Чебрець в молоцi
Шрифт:
Коли він уже став досить відомим письменником, автором сценаріїв до численних телефільмів та серіалів, йому часто замовляли газетні репортажі та сюжети туристичних передач, і він із задоволенням їхав зі знімальною групою і робив такі сюжети, писав статті. Вони вдавалися йому добре, але були повною протилежністю до того, що йому насправді хотілося сказати. Тобто сюжети й тексти були саме такими, як замовляли, — багатими на подробиці, розповіді про якість сервісу, місцеву кухню та основні пам’ятки архітектури. Не було там лише приватних деталей, наприклад, про ідеальне світло, яке йому одного разу довелося бачити на Єлисейських Полях, і хоча він бував там не раз і до того, і пізніше, тільки в той єдиний, короткий момент йому вдалося збагнути, що ж такого гарного в цьому місці. Вся таємниця полягала у світлі, яке мало бути саме таким, і його теж неможливо було б описати — Зенон підозрював, що навіть намалювати чи сфотографувати це світло було б складно. Воно з’являлося в цьому місці, дочекавшись
Не було там і про усмішку маленької дівчинки в котромусь із провінційних німецьких готелів. Він вже навіть не міг би пригадати, в котрому саме — пам’ятав тільки, що на тій самій вулиці в тридцять третьому була одна з найактивніших організацій Гітлерюґенду. А сам готель — зовсім крихітний, на три поверхи, навіть без ліфту, у кімнаті, обставленій старими дешевими меблями, — велике ліжко, фіранки на вікнах замість жалюзі, тріснуті кахлі у ванній. У кімнаті було незатишно, як у всіх готельних кімнатах, ледь чутний запах тютюну нагадував про попередніх гостей і невисокий клас готелю. Дівчинка років п’яти, донька господині, бавилася ляльками у кімнаті, де був накритий сніданок, вона привітно всміхнулася йому, коли він марно намагався прокинутися після третього горнятка нікудишньої готельної кави, і ця посмішка зігріла його, додала сил і примусила забути і неприємний запах тютюну, і несмачний сніданок, і огидну каву. Дівчинка мала довге хвилясте біляве волосся і сукню з фольбанками.
Іншим разом він мав зустріти знайомого з вранішнього потяга у Варшаві. Зенон запізнився на годину, а потім вони пішли вздовж Нового Святу, шукаючи, де б можна було поснідати о шостій ранку. Обоє добряче замерзли, але в повітрі було щось таке, що примусило їх відчути себе добре, і навіть очевидна нездійсненність задуманого зовсім не дратувала. Порожні тротуари найбільш жвавої столичної вулиці о цій порі виставляли напоказ щось таке, що неможливо зауважити вдень. Холодний дотик дверних клямок заспаних кав’ярень, незвиклих до відвідувачів о цій порі, м’який шурхіт ранішніх автобусів і сповільнені рухи перехожих, які ніби заощаджують сили у передчутті довгого дня. Врешті вони сіли на лавці університетського парку, поділили на двох канапку, яку знайомий не з’їв дорогою, і відчули себе так свіжо, ніби щойно прокинулися після десяти годин приємних сновидінь.
— Тут, мабуть, зовсім інший атмосферний тиск: я зовсім не відчуваю втоми, — сказав тоді знайомий.
— Я теж не відчуваю, — погодився Зенон.
Але це відчуття легкості назавжди залишилось у диспозиції того ранку: можливо, справа дійсно полягала в особливостях атмосферного тиску.
Він не зміг написати і про прогулянку пішки вздовж морського берега з Сопота до Гданська, про товстих неповоротких чайок, що літали низько над головою і залишали на піску заплутані плетива слідів, про чагарі й невисокий ліс, який здалеку здавався ялівцевим, хоча навряд чи був таким насправді. Про те, як довго тривали ці півтори чи дві години прогулянки і як хотілося, щоб це тривало ще довше. Про курортні будиночки Сопота, з телевізорами випуску 60-х у кімнатах, ностальгійним компотом на обід і кельнерами в білих сорочках і з сильним запахом поту. Про літні сцени, на яких колись, мабуть, виступали найбільші зірки радянської естради, про те, як мріяв колись поїхати тележурналістом до Сопота під час фестивалю і якою недосяжною здавалася ця мрія. І знову про ідеальне світло, цього разу у Гданську, поміж вуличками середмістя, з яких воно, це світло, з’являлося перед ним кілька разів, щоразу несподівано, щоразу ніби навмисно, відволікаючи від позолочених лев’ячих голів на дверях із масивними кільцями в зубах, від розглядання ліпнини на старанно відреставрованих фасадах, від вишикуваних уздовж туристичного променаду фонтанів та водозбірних труб зі зміїними головами, що з них випліскується дощівка. Ідеальне світло зникало й переломлювалося, під настрій вириваючи з архітектурного контексту ту чи іншу деталь і примушуючи побачити її зовсім не так, як кілька хвилин тому. І справа була навіть не в захопленні чи розчаруванні, яке викликала ця деталь, — вражала миттєва зміна, коли два погляди, кинуті один за одним, давали цілком протилежні результати. Так, ніби навмисне, щоб змусити відчути непевність, недоречність усіх попередніх спостережень і захоплень, так, ніби не він, Зенон, вирішував, що йому тут подобається, а ці грайливі промені світла змушували його щохвилі міняти свою думку про ту чи іншу будівлю. Він так утомився від цієї нерівної гри, а можливо, від пішої прогулянки морським берегом, що вирішив випити кави й перепочити. А після кави ідеальне світло зникло. І більше не траплялося йому протягом кількох наступних років.
Не зміг
Не менш таємниче відчуття охоплювало його щоразу в середньовічному краківському костелі, де на стінах довгих і заплутаних коридорів під високими заокругленими склепіннями висіли роботи середньовічних художників. Більшість із них була присвячена традиційним біблійним сюжетам, але одна картина завжди примушувала його зупинитися надовше. На цій картині були зображені монахи в білих сутанах, на яких напали озброєні військові. На задньому плані насипом лежали тіла вже страчених, праворуч солдат рубав голову черговій жертві, а на передньому плані кілька безголових монахів урочисто несли поперед себе власні голови, складали їх на вівтар і відходили вбік, щоб померти. Ця буквалізація метафори вражала своїм брутальним натуралізмом і водночас загадковістю, тонкою грою фарб і світляних ефектів, підкреслених удалим розташуванням картини трохи збоку від великого заґратованого вікна навпроти, з якого навскоси падало на безголові постаті монахів приглушене денне світло.
В іншому краківському костелі — він навіть пам’ятав, що це був орден августинів, — він зайшов роздивитися знамениті вітражі, про які згадано у кожному туристичному путівнику, але як це переважно траплялося з порадами путівників, вітражі не вразили його настільки, як можна було сподіватися, проте було щось дивне в атмосфері цього костелу, можливо, справа була в портреті легендарного священика, який добровільно пішов до концтабора разом зі своїми парафіянами й тепер висів серед ікон, неначе святий в окулярах.
Відчуття, яке ще менше надавалося до опису, охопило його під час першої поїздки до Берліна. Вулиці цього міста були для нього сторінками улюблених книг, історія мала би тут вивалюватися під ноги з кожного камінця, а перехожі, яких питаєш, як пройти до тієї чи іншої вулиці, хитро посміхаються, мовляв, знаємо, це ранкова прогулянка Франца Біберкопфа, а потім треба буде відвідати місця, описані Набоковим, уявити собі, де саме жила свого часу наречена Кафки Феліція Бауер, і перейтися вулицею під її колишніми вікнами. На прогулянку в нього залишався лише один день, і цього було так катастрофічно мало, що Зенон вирішив розпочати екскурсію ще ввечері.
Він вийшов із метро на Фрідріхштрассе і зрозумів, що не користуватиметься планом міста. Вулиці приваблювали своєю нічною загадковістю, і він бездумно блукав поміж монументальними будівлями, вздовж порожніх проспектів, намагався роздивитися заховані в сутінках брами й не помічати яскравих неонових плям на фасадах, які своєю недоречною святковістю тільки псували враження. Він не міг би відтворити жодної назви вулиці, кварталу чи номера будинку, біля яких проходив тієї ночі, але, проблукавши до світанку, вирішив відмовитися від екскурсії Берліном при денному світлі. Атмосфера нічного міста, створена ніби спеціально для нього, в єдиному примірнику тієї ночі, була занадто цінною, аби псувати її роздратуванням через натовпи перехожих на вулицях, черги до музеїв та різкий скрип автомобільних гальм. Він вирішив не порівнювати розхристаний і демократичний Берлін з помпезною монументальністю Москви, вирішив не перевіряти, чи контрастні враження від цих двох міст, неодноразово чуті ним від інших, правдиві. Він залишив собі Берлін уявним і таємничим, містом літературних алюзій і нічних каналізацінних випарів, містом зручного метро і так і не побачених ним китайців в екскурсійних автобусах із виставленими назовні камерами.
Саме таким, далеким від реального і набагато кращим за нього, видається смак першого ковтка вина й кусника шинки після Великого посту. Саме так виглядали перші імпортні джинси його юності, привезені батьком із закордонного відрядження, та скуштований вперше в житті ананас. Ішлося зовсім не про те, що шинка та вино були якимись особливими, хоча на Великдень купувалося, ясна річ, усе найкраще, не про те, що джинси не надто добре на ньому сиділи, а ананас був мороженим і всі шматочки в пакунку були відрізані зовсім близько від середини, найтвердіші й найменш солодкі. Важливо було отримати щось, чого так довго хотілося, і не звертати уваги на дріб’язкові недоліки, які намагаються зіпсувати тобі задоволення від втіленої мрії.