Чеслав. В темряві сонця
Шрифт:
З раннього ранку друзі, сівши у видовбаний із дерев’яної колоди човник, рушили на риболовлю. І тепер, наловивши риби та стомившись від зосередженого й спокійного заняття, із задоволенням розминалися у воді. За шумом і стовпами бризок вони не одразу почули, що їх хтось кличе. Чеслав першим побачив сусідського хлопчика, що, розмахуючи руками, з берега щось горлав.
– Чого це він? – здивувався Чеслав.
– А от чого… – натиснувши на плечі друга, Кудряш занурив його з головою у воду.
– Та почекай ти, п’явко, нас, здається,
Учепившись у човник однією рукою й гребучи другою, вони рушили до берега.
– Чеславе, тебе Велимир додому кличе! – розчули вони, наблизившись, голос хлоп’яти.
– Що за негайна потреба? – здивувався Чеслав.
Друзі витягли човен на берег, одяглися і, підхопивши улов, поквапилися до городища.
Велимир був дома сам. Він сидів за столом і про щось зосереджено розмірковував. Було видно, що він чекав сина.
Чеслав увійшов і зупинився на порозі.
– Кликали, батьку?
– Кликав.
– Я рибу приніс… – поклав рибу біля вогнища. – Щось сталося?
Велимир уважно дивився на сина.
– Про те, що сталося, я в тебе хотів запитати, Чеславе, – нарешті повільно вимовив Велимир.
– Не розумію: про що ви, батьку? – щиро здивувався Чеслав.
– Про дівку…
Від несподіванки Чеслав відчув, як мурашки пробігли йому по спині, а в голові закрутився рій запитань, що відразу розсипався під вагою однієї думки: «Він знає!»
– Я хотів розповісти тобі, батьку, але пізніше.
– Коли?
– Після Посвяти.
– Коли про твою бранку знало б уже не тільки наше, а й сусідні городища?
– Я обережності… дотримувати намагався… – спробував виправдатися Чеслав, але під важким поглядом батька знітився, збився й, помовчавши, запитав: – Як ти прознав?
– Ти серед людей живеш!.. – досадливо зітхнув Велимир. – Крива Леда запримітила, що ти зачастив до Мари. Думала, занедужав. А потім розвідала, що в Мари дівчина нудиться під наглядом. У Леди цікавості на все городище вистачить, а язик такий, що ним би ліс рубати, не затупиш, сам знаєш… Добре, до мене першого прибігла поділитися знахідками. Ледь не луснула з нетерплячки! Але, думаю, скоро про твою таємницю тільки ледачий знати не буде. Хто вона?
– Я її вкрав… Для себе.
– Тобі Голуби мало?
Чеслав не міг та й не хотів пояснювати батькові, чому він захотів украсти чужинку й що притягало його до викраденої. Та і як це пояснити батькові, якщо й сам до кінця зрозуміти цього поки що не зміг?
– Це інше… Я її візьму за дружину.
– А чи не рано?
– Через кілька днів я пройду Посвяту й Рід і плем’я визнають мене повноправним чоловіком.
– Звідки вона?
На це запитання Чеслав відповів не одразу. Він хотів би й зовсім уникнути відповіді або хоча б збрехати, але батькові не міг.
– З роду Буревоя, – вимовив і затамував подих.
Ця новина для Велимира була аж занадто несподіваною, такою, що він навіть не одразу
– Чеславе… Ти ж знаєш, що наш рід і рід Буревоя ворогують?..
– Знаю…
– Ще наші пращури прокляли цей рід і нам заповіли не знатися з ними.
– Це було давно. Уже й старі не пам’ятають причини тієї чвари, – не здавався Чеслав.
Велимир, роздратований упертістю сина, підвищив голос, і той задзвенів залізом, як завжди, коли голова Роду був непохитний.
– І дружин брати з їхнього гнилого племені ми не повинні! Щоб не мішалася кров наша, предків наших із проклятою кров’ю!..
– Батьку!.. Кажуть, що коли ти побачив мою матір, то ніхто й ніщо не змусило б тебе відмовитися від неї. Це правда? – Чеслав дивився батькові просто в очі.
– Твоя мати – інша річ, – і голос Велимира затремтів. – Її рід… завжди був дружній до нас.
– Я хочу знати: це правда?
Нагадування про Росаву вибило Велимира з колії. У грудях защеміло, наче в стару рану ввігнали кіл і різко повернули. Велимирові здалося, що домом пройшовся протяг і сама Росава з’явилася, щоб почути цю важку чоловічу розмову батька й сина.
– Правда?
– Правда… – у голосі Велимира вже не чулося заліза. – Твою матір любив і жалував, як ні жодну іншу… Але правда й інше… Тричі я брав собі дружин. І щоразу з іншого дружнього нам роду або племені. І робив це не тільки для себе, а й заради зміцнення нашого Роду. У світі дикому живемо, суворому й безжальному. Серед звірів двоногих. Їх боятися треба. Того й дивися вороги поласяться на землі наші та угіддя. А то й степовики які набіжать розорити городища: людей побити та полонити. Чи легко було вижити нам без підтримки, без опори? А тому є думка в мене, що й Ратибор, і ти, коли підростеш, маєте дружин собі взяти із сусідніх племен, щоб зміцнити дружбу з ними. Союзи наші скріпити.
Ніколи ще батько так серйозно не говорив із Чеславом, не ділився такими таємними думами. Хлопець розумів, що батько розмовляє з ним уже не як із юнаком, а як зі зрілим чоловіком, і це тішило його самолюбство. Але й від свого рішення відмовлятися не хотів. Так говорили йому думки, так почувало його серце, так вимагали його бажання.
– З нами багато хто поріднитися матиме за честь. Сильні роди! Ви в мене он якими славними піднялися! – продовжував Велимир. – А дівок у них гарних, що риби в річці, будь-яку обирай.
– Я вже обрав, – уперто стояв Чеслав.
І для нього це було не просто примхою. «Коли вже я стаю чоловіком зрілим, повноправним, то й бажання моє, і думку повинні визнавати інші», – гадав Чеслав.
Упертість сина розсердила Велимира. Він не стримався, смикнув себе за бороду й закричав:
– Це ти так сказав, а що Рід скаже?!
– Рід тебе послухає, – упевнено відповів Чеслав.
– А нашим Великим чи буде це любо? Предкам нашим?
Такий аргумент змусив Чеслава замислитися, але ненадовго.