям, К столу підступає. Вже і тому, і другому Боки посиніли, Вже крівлею тому й тому Губи закипіли. А все вони таки б'ються, Мцром не миряться; Наостаток враз без сили Покотом валяться. Плещуть свідки у долоні, Ті цар помагає, А мізинець помаленьку Руку протягає. Хвать за кримку! Да на себе! Давай утікати! Сенаторам через плечі, Людям через п'яти! «Ловіть його, бісурмана!» - Усі закричали. А він уже за порогом, Поминай як звали! «Ну, пустили того біса, Хоть тих не пускайте! Не пускайте бісурманів, Зараз порубайте!» І царевичів безсильних На шматки зрубали, І собі нагай ремінний І казан узяли. А мізинець-невидимець З страху чи із горя Десь погнався через степи До самого моря.

V

На полудень від заходу Пишна, як дівчина, Розвинулась і дрімає Сонная долина. У головах терен в'ється, Шию обвиває І квітками й ягідками Голову вбирає. Від восходу, як покрівля, Відкотилось море, Від заходу при долині Стоять сиві гори. Стоять гори при долині, Ніби батько й мати. І

вартують, доки буде їх дитина спати. І вартують з-перед віку І думу гадають, Та на сонную дитину Сльози проливають. І на ноги спаде слізка - І, як невидимка, Закриває її чари Встидливая димка. І та димка зеленіє, Вабить і лякає, Вбитому життя дарує І сама вбиває. І на стан сльоза упаде - Кругом обіллється, Опереже стан тоненький, В вузлик завинеться. Завинеться і дівочі Чари замикає, І два кінці, як дві бинди, В море опускає. І на груди сльоза впаде, І до серця ллється, Доки в серці у гарячім З вогнем не зійдеться. І лиш тілько ізійдеться, Парою злітає Гу сонної долини Груди підіймає. Підіймає повні груди, Груди пробиває І гарячою водою На світ випливає. Плачуть гори, течуть сльози Віки, не годину. Но ті сльози не збуджають Сонную долину. Плачуть гори з-перед віку І не перестануть, Тілько й легше горам стане, Як на море глянуть. Море тихе, море ясне, Як дитя, дрімає, А за морем свята церква І хрест святий сяє.

VI

В сій долині межи морем, Терном і горами Жив собі пастух-царевич З своїми стадами. Живе собі, як пташина На святії волі, Коло него стада бродять На шовковім полі. А він собі під оріхом Лежить на травиці, І в травиці червоніють Спілі полуниці. А навколо на деревах Фіги і мигдали. Померанці і цитрини Гілля повтинали. Там спадають спілі сливи, Жовтії морелі, А там тілько доспівають Ріжки і дактелі. На відклонах спілі дині Й кавуни пестріють, І над ними винограду Китяхи синіють. І в долині над зіллями То метелик грає, То жебонить бідна пчілка, В квітку заглядає. А в повітрі над садами Грають божі птиці, І над ними, як склепіння, Небо без границі. А по небу плине сонце, Тає на долину І, як ненька, огріває Рідную дитину. Опочине ясне сонце - Місяць випливає. Безграничнеє склепіння Зіроньками сяє. І весело зорі грають, Мигтять і міняться То погаснуть, потемніють, То знов загоряться. Тілько місяць, місяць думний, Знать, своє гадає: Мірним ступнем поміж зорі К заходу ступає. Хіба тілько, як проходить В небі середину, Стане, думний, і погляне В сонную долину. А в долині туман бродить, Убрус випрядає І на сонную долину Стиха накидає.

VII

І як в небо сходить сонце І як з неба сходить - Стає пастух на долинім І думу виводить. І стихає все навколо - Від орла до пчілки, Все живеє й неживее Слухає сопілки. І та дума, його дума, Ніби з неба ллється, І широко, і далеко За межу несеться. Раз виходить піп із церкви, Кондаки співає, Коли чує, аж за морем Якась дудка грає. «Га!
– подумав.- Певно, люди Зайняли долину. Піду-но я що випрошу, Хоть на сорочину», І зібрався піп убогий, Пішов понад море І приходить на долину, Під високі гори. Аж навстрічу йде царевич, З попом привітався. «Чи здалека ви, панотче?» - Батюшку спитався. «Я з-за моря,- піп говорить,- Я з-за моря, сину, І бідую Христа ради, Мало що не згину. Я вдівець, не маю жінки І дітей не маю І за церкву лиш їдную Та за душі дбаю». «Будьте ласкаві, панотче, В мене відпічніте, Не цурайтесь мого хліба, Сядьте, закусіте». Простелив піп свою рясу, На траві сідає; Пастух ходить коло него, Щиро угощає. І наївся піп убогий І хрест святий творить, І дякує співакові, Дякує й говорить: «О, спасибі! Добре, сину, Ти людей приймаєш, Тілько шкода, що до того Вина не тримаєш. Знаєш, сину, вино добре, Письмо святе каже, Веселить смиренне серце, Маслом душу маже».

VIII

«Вибачайте мні, панотче, Я ще не розжився, Ще і року не уплило, Заким поселився. Розжиюся, і як будуть Мене знати люди, То на втіху добрих гостей І то в мене буде. На сей раз, святий панотче, Прошу, не судіте, А убоге господарство Поблагословіте!» Спершу вийшли на озера, Де між купинами Пливали собі на волі Гуси з лебедями. І піп руку підіймає І благословляє, А тим часом пастухові Стиха промовляє: «О, хорошії ж лебідки Й гуси маєш, сину! А годилось би й на церкву Дати десятину». І дарує він найкращу Гуску і лебідку, А піп тільки-но погладив Куцую борідку. Ідуть далі понад річку, Аж на оболоні Табуном на волі грають Розкошнії коні. «Благословить тобі господь І ті коні, сину, Лиш не жалуй в святу церкву Дати десятину». І вибрав він пару коней Під масть і під міру І дарує і ті коні В церкву на офіру. Перейшов піп вздовж і навхрест Всю його долину І на церкву ізі всього Вибрав десятину. Наостаток в него видить Дудку золотую, І на дудку піп зливає Благодать святую. «Всяка дудка твоя буде Повна благодати, Тілько, сину, треба сюю На святе віддати». «Вже за сеє, святий отче, Прошу вибачати, Дудка - батьків подарунок, Не можу віддати». «Ну спасибі і за теє! Думає попина.- Церкві хвала подобає, Мені - десятина».

IX

Тілько-тілько що царевич Батюшку відправив, І отець чеснії стопи За море направив - Аж з-за терену густого Німець показався. Іде - пастух поклонився, «Звідки?» - запитався. «Я сем, члечку, вбогий немец, Фон Австрія з родем, Жиє собі тілько штукем, З чужим хлебем-водем. Як сват сватем, нам Австрія Хлеба не родзіла, Тілько з вогнем нас паліла, З водем нас топіла. З такем бідем немец нігди З хлебем не працовал, Тілько ходзіл із олейкем, Штуки показовал». «Що ж то в тебе за олейки?» «Вшельке, мілий члечку: І от тего, жеби члечка Покохал дзівечка, І од глави, і од очу, Од боку болення, От седзення і стоєння, Піця і єдзення». «Як такії ж то олейки, То сховай для себе. Ще цікавий би я знати, Що за штуки в тебе?» «О, я славне умім штуки,- Хитрий німець каже.- Тілько заплаць, мілий члечку, Вшельке ці покаже. Ото, члечку, і даремне Маш ламане штуке...» Перегнувся назад німець, Падає на руки. І руками вперся в землю, Ноги підіймає І стоїть ногами вгору, Ніби чорт тримає. І здихнув пастух-царевич, Просить німця встати. «Що ти робиш з себе, німче?
– Став йому казати.- Не пристало чоловіку З себе сміх робити. Чоловіку завше треба Чоловіком жити. Я дам тобі, чоловіче, Всього для початку, Та возьми, піди додому, Збудуй собі хатку. Сій, ори, працюй, трудися, Як всі добрі люди, То із тебе поміж люди І сміху не буде».