Цар соловей

Руданський Степан Васильевич

VI

На великдень у вівторок Злотокрила встала І, що смачно спочивала, Тілько й пам'ятала. А тут милий її знову Хмелем похмеляє І до себе в своє царство В гості запрошає. І поїхала царівна В гості до милого, Погостила, нетямуща, До Хоми святого. Погостила, вина взяла; В степи полетіла; І там душу заливала, Як душа боліла. Так заручена царівна Цілий рік прожила, Лиш причепу обіймала Та хмільнеє пила. Але раз якось царівні Вина недостало. Пробудилося сумління, Душу розгризало. І шептало її, бідній: «Що ти починила? Свою славу, честь і волю - Все ти погубила!» І так тяжко її, важко, І так сумно стало, Ніби сто пудів заліза На ї серце впало. І не втерпіла царівна, І кидає степи. І, щоб душу закропити, Летить до причепи. «Ой царевичу причепо, Тяжко мені жити, Дай, коханий, вина чарку Душу закропити». «Пожди трохи, моя мила,- Він

відповідає.- Чи ти знаєш невидимця, Де він проживає? Достань в него мені кримку, Тогді будем пити, Будем пити і гуляти, Як у раю, жити». Ізвинулась, полетіла В степи злотокрила І стріпнула раз останній Свої пишні крила. І найкращий чорний волос З голови урвала, Свому війську раз останній Отамана дала. І говорить отаману: «Іди, милий синку, Та вишукай невидимця, Достань в него кримку».

VII

Як розсипались козаки Всюди по степові, Застукали невидимця Десь у байракові. Обступили наоколо, Бідного спійняли І убили, закопали, Невидимку взяли. А царівна невидимки І не огляділа, Тільки взяла й до причепи Льотом полетіла. І узяв причепа кримку, І напоїв милу, І поїхав з нею разом В степи на могилу. І зачали на могилі Балом балувати; Цілуватись, милуватись, Пити і гуляти. І нещасная царівна Тяженько упилась І на мамину могилу Покотом звалилась. Розпустились пишні коси, Відхилились крила; Що святого у дівчини, Все вона відкрила. І літає птах над нею, «Вічну пам'ять» править, А причепа ще раз бідну Дівчину неславить. І літає птах, співає: «Горе тобі, мила!» А причепа вже ламає Золотії крила. І виламав крило праве Край самого тіла, 1 на рані, на глибокій Крівля закипіла. І виламав крило праве - Лівеє ламає, А відломлене тим часом Життям відживає. І ожило, і в повітря З-під руки фурнуло, І далеко в чужу землю Жити полинуло. А причепа крило друге З тілом вириває І нещасную царівну Кримкою вкриває. А крило несе під гори, Кинув між собаки, І зачали крило гризти Дикії собаки.

VIII

Спокійніший став причепа, Лучче запиває: Із сусідів таких сильних Ніхто не лякає. Тілько й страху, що на пущі Брат його мисливий, Але і той незабаром Пропав, нещасливий. Чи ти сповідь то вчинила, Чи війна огидла, Чи царівна злогокрила Так із п'янства збридла,- А від світлої неділі, Як запричащався, Пан мисливий із царівной Більш не воювався, А бувало що день божий Робить полювання І полює, і ганяє Зрання до смеркання. Полював він раз медведя, Та, на своє горе, Десь загнався на край світу, Під Льодяне море. Істомились бідні слуги, І кінь спотикався, Та і сам він на коневі Ледве що тримався. І гадає пан мисливий, Де би відпочити. Брат причепа по дорозі - Чому б не вступити? Заїжджає до причепи. «Здоров, пане-брате! Чи позволиш відпочити, Переночувати?» «Здоров, братику мисливий! Прошу до покою... О, як же я давно, брате, Видівся з тобою!» Привів в хату, просить сісти, Просить їсти-пити, А тим часом каже слугам Коня уходити. Слуги взяли вівса мірку І вином полляли І вівсом тим аж до звалу Коня вгодували. Вгодували, в льох завели Під залізні брами. І всі двадцять брам замкнули Двадцяттю замками. А тим часом і мисливий У палаці впився І хитався в своїм кріслі, Поки не звалився. І муляри ізійшлися, Мисливого взяли, Назад руки ізв'язали, В стовп замурували.

IX

І по царству Соловея Всюди тихо було. І на пущі, й на степові Ніби сном заснуло. Сам причепа запиває, Спить, не просипає, Аж тут дудка десь здалека Грати зачинає. І ту дудку на Чує злотокрила, І з години на годину Виростають крила. І мисливий серед муру Тую дудку чує І зв язаш свої руки Пробує, моцює. І кінь його серед льоху Дудку зачуває, І - що пісні - копитами Браму розбиває. Чує дудку і причепа І не раз жахнеться, І із чаші золотої П'ється і не п'ється. Чи то дудка золотая Щось лихе віщує? Чи то так його сумління Мучить і мордує? І так йому тяжко-тяжко! І так нудно-нудної Тяжеліють руки й груди, І дихати трудно. А тут дудка грає-грає, Ніби вимовляє: «Стережися, злий причепо: Господь покарає». Ляже в постіль спочивати - Спиться і не спиться: Йому дудка золотая, Ніби кара, сниться. Сяде їсти - і не їсться, Пити - і не п'ється: Якась туга коло серця, Як гадюка, в'ється. І всі двері зачиняє, Вуха затикає, І сопілка грає-грає, Ніби вимовляє: «Кайся живо ти, причепо, Тілом і душою: Піднялась рука господня Кара над тобою». І ша!.. Тихо всюди стало, В цілім царстві тихо; Но страшніше воно було, Ніж самеє лихо.

Х

І остатню співак думу Грати зачинає, І дрижить земля від неї, Камінь розпукає. І двадцята коло льоху Брама затріщала, Враз із крюками, гаками Хрьопнула, упала, І

затрясся стовп камінний, Набік похилився, І вершок його зламався, Покотом звалився. І далеко на степові Затряслась могила, І у сонної царівни Засвербіли крила. І царівна пробудилась, Все припом'янула І на вдяку до причепи Льотом полинула. А там уже і мисливий Конем своїм грає І сто тисяч своїх слугів З вуха випускає. І царівна свої крила Раптом потрясає - Сорок тисяч свого війська Із крил висипає. «Виступай, негідний враже, В чисте поле битись! Не будемо ми з тобою До смерті миритись!» І причепа у столиці Слуг своїх збирає І, чи радий, чи нерадий - В поле виступає. І обняло його силу Дві великих сили, І причепине все військо До ночі побили. А самого неубитим У полон узяли І сиділи і гадали, Кару вимишляли, Аж іде пастух-царевич І став розважати: «Не годиться нам брат брата За гріхи карати. Всі ми винні перед батьком, Зле усі ми жили, А ходім на суд і правду В степи до могили. Нехай батько знов явиться, Очі нам розв'яже І розсудить, і научить, І всю правду скаже».

XI

Нічка тиха, зорі світять, В небі місяць грає; Степ туманом обгорнувся І сном засипає. Не шумить сухий чорнобиль, Коник не стрекоче, Перепілка не співає, І вуж не сикоче. І дрімає степ широкий, І кругом біліє; Тільки давняя могила В степу зеленіє. І в могилі цар, цариця Сном опочивають. Над могилою їх діти Варту відбувають. Вдруг по степу загуділо. Затряслась могила, Стало сумно, стало страшно, Північ наступила. І дух царя Соловея Став наверх могили; Як діамант, його шати Пишнії світили. І на вінку несмертельнім Квітки виростали, Виростали, розпукали, Чоло обвивали. «Діти мої, любі діти!
– Став їм говорити.- Не вміли ви шануватись, Не вміли ви жити! Єсть три сили в чоловіка: І першая - знання, Другая - добротворіння, Третяя - кохання. І в коханні три гілляки: І першая - грати, Друга - чари малювати, Третя - їх писати. І по силі із вас каждий Відібрав від бога, І каждому із вас була Простая дорога. Мисливому - розмишляти, Тайни пізнавати, Причепі - за все чіплятись, Добро вибирати. Пастухові - дивно грати, Дочці - помагати: Чари в краски малювати, Піснями писати. А усім вам - разом жити І в'язати сили... Діти мої, любі діти! А чи ж так ви жили?

XII

Сину старший, сину перший, Стань передо мною, Най розсуджу суд і правду Перше над тобою. Тобі, сину, добре серце Дала твоя мати, І ти міг би від кохання Гілля всі обняти. Лиш життя твоє пастуше Того не давало: Воно тебе в твоє серце Власне замикало. І з дитинства ти всі чари В серці лиш находив, І ті чари на світ божий Голосом виводив. Все то, сину, милий сину, Все то розважав я І по мислі тобі царство І дарунок дав я. І спасибі тобі, сину, Нічого казати: Ти умів на своїм місці Хороше стояти. Тим лиш тілько не хвалю я, Що-сь в собі замкнувся, Що й умерших відцурався, За живих забувся. Стань і ти передо мною, Донько злотокрила, Наіі розсуджу, чи так, донько, Як повинна-сь, жила. Тобі, доню моя мила, Опісля цариці Оставались на дідизну Степи без границі. Степи пишні і розкішні, Степи, чарів повні. Да і ти на серці мала Склони полюбовні. Ото й дав я тобі крила. Щоб ти скрізь літала, Що чарує - малювала, Піснями співала. А на що ж ти обернула Свої сильні крила? Тілько з розуму зводила, Кров людськую лила. І хоть близька з родом була, Ти ума не вчилась, Нахилилась до худібства І все погубила-сь. Доню моя злотокрила! Ти дитя миленьке! Не втішила-сь мене, доню, Ані свої неньки.

XIII

Стань і ти, мисливий сину, З своїм даром з неба! Чи той дар святий із неба Ти ужив, як треба? Тобі дав бог добрий розум До розпізнавання, І ти, сину, ще з дитинства Любив полювання. І, полюючи по лісу, Зілля виучав-єсь, І, полюючи за звіром, Звірів пізнавав-єсь. І як бігав через гори, Скали і обвали - Тобі думки і за землю В голови впадали... І як здобич попадалась, Треба ж було бити, Треба ж було в ціль ціляти, Луком не схибити. Все то розуму бажало, Щоб розміркувати, Все то мало тобі, сину, Розум розкривати. І по мислі дав я землю Для зізнання твого І на поміч, на підмогу Коня вороного. Но й ти, сину, мало, мало Розуму учився! Замість тихої науки, Ти з ріднею бився!.. Стань і ти сюди, причепо! Стань передо мною, Най розсуджу свою правду І суд над тобою. Сину мій! Любив ти, сину, Все покуштувати, Лиш не хтів ти з-поміж злого Доброго пізнати. Ти допився до худібства, Душу затопив-єсь І від батька замість всього Лиш вина просив-єсь. Правда, діти, що і того Треба в вашім віку, Тілько здержпим в тому бути Треба чоловіку. Діти мої, любі діти! От вам правда щира: Не впивайтесь і не бийтесь, Не соромте мира! Жийте кожне свою силой, Тілько-но кохайтесь І всі четверо збирайтесь - Правди научайтесь».

1857 года

10-18 декабря