Через кладку
Шрифт:
– Славно!
– кликнула пані Маріян і, обернувшись, поглянула на панну Наталку, що ще раніше ввійшла нечутно в кімнату і, сівши спокійно в фотель, обсервувала мовчки своїми ясними з-під чорних брів очима і мов застановлялася над моїм оповіданням.
– Це було, здається мені, потрохи засміливо.
– обізвалася, мов кинула нараз камінцем у мене.
– Може, й так, моя пані.
– відповів я гарній двадцятилітній дівчині.
– Але що ж було нам робити посередині кладки над рікою? Вертатися кожному назад?
– спитав я.
– Так було б майже ліпше.
– Я був би, може, й поступив так, але панна Обринська була тому противна. Вона стояла й боролася з собою.
– Я була б не боролася, - сказала дівчина з відтінком легковаження в голосі.
–
– Щонайменше, моя пані.
Вона подивилася на мене мерехтячими очима й обізвалася знов коротко, як перше:
– Панове люблять подеколи, на кошт жіночого почування і їх слабших сил, прокидатись самовільно в лицарів; дарма, що з того виникають іноді прикрі консеквенції. Я розумію, що панна Обринська могла тоді за той ваш трохи засміливий лицарський вчинок зворушитися. Я б правдоподібно була так само відчувала. Хоча, - додала по хвилі й поглянула в противну сторону від мене, - я була б з самого початку з кладки завернулась. Панна Обринська мусила тоді дуже дитинною бути.
Я поглянув на неї й усміхнувся.
– Ви емансипантка?
– спитав я, оминаючи її запитання.
– Ні. Чи мали б ви мені що в такому разі закинути?
– О, щонайменше!
– відказав я.
– Однак, щоб зрозуміли ви мене, пане, то поясню вам, якого роду я емансипантка. Я ані вчителька, ані офіціантка при пошті, ані кандидатка на докторський диплом, ані взагалі жодна урядничка, та емансипована лиш в тому напрямі, що й без «фаху» не уважаю мужчин за досконаліших від нас.
– Нам цього не потрібно, моя пані, - відповів я спокійно.
– Ми також не вважаємо жінок за богинь. Радше, може, іноді за загадок. Але й це лиш часами.
– Поки що я віддаюсь вивченню чужих язиків, - впевняла, мов хотіла мене зачепити і в якусь полеміку ввести.
– Поки що, - відповів я.
– Значить, за цим «поки що» криється все ж таки ще якась перспектива на невідкриту ще яку-небудь країну.
– Країну подружжя, країну подружжя, - додав, увійшовши в кімнату добродій Маріян з добродушною усмішкою й подав мені руку.
– (Країну подружжя!
– І зиркнув так само на свою елегантну сестріницю, що мов прегарна змійка сиділа в фотелі й мерехтіла своїми очима на мене, неначе вижидала чого.
– Може, й так, вуйко, - відповіла холодно.
– Я проти нічого в житті не шлюбувала. (А звертаючися до мене, додала: - Вуйко викликає залюбки на ту тему дискусії). Може, і віддамся, або я знаю? Я лише не мушу.
– Ні, донько!
– обізвався її вуйко помиряючо й звертаючись усе ще з усміхом до мене, мов вибачаючи свою сестріницю за її жорстокість, а може й гордість, додав: - Наталка вимагає від мужчин, щоб поставили їй семиголового змія під ноги Більше для пояснення не скажу. Кому це не вдасться, нехай старається сам з собою впоратися. Вона йому не поможе. Вона навіть того не таїть. Щоправда.
– додав з уданою повагою, - дуже лякатись їй нема чого. Бо помимо того, що хоче бачити у своїх ніг побореного «драха», в неї все-таки криється добре й чутке серце, і сама вона в свою руку не хоче ніколи брати лук, а воліє мати в боротьбі останнє слово!
По цих словах, на котрі розсміялися не лиш дівчина сама, але разом і пані Маріян і я, вона встала і, вклонившися мені холодно, мов ми не зналися, вийшла з хати.
«Бідний Несторе, - подумав я, вертаючи з свого візиту від панства Маріян, - бідний хлопче! Не долюбишся ти тут жодного тепла. Не долюбишся, хоч би й поклав їй семиголового змія (як у казках) до ніг. Ті глибокі, мов тайна, очі, що пригадували водяних русалок у місячних ночах, вони, безперечно, вміють приковувати до себе; але, щоб її уста діткнулись тебе коли, бодай у забутті правдивого чуття, я не вірю. Хіба щоб я помилявся!.»
І те саме сказав я собі, коли трапилось мені стрічатись з нею ще кілька разів опісля. Одне я розумію. Розумів, що ту дівчину можна було любити якоюсь аж фанатичною любов'ю, якою, здається, і любив її Нестор.
Життя й досвід не раз учили нас, що саме найгостріші контрасти притягалися
Як кажу, пізнавши ближче Наталку, я не дивувався Несторові, що полюбив так щиро й вірно молоду дівчину. Вона не лиш з поверховності була приманчива й цікава, але й бистрим розумом і духом не була звичайна. Він мав слушність, коли назвав її небуденною дівчиною. З поверховності приваблююча вродженою грацією, симпатичним, трохи тихим голосом, що стояв в контрасті до її ясних і аж проникливих очей, підтримувала цікавісіь мужчин до себе ще й тим, що вправлялася в тілесних спортах з особливим замилуванням До того одягалася гарно, з смаком, що підносило ще більше грацію й гарну будову її тіла, на що наші пані й дівчата не покладали доволі старанності, вважаючи це за якийсь непотрібний люксус, [55] через що велика частина їх мала обіч неї вигляд занедбаний, некорисний, щоб не сказати просто - міщанський. А вона відзначалася мимоволі.
55
– Люксус - розкіш.
В розмові бувала бистра й дотепна, часами трохи терпка, ущиплива, навіть подразняюча. Висловлялась коректно, а що найкраще і в жінок рідко - завше коротко і влучно, мов з своїх упрямо закроєних уст кидала камінцями. Загалом - не тішилась оця дівчина великою симпатією. І може тому й держала завсіди нап'ятий лук оборони; і хто б не був той нещасний, що зближався до неї, хоч би і в найліпшім замірі, вона з недовірчивості своєї вдачі виміряла в нього без надуми й стріляла.
Признаюсь, що коли б не була це вибрана мого любимця і коло нього не стояла Маня Обринська з минувшиною й молодими своїми очима, котрі для мене мали вічно свій однаковий чар, - я був би тією дівчиною зайнявся серйозно. Не менше цікавила мене обставина - що була влюблена, як зачув я це тут від одного панка, що так само нею цікавився.
– В доцента К.?
– спитав я просто, стаючи мимоволі в душі в обороні свого приятеля Нестора.
– Ні, - була відповідь.
– А в кого ж? Здається, в дім її родичів заходить більше людей, - додав я, щоб довідатись правди.
– Так, заходить. Між іншими й ваш знайомий доктор Обринський.
– Так, - закинув я.
– В нього, отже?
– Я думаю, що і в нього ні, - була коротка відповідь.
– То ж хто той щасливий?
– Тото й є загадка, котру трудно розв'язати. Тому, що говорять, не хочеться вірити, однак це походить від молодіжі, що неабияк обсервує її і сгорожить за нею. Кажуть, панна Наталя влюблена в невідповідну собі людину. А невідповідну тим, бо в багатім старшім мужчині, капіталісті семітського походження, котрому й не сниться, котрий не хотячи (бо ніколи нею ближче не займався) чи не загіпнотизував її своїм гострим семітським виглядом і такими ж чорними орлиними очима. Кажуть, вона вже третій рік, як горить у потайній причаєній любові до нього. В любові, котра, як впевняли мене, могла дівчині хіба тим на користь вийти, щоб через терпіння змінила свою горду, тверду вдачу. Бо тепер, - продовжав панок, - вона заморожує найприхильніших до себе людей тією своєю терпкою істотою. А що найбільше, викликає тим несправедливий осуд її в грунті ніжно відчуваючої душі.
Те, що любила «некорисно» чи радше нещасливо, в моїх очах чи не підносило її й було мені доказом її оригінального й самостійного смаку. Заразом мав я переконання, що та дівчина не могла любити чоловіка незначного.
– Шкода дівчини, - додав вкінці поважно панок.
– Я її в душі жалію, бо згаданий добродій не ожениться з нею ніколи; бодай вигляду на те нема.
– Вона сильна вдача й переборе себе, - відповів я, - зрештою, чи кожна любов мусить кінчатися, або й кінчається женячкою?
– спитав я.
– Вона має таких прихильників, що, безперечно, як не зараз, то пізніше здобудуть собі її любов і довір'я. Зрештою, вона, як чую, доволі маюча дівчина і хіба не вийде з примусу заміж!