Через кладку
Шрифт:
Вона не відповіла. Звернула до нього зчудовано голову й у тій хвилі їх погляди стріїнулися. Гарячі, повні внутрішньо го порішеніня й характеру погляди. Очевидно, вона не знала Нестора, не мала поняття про силу, енергію й волю того на вид так ніжного, спокійного мужчини, з котрого одухотвореного лиця била в тій хвилі така залізна постанова й духова сила, як її бачимо іноді лиш у значних і розумове багато одарених людей.
– А ти, Наталко, щаслива?
– звернулася нараз, перебиваючи розмову, Ірина до гарної дівчини, що сиділа недалеко Мані й мене, і якраз у тій хвилі сягнула за моїм капелюхом
– Щаслива? Що за фантазія нині ставляти людям такі питання, Ірино!
– вядповіла, поглянувши на молоду дівчину майже строго.
– Невже ж тому, що ти розпалила в товаристві вогонь, він горить, і ти тим перейнята? Я обсервую життя, - відповіла і, віддаючи мені капелюха, додала ласкаво: - За лицарську опіку й силу!
Я подякував і мимоволі повів поглядом по Несторі. По його лиці перебігла ніжна, ледве замітна краска, мов по дівочому лиці, одначе він не рушився. Маня сиділа мовчки, як брат, і, як він, гляділа блискучими очима в огонь, а її білі руки були оплетені й обвили нерухомо коліна.
– Отже, Наталка «обсервує», - тягнула далі Ірина і, знявши тепер овій власний капелюх, почала його також сама прибирати зеленню.
– Нам би вже час додому, панно Маню, - обізвалася тут Наталка трохи роздразнено до Мані.
– Як залишимось тут при вогні ще дальше, Ірина готова й перехожих селян задержувати й розпитувати про їх почування щастя. Ходім!
– З тими словами почала оглядатись за капелюхом і зонтиком, щоб справді підійматись з свого місця.
– Іди, як хочеш!
– прокинулась уражено шістнадцятилітня; засіла вигідніше на своїм місці, присуваючися ще ближче до Нестора, коло котрого чулася дуже певно.
– Я маю ще розвідатися в добродія Олеся, чи й він щасливий, а відтак підемо.
Дівчина сказала це так певно й рішуче, що всі в один голос розсміялися. Але її те не займало.
– Ви щасливі, пане Олесь?
– звернулася до мене наперекір своїй гарній кузинці, і її любі дитинні очі опинились поважно на моїх устах.
– Мені здається, що ніхто не може бути цілком щасливий, поки не влюблений і іне заручений.
Знов сміх.
– Кажіть, пане Богдане!
– Так вона називала мене іноді залюбки, виминаючи консеквентне мого титулу. Я всміхнувся, погладивши вуса.
– Я щасливий, навіть дуже щасливий. Ось мій капелюх удекорований прекрасними білими руками, знаходжуся в товаристві, рідко гарнім і симпатичнім. Що мені ще бажати?
– Ет! Це не цікаве!
– відповіла молода дівчина і, закопиливши спідню губку, подивилась на мене неласкаве.
– Скажіть що інше. А як ні, то найкраще я попитаю сама, що хочу знати.
– Прошу!
– Ірино!
– впімнула Наталка поважно свавільну дівчину.
– В присутності родичів ти б не була така цікава!
– Власне тому, - відповіла прямо Ірина.
– Зрештою, добродій Богдан дозволяє питати.
Я розсміявся.
– Прошу, - повторив.
– Ви завше такі поважні, пане Олесь, а я хотіла б знати, чи ви були через те коли влюблені, бо я не була ще ніколи. Поновний сміх.
– Був, - відповів я цілком спокійно.
– А чому не оженились.
– Бо між мною й нею станув час. Дівчина зчудувалася, підсуваючи брови вгору.
– Цього я не розумію, пане
– Це дуже просто. Вона була дівчина розумове високо розвинена, повна предприємчих мрій і танів, повна стремлінь до самостійності, з душею, що вижидала щастя чи не виключно з того боку. А я, з роду мужик, любувався в старосвітських ідеалах о глядів земного щастя. Я бажав, щоб вона зійшла з свого біломрійного п'єдесталу, а вона не могла. І між тим коли ми, з одного боку, через ту нашу любов внутрішньо виростали, пішли другою стороною, відмінними шляхами в життя і, тоді от і втиснувся між нас час, затирав наші почування й робив нас чимраз більше байдужими до себе.
– То вона вже завмерла, та любов?
– перервала мене поспішно дівчина, звертаючи до мене свої майже прислухаючіся очі.
– Може, й умерла. Бодай так здається, коли стає мовчки. Але, цікава моя історія?
– спитав я, усміхнувшись, і нараз урвав.
Дівчина не звертала з мене своїх очей, між тим коли всі кругом сиділи нерухомо. Лиш раз, при словах «час, що затирав наші почування, робив нас байдужими», Маня підняла руку, мов хотіла запротестувати моїм словам, але, мов опам'ятовуючись, уже в слідуючій хвилі опустила її наново, і вираз найбільшого супокою й байдужості запанував на її лиці.
– А тепер?
– питала далі дівчина.
– Тепер я все ще старосвітський. До того теперішня жіноча молодіж не займає мене, дарма що між нею находиться велике число прегарних, талановитих і власними силами високо поставлених одиниць. Але загал мені не цікавий. Я не знаю, - додав я, звертаючись вже до всіх, - не можу собі порадити; одначе в стремлінні здобути рівноправність я бачу лиш хаос оправданих і фальшивих шляхів, хоч тяжко супроти того і держатися байдужо. Я один ще все більше поклонник непорочних уст жінки, чим виголошуваних нею парламентарних бесід. Волію більше лагідну біблійну вдачу, вирівняну внутрішньою красою і культурою, як мужесько-жіночу істоту з прапором у руках, що кличе до бою і т. ін. Я мужик, - додав я, - на думку якого не сміє «домівство» ні на волосок бути нарушена модернізмом, фаховим заняттям жінки, одним словом - елементом «самостійності», що зводить жінку на зманерованих, упривілейованих «зарібниць»-емансипанток, котрих ліпша часть марнується, а друга нічим не стає по правді вище від давніх жінок і матрон. Оце історія моєї «любові», панно Грусю. Вона не скінчена, бо, як казав я, між нас втиснувся час.
Блискавкою звернулася Ірина до Мані, що сиділа нерухомо й гляділа, як здавалося, в огонь; а по правді очі її були звернені в своє нутро.
– Панно Манусю!
– запитала молода дівчина і при тих словах зсунулась поважній дівчині до ніг.
– Ще лиш ви лишились, щоб сказати, чи щасливі. Ще лиш ви. Скажіть нам дещо й ви. Нам усім, панно Манусю, що любимо й шануємо вас! Ви ніколи про себе не говорите.
Маня піднялася, подаючи свому братові руку, з свого місця.
– Час додому, Ірусю.
– відповіла поважно.
– Ось місяць виринув уже на небі, а ми ще під скалою. Родичі й пані Олесь певне вже давно від'їхали, не діждавшись нас, як сподівались.
– Сказавши це, зігнулася по свій зонтик і пальто, що саме в тій хвилі я взяв у свої руки.
– Час додому.