Через кладку
Шрифт:
– В чім? Чи в тім, що сон пересторога, чи що павук омен?
– спитав Нестор,
– Що сон пересторога, - відповіла якось твердо дівчина.
– В «омени» не вірю.
– Одне не уступає в нічому другому.
– сказав Нестор.
– Найкраще ні в одне, ні в друге не вірити.
– А однак ваше пояснення подобається мені, «юридичне», - сказала вона.
– Воно має замало певності в собі, щоб назвати його таким, - сказав він і усміхнувся.
– Не все добре, що певне, - відповіла.
– Не можу дивитися спокійно, - тягнув далі Нестор, - як павук спускається
– Не можу дивитися, - повторила за ним ледве чутно, мов шелест листя, Наталка й замовкла.
– А я вам пророкую з павучком щастя, пане докторе!
– обізвалася певним веселим голосом пані Міллер.
– Будь що ви його любите, будь ні.
Нестор розсміявся.
– Буду слідити за всіма павуками відтепер, - сказав жартівливо, - й нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевняєте, добродійко. Хоч я й далеко від того, щоб вірити в такі поетичні казки, то на підставі вашого впевнення, а може й досвіду на полі містицизму, буду вижидати щастя. Воно все ж таки має в собі щось миле - чути-таки певний заповіт. Правда, Богдане?
– опитав і з тими словами схилився до мене.
Я поглянув на нього, його лице, освітлене в тій хвилі світлом з високої лампи на веранді, видалося мені таким щасливим і вдоволеним, що я, мимоволі захоплений ним, відповів голосно:
– Я б хотів, щоб і мені таке пророчено.
– Чи ви думаєте, що вона любить його?
– шепнула до мене нараз несподівано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене. І в ожиданні моєії відповіді сперла голову на руку й похилилася перед себе в темінь.
– Так, хоча вона капризна й химерна вдача, - була моя відповідь, так само неголосно.
– Мені вона загадка.
– Мені - ні, Маню. Вона лиш несвідомо бореться проти впливу його спокійної, але перемагаючої вдачі. Ці два характери приналежні до себе. Не вважаєте? Вона не хоче улягти його впливові, а не має ясно сформованого рішення в душі відвернутися від нього, і поки до цього дійде, він її переможе. Дарма лише, що дратує себе та його. Одначе він хоч шовкової вдачі, а твердий, мов камінь.
– Не так?
– Так, Богдане!
«Так, Богдане!» пішло ехом у моїй груді, і мов тепла струя оживила її.
Я не сказав ані слова, але коли на веранді на горі заметушилися півгодини пізніше до відходу, а ми обоє в долині ще не рухалися, я сидячи зірвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, біліючу в темноті якусь рожу й поставив її дівчині на коліна. Вона взяла її. Коли, отже, піднялася й обернулася цілком до світла, що упало ніжною струєю на неї, видалося мені лице, мов срібне й зворушене.
Я стояв ще в тіні коло неї. Ніхто згори не звертав на нас увага. Вона стояла з очима, зверненими на брата й дівчину коло нього, і неначе забулася в огляданні їх.
– Ходім, пані, - сказав я спокійно півголосом і обняв її, ледве дотикаючись, за рамена.
Вона прокинулася, я опустив руку, і саме в тій хвилі почувся згори голос моєї матері:
– Богдане, ми ідемо!!!
– Ідемо, мамо!
– відкликнув я й ступив за дівчиною, що звільна й спокійним кроком, з похиленою
Якийсь час пізніше проходжувався я по обіді в себе в саду й поглянув мимоволі через білі штахети в сад «Обринських». Тут побачив я Нестора, пізнавши його по стрункій постаті й білім ширококрисім капелюсі. Він стояв, оскільки бачив я, коло зільника і, очевидно вижидаючи когось з домашніх, потонув в огляданні цвітів або чогось там іншого.
– Несторе!
– кликнув я на нього. Він випростувався й оглянувся.
– Тут, хлопче, я тут!
– кликнув я вдруге й приступив ближче до штахет. Через кілька хвиль стояв він біля мене.
– Що, ти шукаєш, як за хлоп'ячих літ, золотої мушки?
– спитав я.
– Ні, - відповів він, усміхаючися.
– Я зайшов сюди, щоб відвідати дівчат. Тимчасом чую, вони всі йдуть сьогодні, і то зараз, до твоєї матері. Я жду тут, щоб позбирали свої зонтики, бо хочу їх відпровадити до вас.
– Це правда. В моєї матері сьогодні якась «кава», бо чую, що наслідник мого батька разом з жінкою приходять до неї. Та щоб уже товариство було оживленіше, попросила мати й своїх сусідів. Я сам вернув що лиш недавно додому, забарившись у свого давнього шкільного товариша лікаря, що тут практикує, доктора Роттера, через якусь його справу, і довідався про це в останній хвилі Чи є тепер і сестра твоя тут у Маріянів?
– Ні, ми умовилися з сестрою, що підемо вечором на прохід до В., бо тепер ще місячно. Перед полуднем була вона зайнята, а по обіді, як ішов я сюди, казала, що закінчить якусь книжку, котру читає.
Я не відповів нічого й не питав більше про неї. Одначе, простягаючи руку до нього, я додав:
– Ти ж зайдеш, Несторе, до нас, хоч би вже й тому, щоб побути довше з дівчатами.
– Прийду на часок.
– Чи маєш також яке діло до викінчення?
– спитав я, усміхнувшись іронічно.
– Ні, - відповів він спокійно й зняв своє золоте пенсне, щоб його витерти.
– Я б хотів лише ще нині переграти деякі ноти на своїм інструменті. Бути може, ми зложимо собі тут який квартет, то треба б трохи приготовитись. Але ось, - додав, обертаючись у сторону, звідки загомоніли нараз голоси молодих дівчат, - вже йдуть наші.
Я відвернувся.
– До звидання, Несторе, - сказав я з притиском, відходячи.
– До побачення, - відповів він розсіяно.
Півгодини пізніше засйли в нас у зільнику саме на місці, де мати іритувалась колись на малого ще Нестора, панство Маріяни з обома дівчатами, Іриною й Наталею, та Нестор. Між тим мати, за поміччю своєї слуги й молодої жінки наслідника мого батька, прилагоджувала під широкою грушею недалеко зільника підвечірок.
– А де нині панна Обринська?
– обізвався нараз добродій Маріян, звертаючись з тим питанням виключно до мене.
– Мені неначе чогось недостає, як її між нами нема. Привик так до неї. Чи не так?
– обернувся до своєї жінки. І не вичікуючи моєї відповіді, звернувся так само до Нестора: - Чому залишили ви нині свою добру сестричку вдома, докторе?