Цар соловей

Руданський Степан Васильевич

VIII

Так і жив собі царевич На своїй поляні, Тілько й думи в него було, Що о полюванні. І в тих думах кілька років В вічність полинуло, І літа ті найщасливші Для мисливця були. Після того із шостого Чи з седьмого року Залягла йому гадюка Край лівого боку, І згризала йому серце Зрання до смеркання, І натхнула тяжкі війни Замість полювання. Отакі-то речі були! Певними часами Полював собі мисливий Межи болотами. І вбив сарну, кілька зайців, Вовка і лисицю, Наостаток несподівно Напав на куницю. Летять слуги і мисливий, Хортів поспускали, А куниця на болото, Поминай як звали! Біжить вона болотами, Полем, чагарями, Біжить ззаду і мисливий З слугами, хортами. Убігає кунка в степи, Ба й ті не вертають І в густий бур'ян високий З псами убігають. І ганяли, не догнали, І в степу зблудили, І насилу приблудились На ніч до могили. І кругом могили стали, Стали розважати, Чи додому повертатись, Чи тут ночувати. Розсудили ночувати Слугам серед поля, Царевичу - на могилі, Коли буде воля. І подякував царевич За їх раду милу, І пришпорив вороного, Їде

на могилу.

IX

А царівна злотокрила На могилі спала... Крила раптом засвербіли, І царівна встала. Перед нею в злоті-сріблі, Гарний,уродливий, Стояв конем на могилі Царевич мисливий. І поглянула царівна Навкруга могили, А там люди пішо й кінно Ціле поле вкрили. І поглянула, питає: «Звідки, добрі люде? Чи війна у вас зо мною, Чу супокій буде?» І царевич відвічає Панні уродливій: «Я - царевич із поляни, То мої мисливі. Ми куницю полювали, Да в степи загнали, Не догнали,заблудились, Сюди приблукали. Просимо тебе, царівно, На нас не гнівися, Що без волі ми твоєї В степи ввігналися», «Коли так,- царівна каже, Я жалю не маю, Кілько схочете - полюйте, Я вам позволяю. Ще годилось би вас, гречних, Переночувати, Но я - панна, ти - кавалір,- Прошу вибачати...» «Дякуєм тобі, царівно, І святому богу, Тілько звідси па поляну Покажи дорогу». І царівна показала: «Так тримайтесь, люде: Перше кий вам попадеться, Потім жито буде. І від жита на полудень Там пішло ще наше; А від него на опівніч Все то буде ваше». І подякував царевич, Шапкою склонився, З вороного перегнувся, З панною простився. Зібрав слуги і поїхав На свою поляну І все думав за царівну Любу та кохану.

X

Звела з розуму царівна Мисливого-пана, І огидла йому пуща, Збридла і поляна. І чи спить він, чи дрімає, Чи думу гадає,- Його думка край могили На стену літає. І літає коло тої, Которую любить,- Обіймає і цілує, Ластить і голубить, Нащо ж думи, нащо ж мари Про пишнії чари, Коли з ними враз по серці Бродять чорні хмари? Спив і я той прикрий келих За здоров'я долі, І з похмілля моє серце Розривають болі. Правда, мило мені було, Як дівча обняла І опущене покрівля З думки підіймала, І на розум накидала. Правда, мило було!.. Моє серце в океані Розкоші тонуло. Я забув про все на світі, На все не вважав-єм, Я й себе забув самого, Мало пам'ятав-єм. Спам'ятався... вона щезла!.. Розум холодіє. Лиш нещасна моя думка Росте та повніє. В якім смутку, в якім жалі З нею я блукаю, В яких муках, тяжких болях На світ породжаю. Зв'янув мій вінок рутвяний, І вона причина, І хто знає, чи пригорне Хоть дитя-дівчина! Нащо ж думи, нащо ж мари Про пишнії чари, Коли з ними враз по серцю Бродять чорні хмари? І роздумав пан мисливий: «Нічого гадати. Лучче бути у царівни, Правду розказати».

XI

І пішов він до царівни: «Панно злотокрила, Ти строїла моє серце, Розум погубила. Верни розум, віддай серце, Зжалься надо мною, Прийми моє вірне слово, Будь моєй жоною!» «Царевичу любий, милий! Вибачай, що скажу: - Я своєї головоньки Нігди не зав'яжу. Доки сила єсть у мене, Хоть би й я хотіла, Не допустить мене замуж Моя власна сила. А як доля мене зрадить, Сила збита буде, Ні я людей не полюблю, Ані мене люде. Царевичу любий, милий! Щиру правду кажу: Я своєї головоньки Нігди не зав'яжу». «Чари мої, небо моє! Зжалься падо мною! Не жоною - бог з тобою,- Будь хоча й сестрою! Позволь мені на степові Вічне полювати, Вічне тебе оглядати, З тобой розмовляти!» «Позволяю-позволяю І буду сестрою, Лиш неслави, тебе прошу, Не роби зо мною». І, як рідная сестриця, З братом обійнялась, Пригорнула його к серцю, Щиро цілувалась. І що ж? Легше тепер стало Мисливому-пану, Коли він сестрою має Дівчину кохану?! Но чи ж легше: води хтіти, Питоньки просити, У воді по шию бути І води не пити? Що йому за доля була І сестрою мати? Що за щастя йому було З нею розмовляти? Тілько дума за думою Розум убивала; Тілько туга за тугою Серце розривала.

XII

І не міг царевич знести Тяжкої недолі, І задумав її взяти Замуж поневолі. І впівночі, як царівна Мала спочивати, Став мисливий на всі степи Сіті розкидати. І розкинув на всі степи, Поля і могилу, Ставить силу серед поля, Сам іде по милу, Тілько вийшов на могилу - Мила пробудилась І сердитими очима Вколо обдивилась. Всюди сітка на стенові, Край могили люди. «Скажи, брате,- запитала;- Що то з того буде?» «А що ж буде, моя панно? Прийшов за сестрою, Щоб по волі чи неволі, А була жоною». «Не буде сестра жоною»,- Відповіла мила; І на ступінь відступилась Істріпнула крила. І, як порох, пішо й конно Козаки спадають І зганяють вражу силу, Сіті обривають. І урвала їден волос, Ставить отамана, І отаман в чисте поле Запрошае пана. І на степу межи житом, Києм і могилой Ізійшовся пан мисливий З отаманськой силой. І зійшлися, б'ються, тнуться І кінця не мають, Їдні сили полягають, Другі виступають. І в мисливця нова сила З вуха виступає, В злотокрилої царівни Із крил вилітає. І зійшлися, б'ються, тнуться, Тілько й миру мають, Як землею сировою Трупи закривають. І так бились літо й зиму; Аж перед святою Дождалася злотокрила На часок покою. І в столицю полинула І там сповідалась І днів кілька із столиці В степи не верталась.

ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА

І

Безворотно дев'ять років В вічность улетіло, Як на степу опочило Соловея тіло. Улетіло дев'ять років, Ще їден кінчався, А причепа з того часу Ще й не сповідався. І от саме на Великдень Слуги підступають, Будять сонного причепу Да і промовляють: «На добридень, ясний царю, Святом веселися, Їдь у старую столицю Та запричастися». Встав причепа, довго думав, Думав,

що робити, Наостанок сказав слугам Коні заложити. Заложили слуги коні, Він умився, вбрався, Взяв барилко й фаріаком На степи погнався. Приїжджає у столицю І у церкву входить, А у церкві «херувими» Старий дяк виводить. І врата святі одкриті, Свята чаша сяє, І отець крижує руки, Духа призиває. І кадильниця святая В олтарі кадиться, І, як в небі білі хмарки, Фіміам клубиться. І в тих хмарках, ніби в небі Душі умерлії, Бликають перед вратами Свічі восковії. А у церкві на колінах Стоїть злотокрила І, як ангел перед богом, Голову схилила. І причепа мимоволі Серцем сокрушився, Уклякнув і нахилився, Господу молився. Щиро господу молився, Щиро сповідався, А потому враз з царівной І запричащався. І по всьому піп виходить, Проскури підносить І царевича й царівну На свячене просить.

II

Піп, причепа і царівна За столом сиділи, Як звичайне на Великдень, Спершу яйця їли, Потім паску, і ковбаси, І усе свячене, Наостаток надпочали Порося печене. І отець святий говорить: «Варто би полити, Но, бог свідок, нігде було Крапельки купити». «Та то правда, ясний отче,- Враз причепа каже,- Той і легко не поїде, Хто коліс не маже. Десь там я привіз з собою Барилечко ціле, Та не знаю, святий отче, Чи ви п'єте біле». «Слава богу,- отець каже,- Що то розбирати! Дання всяке за хороше Бог велів приймати». І принесли то барилко, Пляшку наточили І поставили на тацю, Три чарки налили. І панотець, як годиться, Змовив славослов'я, І всі троє разом кажуть: «Дай боже здоров'я!» І причепа випив повну, Другу наливає; Батюшка ще тілько першу 3 смаком допиває. А царівна злотокрила Тілько що надпила; І надпила половину - На стіл положила, П'ятую причепа випив, Випив - не упився; Батюшка якось по третій Спати положився. А царівна злотокрила Першую кінчала, І уже хмільная думка Грати начинала. Куди гляне - все так мило, Що й сусід поганий Видиться її хороший, Гарний і рум'яний. І не розум нею радить, Хміль розпоряджає, А причепа тілько ходить Та на вус мотає.

III

Далі став, на нюю глянув, Крісло присуває І сідає коло неї, І їй промовляє: «Ой царівно-королівно, Пишна, злотокрила! В тебе, мабуть, божа сила Свої чари влила. Кілько гляну я на тебе, Кілько подивлюся - Так водою й розіллюся, Воском розтоплюся. Звідки ти, царівно люба? Де ти проживаєш? Де ти царство своє пишне, Пишний палац маєш? Скажи, люба, щиру правду, Чи-сь кого кохала? Чи дала-єсь кому слово, Чи ще не давала? Як не дала-сь, мила, люба, Зжалься надо мною, Подаруй життям і віком, Будь моєй жоною». І обняв її царевич, К серцю пригортає, А вона йому на груди Голову схиляє. І, будь розум в неї в лобі, Того б не бувало, А то хміль, погане зілля, Всеньку розібрало. Хміль на груди каміннії Голову схиляє, Хміль причепу обіймає, Йому промовляє: «Я, царівна-королівна, В степу проживаю, Іще мужа не добрала-м, Тілько добираю. Сватався колись до мене Жвавий невидимець, А тепер за мене б'ється Мій сусід мисливець. Но, царевичу причепо, Ти з них наймиліший, Ти найкращий, найдобріший І найрозумніший. Я хотіла б тобі бути Вічною жоною! Тілько крила!.. Ой, не можу... Стрепени рукою!» І підняв царевич крила І потряс крилами, І посипались, як порох, Коні з козаками. І ті коні воронії Тілько що держаться, А козаки такі п'яні, Що із ніг валяться.

IV

Незабаром злотокрила О світі забула, Похилилася па крісло І, хмільна, заснула. Для невинної дівчини То крутий часочок, І, будь тут на вітрогона, Вінок не віночок. Та причепа добре знає, Що куди стріляє; І по хаті походжає І думу гадає: «Отаке-то, добрі люди, Все моє кохання: Лиш над бочкою сидіти Зрання до смеркання. А о панстві і о царстві Де вже мені дбати! Значить, сильного сусіда Мені страшно мати. Але от моя сусідка - Та ще й сильна дуже, І для неї моє військо, Хоть би й два, байдуже. Як потрясе лиш, псяюха, Обома крилами, То насипле тих козаків До стилої мами. Біда, батьку! Що робити? Та що і чинити? Що ж чинити? Звісне діло, Тра біду забити. Що забити, то забити, Я і сам то знаю, Лиш сусіда ще їдного Я на думці маю. О, то шельма невидимець Куди моя сила! Його тілько і звоює, Що ся злотокрила. Ото треба одурити; Скажу, що женюся, І таки при панотцеві З нею заручуся. А щоб того дохопити, Вдамся до горівки; Без горівки куди п'ятись До такої дівки! Із мисливцем - і то билась! Відігнала кримця! А я, правду і сказати, Що таке за птиця? Так от! Треба підпоїти, З нею заручитись, А потому туманити, Тілько не женитись. Після того най звоює Невидимця мила; А там звісно, що зробити: Відрубати крила».

V

Рано, тілько освітив бог,- Усі троє встали, Пішли в аеркву на молитву, Службу відстояли. Повернулись знов до чарки, Випили всі троє, І царевич, і аарівна Сіли враз обоє. І обоє сіли разом, Разом обійнялись, Обійнялись, розмовляли, Щиро пілувались. А піп, сивий, бородатий, Тілько поглядає. «О, то б славна була пара!
– До них промовляє.- Хіба буде з вас, парівно, Годі дівувати. Чи ж не лучче вийти замуж, Свого мужа мати?» А царівна зрум'яніла, Не одповідала, Лиш царевича тісніше Ручкою обняла. «Що ж, життя,- царевич каже,- Хіба заручімся! І як буде воля божа, То і оженімся». Но царівна знов мовчала, Не одповідала, Лиш обняла ще тісніше І поцілувала. «Возьміть, отче, дві обручки, Поблагословіте, Освятіть їх, як годиться, Та нас заручіте». І узяв піп дві обручки, І благословляє, І коханків обручає, Обручки міняє. І коханки обручились, Хрест поаілували І присягу перед богом На кохання дали. Після того стали пити, Доки хто іздужав, І царівну хміль веселий Перше всіх подужав. Потім батюшка старенький Спати положився, Лиш причепа не упився, Тілько розпалився. І обняв царівну сонну, Крила відклоняє І обвився, обгорнувся І все забуває.