Чеслав. В темряві сонця

Тарасов Валентин

– Ти що тут робиш? – здивувався з її несподіваної появи Чеслав.

Дівчина заливисто розсміялася, а Чеслав, ховаючи свою наготу, шаснув за кущ. Ні, він зовсім не був соромливим, та й голизна в їхньому Роді дітей лісу й сонця не вважалася соромною. Просто надто вже несподіваною була поява Зоряни.

– Ось пішла щавлю та кропиви набрати, – веселилася красуня.

– Сама?! Ти з глузду з’їхала! – виглянув з-за куща Чеслав.

Зоряна, відламавши від куща гілочку, кинула в бік Чеслава.

– Подумала, а раптом і мене хто в лісі знайде. А хоча б

і ти, Чеславе, – в її очах так і переливалося задерикувате сонячне світло. – Ти ж знайшов дівку приблудну… Випадково…

– Ну, знайшов… і що з того?

– От усім тепер і цікаво: а що з того далі буде?

Помовчавши, Чеслав жорстко запитав:

– Ти за цим сюди прийшла?

– А хоча б і так, – дівчина вже не сміялася, а очікувально дивилася на хлопця.

Чеслав мовчав. Ну, не пускати ж Зоряну у свої плани й думи?! А брехати Чеславові не хотілося. От він і не знав, що відповісти настирливій. Стояв і мовчав. Юнак навіть не відбивався від комарів, які накинулися на нього дружним роєм, радіючи такій неочікуваній нагоді.

– Не гоже дівчині… – непевно перервав своє мовчання Чеслав.

– Я сама знаю, що мені гоже, а що – ні… Та тобі теж знати б про себе… Чи не ти шепотів мені слова ніжні? Натяки робив, що я люба тобі, – зриваючись на крик, заговорила Зоряна. – Навіть пісні співати намагався. А тепер і очима в мій бік не поведеш.

– Не до розваг мені тепер… Не до ігрищ…

– І не до мене? Чого ж то? Чи думаєш, я не рівня тобі? Та мій батько твоєму годиться у громаді й серед Роду повагу має.

– Не про те ти говориш, Зоряно.

– Правий мій батько, коли казав, що від вашої крові та насіння нічого путнього не буде, – у її голосі було стільки образи й гіркоти!

– Навіщо ж ти тоді?.. – посміхнувся Чеслав.

– Тому, що нерозумна через тебе стала… – крикнула спересердя Зоряна і, повернувшись, побігла геть, щоб юнак не бачив її сліз.

Тільки коса замигтіла серед зелені дерев.

Зоряна сама розуміла, що не личить дівчині ганятися лісом за хлопцем, але нічого із собою вдіяти не могла. Вона кохала і, як кожна закохана, була нетерпляча. А очікувати, поки любий потрапить їй на очі, не мала сил. Тим паче, що з певного часу він до неї не дуже й прихилявся. Спіткнувшись об корч, вона впала на торішнє листя і, вже не стримуючись, заридала на всю силу свого розпачу. Яке ж воно безутішне, дівоче горе!

Чеслав якийсь час задумливо дивився услід Зоряні, але безжальні комарі нагадали йому про своє існування. Він почав щосили боронитися від кусючої напасті, використовуючи при цьому всю свою спритність. Шукати далі сліди Сокола не було жодного бажання. З-за кущів, хитро посміхаючись, вийшов Кудряш.

– Це Зоряна була?

– А то ти не бачив? – огризнувся Чеслав.

– Бачив. Я в кущах сидів. Думаю: не буду вам заважати, – щиро зізнався Кудряш.

– Заважати?! Ні, щоб виручити товариша, та він заховався.

– Оце нізащо! Ти зі своїми дівками сам розбирайся. У цій справі поміж пари краще не всуватися. А то вони потім помиряться, а мені чуприну обірвуть.

Нарешті

цей довгоочікуваний день настав. День, якого чекає кожен хлопчисько в племені, щойно починає усвідомлювати, що він належить до тієї частини люду, яка називається – чоловіки. У день Посвяти юнаки мають стати повноправними членами Роду й отримати право голосу в племені.

Ще напередодні ввечері Болеслава напоїла Чеслава якимсь відваром із трав, а потім ще й молоком із медом.

– Це щоб ти спав спокійно та не тривожився до самого ранку, а ранком щоб у тебе було сили більше.

Чеслав прокинувся ще затемна, тільки-но прокричали перші півні. Завдяки відварові турботливої Болеслави він спав, як дитина, не терзаючись марним неспокоєм і тривожними снами. Намагаючись не розбудити брата, хлопець обережно вибрався із сінника. Вийшовши на вулицю та із задоволенням вдихнувши свіжого ранкового повітря, він солодко потягнувся, розім’явши затерпле зі сну тіло, і відчув у ньому силу та спрагу майбутніх випробувань.

Однак прокинувся не лише Чеслав. По всьому городищу було видно й чути, як у різних його кінцях люд почав готувати своїх синів до свята.

Чеслав увійшов у дім. Тут теж уже не спали. Болеслава й Голуба поралися коло вогнища. Велимир вкотре уважно оглядав і перевіряв на міцність і гостроту лук, стріли й ніж, з якими Чеслав мав пройти випробування. Одна Неждана тихо сиділа в кутку, не знаючи, куди себе діти. Коли увійшов Чеслав, усі заметушилися ще більше. Жінки почали швидко виставляти на стіл миски й горщики з їжею.

– Сідай, синку, поїж, – Болеслава легенько підштовхнула Чеслава до столу.

– Та я й не хочу зовсім.

– А треба. Потім коли ще поїси? Адже весь день голодним будеш.

– Болеслава до діла каже, – відгукнувся батько. – Сідай, поїж. Об’їдатися не варто, а то черево за собою не потягнеш, але й голод у такий день не помічник.

– Давай, брате, а я тобі допоможу, – підтримав батька, увійшовши в дім, Ратибор.

Чеслав сів до столу і почав їсти, час від часу нишком зиркаючи на Неждану. Це таємне переглядання тривало вже кілька днів. Неждана, відчувши на собі погляд юнака, і сама часом мимоволі поглядала в його бік. Але якщо раптом їхні погляди зустрічалися, вона, обдарувавши його черговою часткою злості, уперто відверталася.

– Час, – коротко сказав Велимир, і вся родина рушила до виходу.

На вулиці Болеслава пригорнула Чеслава до себе й, стримуючи сльози, прошепотіла:

– Ось ти й виріс, синку, – потім поцілувала його в чоло і, вже не стримуючись, заплакала вголос.

– Ну от, дощу тільки нам бракувало, – набурмосився Велимир.

Він по-чоловічому обійняв сина, а потім, узявши з рук Ратибора лук, стріли й ніж, передав Чеславові.

– Не підведи, синку!

Ратибор теж побажав братові щастя у випробуваннях. Чеслав, одержавши напуття від рідних, глянув у бік дому. На причілку стояла, спостерігаючи за тим, що відбувається, Неждана. Помітивши, що Чеслав дивиться в її бік, вона зникла.