Цар соловей

Руданський Степан Васильевич

X

Після німця якось господь Того не доводив, Щоби ще хто на долину Жебрати приходив. І пастух поставив хатку, Хліб зібрав завчесне І спокійно жив в долині До самої весни. Стала весна наступати, Піст святий кінчатись, Ще лиш тиждень - і Великдень, Треба сповідатись. Із суботи на неділю Йде пастух із дому І приходить, поклонився Богові святому. Поклонився і громаді, Край попа вклякає, А піп сидить в патрахілі, Йому промовляє: «Доки в церкву не положиш Дудки золотої, Поти тобі не прокажу Сповіді святої». І встав з місця, пішов в олтар І вечерню править, А пастуха коло серця, Мов кліщами, давить. Вийшов з церкви за дзвіницю, Ходить і блукає. Аж приходить попів наймит Да і розважає: «Не журися, пане-брате! До землі бідою! Мало чого піп не каже! Ходи-но зо мною. Ти думаєш, що він справді Так за церкву дбає? О, бодай так! Все то, брате, Собі забирає. А як мучить на соломі Бідну худобину! Ходи хіба, та оглянеш Свою десятину». І пішов пастух, оглянув, Аж жаль йому стало! У голодної худоби И стебла не лежало. «Та де йому,- наймит каже,- За худобу дбати!.. Він за теє тільки дбає, З ким би йому спати. Та ще в хаті

із ким-иебудь То й спати не буде. Не пристало, каже, в хаті - Будуть знати люди. А нагорі іще здавна Солом'яник має, От туди він своїх гостей На нічліг приймає»,

XI

«О, спасибі тобі, брате,- Пастух обізвався,- Що ти правду розказати Не полінувався. А не знаєш, чи сьогодня Буде молодиця?» «Як не буде? Та без Гриця Й вода не святиться». «Добре ж, брате. Я тут буду О пізній вечері. Не забудь лиш відімкнути Затильнії двері». Пішов пастух по сопілку, Назад повернувся; Увійшов в затильні двері, В кутку пригорнувся. І поглянув кругом себе. Всюди темно й тихо; На горі лиш по минутах Шелепає лихо: Далі чує тихий голос: «Годі, серце, спати: Збирається сильний турок Москву воювати», «Не боїться Москва турка,- Хтось говорить знова,- Коли турок хоче битись, То Москва готова». А пастух пождав минуту Та як стане грати! Давай усе неживеє, Як живе, скакати. Скачуть відра із водою, Кадка з буряками, Скачуть лавки і полиці, Мисник із ложками. Скаче в сінях стара ступа, Як жива неначе. І нагорі підійнявся Солом'яник, скаче. Верещить піп, репетує, Кричить молодиця, Солом'яник скаче-скаче І згори валиться. І довго піп джмелів слухав, Не міг з місця встати. «Ото було вам, панотче, Дудки не бажати». А пастух пішов в обору, Вигнав десятину І погнав її на пашу На свою долину. Гусака лиш забув взяти У отця святого; Його рано серед хати Спік отець живого.

XII

Чи подужав піп за морем, Пастух не питався; Найшов церкву за горами І до тої вдався. Там і сповідь проказали, І запричастили, І без плати на Великдень Паски освятили. Забув пастух їдно горе, Друге наступає: Що день божий з його стада Все щось пропадає. А то качка десь пропаде, А то і овечка, А то гуски не долічить, А то і бичечка. Різно бідний пастух думав. Звісно, в кого згуба, Ще й у того до причинку Гріха повна губа. Напослідок - що робити! Пастух засідає. Коли гляне, поміж терен Німець пролізає. Пролізає... Ще нічого: Може, і не красти, Може, в гості йшов, сердешний, Та не міг попасти. От пастух і виглядає, Що то буде з того. Німець виліз, кругом глянув... Ні, нема нікого. А тут саме коло терну Череда стояла. Він живенько за ягнятко - Та у терен драла!.. «Почекай же, бісів німче!» - Пастух розважає. Взяв сопілку, засів знову, Німця виглядає. Тілько німець заліз в терен - Дудка як заграє! Німець скаче, німець плаче - Не рад, та гуляє! І обдерлась сурдутина, Стало тіло голе; Німець плаче, німець скаче, А тернина коле. І пограла ще сопілка, И перестала грати, Ледве живий вийшов німець І став промовляти: «Нех же ему маць мордує З такем дудкем его! Троха-троха не змордовал Немца убогего!» Аж відтоді на долині Жив пастух щасливо; його щастя, його долі Ніщо не мутило.

ЧАСТЬ ТРЕТЯ

I

Що ж царівна злотокрила На степу гадає? Чи по неньці-голубоньці Сльози проливає? Чи літає в степу, грає? Чи хазяйством рядить? Чи затялась із сусідом І війну провадить? Чи й її «ламане штуки» Німці приставляють? Чи і в неї десятини Люди вимагають? Проливала вона сльози По неньці-цариці, Та що ж мертвому поможуть Наші жалібниці? Проливала вона сльози У мертвого тіла, Поховала, й перестала, І повеселіла. І жиє собі на полі Молода царівна, Куди гляне не погляне - Земля рівна-рівна!.. Її шати - пишні крила, Ліжко - пух-травиця, Дах палацу - синє небо, А стіни - границя. В її крилах, злотих крилах, Слуги й оборона, Її сила, її слава, Доля і корона. І не знає вона смутку; Не відає горя, Встане рано, пролетиться До синього моря. Умиється, як лебідка,- І в стару столицю! І молиться там за себе, Царя і царицю. І лроскури лиш дождеться - На степ відлітає І о світі, і о людях Думоньку гадає. І щасливо упливали Дні її за днями, Доки й туди не забралось Лихо з пазурами. То не німці гнули штуки, Добро розкрадали, Не попи то десятину В неї вимагали. То все війни тяжкі були, Де крівля все лилась, Де й царівна злотокрила Ледве не залилась.

II

Раз десятий чи двадцятий Пташка злотокрила В синє море купатися Через небо плила. І тоненькеє повітря Крила розсікали, І на крилах лучі сонця; Як діамант, грали. І прибула аж до моря, Звилась над скалою І на скалу опустилась Легкою ногою. І дивилась довго в море, Довго виглядалась, Знать, собою, як у люстрі, Пишна, любувалась. І махнула криленьками, І на воду сіла, І облилась вода чиста Кругом її тіла. І облилась кругом тіла, І що ї чарує, Коло того вона в'ється, То вона цілує. Аж тут, мабуть, від причепи На ту саму пору Прибув кримчук молоденький В невидимці к морю. І поглянув - що за диво! Дівчина і птиця! Крила злотом відбивають, Сама - як зірниця. І поглянув - серце мліє! Так би й розтопилось! Так здається, що б водою Навкруги обвилось! Але дівчина на морі, Як її достати? Хіба, заким з моря вийде, Треба почекати. І обмилася царівна, І з води виходять, І на ній вода росою Сходить і не сходить. Ніби трудно, ніби нудно З нею розлучатись, Ніби б хтілось ще минутку З нею позостатись. А царевич чуть не гине!.. Лиш з води ногою - У царівни стан тоненький Обвинув рукою. Вона чує, та не видить, Мов дух святий з нами, І злякалась, обмахнулась Обома крилами. І, на щастя, невидимка З голови злетіла. Той - до кримки-невидимки, Вона й полетіла.

III

Оглянувся невидимець, Поминай як звали! Тілько крила на повітрі Махами махали. Полинула голубонька Десь до полуночі, І дивилися-дивились Кримчукові очі. І дивились, поки любка В крапку не зменшилась, Поки й крапка не іщезла, В небі не розплилась. «Нехай

море висихає, Камінь розпукає - Таки знайду тебе, пташко! Кримчук промовляє.- Полети ти на край світу, В ледянеє море, Заховайся межи пущі, Високії гори. Не кримчук я - невидимець, Коли за тобою Я не стопчу кругом світу Босою ногою. О, найду я тую пташку, Впаду на ї груди, І чи миром, чи війною Моя вона буде». І насунув невидимку, Зміряв слід очами І пішов у степ шукати Дівчини з крилами. І блукав він по степові Від самого рання, І шукав він голубоньки Зрання до смеркання. І вже сонце погасає, Вечір вечоріє, Кримчук видить: на степові Насип зеленіє. Кругом насипу крутого Утоптане поле, Кругом поля все чорнобиль, Перекотиполе. І іде він через поле Да і розважає: «Коли поле так убито, Хтось тут жити має. Може, якраз попаду я Пташку злотокрилу?» І проходить через поле, Лізе на могилу. Вилізає. Нема пташки. Нічого діяти! Може, пташки нема й дома, Треба почекати. І сидить він і дрімає, Аж ніч наступає, Засвітили ясні зорі, Місяць випливає.

IV

А царівна злотокрила На всеношні була І о пізнії вечері На степи прибула. І прибула на могилу, Проскуру спожила, Хоче спати... Що за диво! Засвербіли крила. «Стійте, крила, не свербіте,- Любка обізвалась,- Нема сили, щоб зо мною Билась-воювалась. Єсть над морем невидимець, Але й його кості Не занесе ворон чорний До царівни в гості». «А може, той невидимець І сюда забрався?» - І зняв кримку-невидимку, Любі показався. «Що ж, царевичу могучий? Чи будемо битись? Чи, як добрії сусіди, Будемо миритись?» «Не прийшов-єм я, царівно, Із тобою битись, А прийшов-єм помиритись, З тобой оженитись». «Дякую за добре слово І мирюсь з тобою, Но я нігди нічиєю Не буду жоною. Не можу я вийти замуж, Поки силу маю, І тогді не вийду замуж, Як силу втеряю. Бо хоть би сама я хтіла, Не допустить сила, Щоб жоною кому була Пані злотокрила. А відбийте в мене силу - Що із мене буде? Ні я людей не захочу, Ані мене люде!..» «Клянусь пеклом!
– кримчук каже.- Клянусь головою, Як не миром, то війною, А женюсь з тобою! Лиш як крилам страшна кримка, Кримці страшні крила, Так самим нам не годиться Битись, злотокрила. А поставим в поле військо, Військо буде битись, А ми здалеку від себе Будем лиш дивитись. А з сим словом, злотокрила, Будь же ти здорова! Моє військо буде завтра, Будь і ти готова».

V

У неділю злотокрила Рано пробудилась, Полетіла у столицю, Богу помолилась. Відслухала службу божу, Проскуру узяла І на степи повернулась, На могилі стала. Тілько стала на могилі, Проскурку спожила, Коли гляне - через степи Іде вража сила. І стріпнулася царівна Обома крилами, І посипались, як порох, Коні з козаками. І зайняли ціле поле, І на полі грають, Довгі піки виміряють, Палашами мають. Вогню крешуть, люльки курять, Луки натягають, Кричать, свистять, галасують, Пісеньки співають. І побавилась царівна, Волос вириває І гетьмана з булавою До них посилає. Як гетьмана увидали - Не то щоб злякались, А так, звісно, для порядку В сотні позбирались. Прийшов гетьман, обдивився: «А що, милі братця? Кримчук іде на царівну - Треба воюваться». «Та як треба, то і треба!» - Козаки озвались І всі разом з отаманом У степи погнались. І війна ж то закипіла! Боже, твоя воле!.. Людські трупи, як солома, Укривали поле. А живії по коліна У крівлі бродили І різались, і рубались, З місця не сходили. І тогді лиш на степові Різня перестала, Як вся сила кримчукова Покотом лежала. Після того вражі трупи Три дні хоронили І над ними насипали Високі могили. А царевич невидимець Із такого горя Відцурався і царівни І пішов до моря.

VI

Ще травою не покрились Чорнії могили, Іще крові на степові Дощі не відмили, Ще царівна й після сего Балу не проспалась, А для неї уже друга Учта готувалась. Біда нігди к чоловіку Їдна не приходить, А все кілька на підмогу З собою приводить. Лиш заким-то на степові Учта тая буде, За царевича мисливця Спогадайте, люди. На опівніч від заходу Єсть ліси дрімучі, Їх границя - гори й море, Болота і кручі. І ті гори на полудні, Болота - з восходу, Бурштин-море - з опівночі., Кручі - від заходу, Не садила ліси тії Рука чоловіка: Тії пущі, знать, стояли Від початку віка. І в тих пущах ісплелися Берест і кленина, Граб, і ограб, і крушина, Вільха, і ліщина. Ісплелися і обнялись Браття молодії, А під ними догнивають їх батьки старії. Догнивають, ніби трупи, Кора порохніє, І, як кості, недогниле Дерево жовтіє. І, як тіло умерлого, Кора відпадає, І по нії гробак лазить, Покорму шукає. І їдні вже ізогнили, Другі догнивають, А.їднолітки живії Віка доживають. І то ще дуби, старії липи На ногах держаться; Но і тії незабаром Трунами зваляться. І в тих пущах від потопу Люди не ходили, Там літали тілько птахи Та звірі бродили.

VII

Серед пущі тече річка, А при ній поляна, І поляна - то столиця Мисливого пана. І нема на ній палацу, І не видно стайні, Тілько трава зеленіє Буйна по поляні. І по траві по зеленій Кінь вороний бродить, Прищурює віщі вуха, Головою водить. А під липою старою Пан відпочиває, Заким встане й полювання Коню загадає. І як тілько загадає, Віщий кінь приходить, Ліве вухо нахиляє, Як трубу розводить. І царевич улізає, Правим вилізає І, облитий сріблом-злотом, На коня сідає. Після него скачуть люди, їдні з рогачами, Другі з ружжами, сітками, Треті із хортами. То на конях, то без коней, Всякі виступають, Виступають, кругом него Поле укривають. Укривають ціле поле І ждуть приказання, Як прикаже пан мисливий Мати полювання. Скаже птахів полювати - Летять поверх пущі; А звірину полювати - Летять через гущі. І вже най стома ногами Звір який втікає, Або най стома крилами Пташка улітає, Най зайде в трістя-болота, В прірви, на дно моря,- Попадеться лиш на око - Не втече небора. А кінчилось полювання - Ізнов на поляну! Кінь стає і вухо праве Підставляє пану. І заграють кругом труби, І пан улізає. Улізає, розбереться, Лівим вилізає. Потім челядь улітає І там зостається, Потім пан лягає спати, А віщун пасеться.