Чебрець в молоцi
Шрифт:
Думка зайнятися літературою виникла в нього цілком спонтанно, під час однієї з чергових поїздок до Москви, де він навчався в престижному технічному вузі, на той час уже на п’ятому курсі, причому батьки дуже цим пишалися. Вступити туди було не просто навіть зі зв’язками Зенонового батька. У Тернополі до нього в купе підсіла якась студентка і дуже хвилювалася, бо їхала до Києва на таємне побачення, сказавши батькам, що мешкатиме у подруги. Так він зрозумів із розмови між подругами, що відпроваджували її в Тернополі. Дівчина майже нічого не говорила всю дорогу, але була така напружена, що здавалося, ніби повітря довкола неї розігрівається і перетворюється на густу клейку масу, здатну навалитися і придусити. Кінчики її пальців міцно вхопилися за край столика й побіліли, вона застигла у незручній позі, випроставши спину, підігнувши ноги назад, ніби під партою, і повернувши голову до вікна. Попри цю застиглість, вона
Зенон спробував уявити собі, про що може думати зараз ця дівчина, але навряд чи її думки мали скерований і впорядкований характер, вона більше нагадувала стиснутий клубок страху, так ніби їхала не на побачення, а на страту. Йому набагато простіше було уявити собі сцену її повернення, як вона червонітиме, вигадуючи для мами недоладні історії про гуляння з подругою по Києву, як тремтітимуть при цьому кінчики її пальців, а на очі навертатимуться сльози. Ще кілька днів після повернення вона буде дратівливою й мовчазною і постійно пригадуватиме собі смужку бруду на комірці сорочки свого київського коханого, несвіжий запах його шкарпеток, тарганів на підлозі гуртожитку, в якому він живе, ліжко на пружинах, яке ритмічно постогнувало, коли хлопець лежав на ній зверху і, відвернувши голову в інший бік, зосереджено посопував у такт своїм ритмічним рухам, а його обличчя почервоніло від натуги. У кінці він гикнув пивом і таранкою, яку вони їли перед тим, устав і похапцем натягнув штани. Вона намагатиметься не думати про все це й повернутися до своїх попередніх гарячих і романтичних мрій про цю ніч, але їй не вдаватиметься, і вона приховуватиме своє розчарування навіть від себе самої, стривожено очікуючи приходу наступних місячних. Цей досвід розчарує і відлякає її, але з’явиться інша цікавість, цікавість того, чи так трапляється кожного разу, чи просто їй не пощастило, і вся вичитана й вислухана романтика насправді існує, просто вона ще не зустріла відповідну людину.
Зенон роздумував, чи здогадається мама про те, де донька була насправді і яка важлива подія сталася в її житті. Про те, чи обов’язково цей перший раз мусить бути розчаруванням і чи має дівчина шанс зустріти досвідченого і дбайливого партнера, який підтвердить хоча б частину її невиправдано високих романтичних сподівань.
Її хвилювання й страх перед цим, очевидно першим у житті, таким серйозним побаченням, були настільки сильними, що передалися і йому. Йому захотілося написати про неї книгу, детально описати її поїздку, усі ці станції по дорозі, двадцятихвилинні безглузді стояння на пероні, які мали би видаватися тортурами в її стані, вона гризла нігті й намагалася читати якийсь підручник, але це не допомагало. Навіть випробуване лузання соняшникового насіння не дало сподіваного заспокоєння. Перші дві години були жахливими, йому здавалося, що брудні фіранки зіштивніли на вікнах від напруження, яке хвилями розходиться від його попутниці, він і сам не міг спокійно читати. Аж поки провідниця не запропонували купити пива. Він мовчки купив дві пляшки і, відкоркувавши, подав одну дівчині. Вона глянула на нього здивовано, але взяла, подякувавши кивком голови. Вони пили кожен своє пиво, дивлячись у вікно, — тоді ще було рідкістю побачити таку юну дівчину, яка п’є пиво просто з пляшки у поїзді, а тим більше їде сама на побачення до іншого міста. У ті пуританські часи з цього можна було б зробити цілий роман, із майже порнографічними (в межах можливостей фантазії радянської людини) сценами в уяві хлопця, із екскурсами в подружнє життя її батьків, неминучо нещасливе, із травмами дитинства і приреченістю на самотність, із цілою галереєю чоловіків, які будуть кривдити й недооцінювати її ніжну душу. І цей роман мав би гарантований успіх — можливо, його б навіть заборонили й продавали підпільним накладом, він приніс би автору славу «українського Лімонова» або й Набокова, залежно від того, наскільки добре вдалося б йому написати цей текст. Ця думка настільки схвилювала його, що він не спав усю ніч, продумуючи всі подробиці сюжету, а наступного ранку, приїхавши до Москви, він уже прийняв остаточне рішення, що не буде закінчувати навчання в престижному технічному вузі і стане письменником.
І він справді сів за написання свого роману, який вирішив назвати «Анна», а в кінці кинути розчаровану в житті й вагітну після зґвалтування героїню під потяг «Львів— Москва», з якого все і починалося. Близько місяця він прогулював усі пари, старанно просиджуючи цілі дні за письмовим столом. Але текст не складався в захоплюючу і глибоку оповідь, яку так яскраво малювала його уява. Навіть друзям він переповідав свій задум краще, ніж реалізовував його на папері. Він замучив своїми розповідями й намаганнями почитати вголос окремі уривки всіх гуртожитських сусідів, його почали уникати. А через два місяці невпинних творчих мук він здався і знову пішов на пари — підтягувати прогуляне й здавати «хвости».
Але відтоді його постійно переслідували ідеальні сюжети, і він із гідною
Одним із таких задумів, який повертався до нього особливо часто, була ідея написати книгу про подорожі. Але він хотів написати щось зовсім не схоже на звичайні подорожні нотатки з переліком відвіданих пам’яток, історичних дат і прізвищ на тлі власних асоціацій та вражень. Він хотів побачити в місцях, де побував, щось трохи інше від написаного в путівнику чи задокументованого на фотографіях із відпусток, враження про які стираються з пам’яті значно швидше, ніж вицвітають знімки.
Він не так багато подорожував, але кожна з подорожей міцно засідала в пам’яті враженнями, які він відчував необхідність записати. Скажімо, Зенону роками пригадувалося обличчя пияка, випадково побачене під час студентської екскурсії до Нижнього Новгорода. Це обличчя вразило його своїми ідеально правильними рисами, якоюсь перебільшеною слов’янськістю, воно ніби зійшло з ікони Рубльова, або от-от мало перетворитися на ілюстрацію до підручника давньої історії. Він міг би намалювати це обличчя, але не зміг би описати свого враження від цього селянина з очевидним і, мабуть, успадкованим від багатьох попередніх поколінь алкоголізмом, боротися з яким марно, та селянин і не намагається і вже о десятій ранку не може звестися на рівні ноги й піднятися з брудної калабані, у якій виглядає абсолютно неправдоподібно, ніби янгол, що зашпортався і впав з хоругви, коли селом проходила церковна процесія, ніби староруський поганський бог, що недоречно жартує, ніби посередній актор, який ніяк не увійде в роль п’яного. А при цьому з-за спини селянина сонце пробивається крізь листя яблуні й насмішкувато огортає його бездоганно русе волосся імітацією німба.
Так само добре Зенон пам’ятав і найдрібніші деталі картин Клода Моне на стінах московського музею, заснованого батьком Марини Цвєтаєвої, хоча побував у цьому музеї тільки раз. Він пригадував, як крок за кроком відходив від «Руанського собору», а на картині з незрозумілої каші мазків проступали спершу неясні контури, а потім усе чіткіша й стрункіша архітектурна будівля. І від цього перехоплювало подих, і ставало трохи моторошно, і хотілося пересвідчитися, що тобі тільки здається, ніби відчуваєш на шкірі тепло сонячних променів, які падають на ці вежі звідкись збоку. Він добре пригадував і бачений багато років назад дрібний фрагмент не менш знаменитої картини Едуарда Мане: пам’ятав пробите стрілою крихітне серце, намальоване на дереві, під яким снідають на траві аристократи в незручних позах і ще більш незручному вбранні. І це серце, яке й зараз малюють на деревах, а потім влаштовують під цими деревами сніданки на траві, це серце чомусь дуже розчулювало його.
Він добре пам’ятав, які тіні відкидали дерева в алеях Нескучного саду, де прогулювався майже щодня. Пам’ятав, як несподівано виринає в кінці Тверської Красна площа, і її перебільшена монументальність не перестала викликати в нього гнітючого враження навіть після того, як більшість московських краєвидів стали звичними й втратили яскравість новизни. Красна площа продовжувала залишатися недоречним монстром, який спершу дратує, але коли підходиш зовсім близько і знаходиш у собі сили змиритись із цим монументалізмом, із цим цілковитим браком відчуття міри, із несмаком і нездоровим підкресленням імперської самосвідомості у кожному архітектурному фрагменті, тоді площа раптом підкупає якоюсь безпосередністю, неприхованою наївністю, що з нею зліплені докупи цибульчані хатки собору Василя Блаженного, і навіть кічуватими ялинками вздовж мавзолею, які майже щодня бачиш по телевізору, але в житті вони все одно виглядають зовсім по-іншому. І тоді відчуваєш співчуття до цього монстра, якому не залишається нічого іншого, ніж намагатися переконливо приховувати закіптюжені стіни Казанського собору, що попри це виглядає значно привабливішим за помпезність Василя Блаженного, і виставляти напоказ ГУМ, гігантоманію якого просто неможливо сприймати серйозно.
Зенон роками зберігав найдрібніші враження зі своїх подорожей, не наважуючись сісти за написання книги про це, хоча ідея такої книги виникла в нього дуже давно і з роками подобалася йому все більше. Він часто уявляв собі, що у таких подорожніх нотатках не конче дотримуватися правди реалій і сміливо можна вставляти цілком вигаданих персонажів, випадкових і недоречних, позбавлених зв’язку одне з одним, химерних, але цілком логічних, коли йдеться про подорожування, адже все, що трапляється дорогою, випадкове і трохи химерне.