Чеслав. В темряві сонця
Шрифт:
– Дивіться, дивіться, баби, на наших дівок не схожа. Одежа на ній не по-нашому розшита. І де ж він її роздобув, чужинку?
– А худюща яка!
– Тобі не рівня, гладкій!
– Ой! Ай! Ой!
Баби, розділяючи цікавість Леди, гаряче обговорювали появу в їхньому городищі нової дівки та наперебій висловлювали свої припущення й здогади, намагаючись перевершити у вигадці одна одну та розпалюючи багаття цікавості до розмірів пожежі. Чоловіки поводилися стриманіше, але з не меншою цікавістю розглядали прибулу, час від часу тихо кидаючи один
– Де таку русалку піймав, Чеславе? Чи не в сільце втрапила? – почулося з боку веселої ватаги хлопців.
– Та ні, то вона Чеслава… – голосний молодечий регіт заглушив наступні двозначні припущення.
Чеслав, бачачи всю ту метушню в городищі через їхню появу та тонучи в незмовкному гулі людської цікавості, намагався нічого того не помічати. Він ішов городищем, ведучи за собою Неждану, не озираючись і не відповідаючи на дражливі вигуки одноплемінників. Осторонь він помітив Зоряну, яка мовчки, спершу з подивом, а потім із неприхованою люттю й образою дивилася в їхній бік, після чого, різко розвернувшись, побігла геть.
Біля хати їх зустріла Болеслава. Нишком глянувши на Неждану, вона тихо сказала Чеславові:
– Батько чекає на тебе, синку. Гнівається. Не супереч йому, нехай охолоне, – і зашептала в спину хлопцеві замовляння про добро та прихильність духів і Великих-заступників.
Чеслав завів Неждану в дім. Велимир, який до цього сидів на лаві за столом, повільно встав і підійшов до дівчини. Піднявши рукою її опущене додолу обличчя, він якийсь час мовчки роздивлявся Неждану. Потім відійшов і подивився на сина.
– Бачив, люд як на гуляння висипав! Гарну ти забаву влаштував, синку.
– У нашій глушині кожна нова людина в дивину. Що скажеш, батьку?
Велимир начебто не почув сина, усе ще уважно придивляючись до Неждани.
– Як звати тебе, дівко?
– Нежданою мене кличуть… – за багато днів Чеслав нарешті почув її голос. Він був тихим, але не полохливим. – Я дочка Буревоя.
– Що новина, то й новий клопіт, – вигукнув спересердя Велимир і, важко зітхнувши, додав: – Ох, і щастить тобі, Чеславе, як нікому. Украв дівку, та ще й дочку Буревоя, ворога нашого.
– Я не знав, чия вона дочка, – щиро зізнався Чеслав.
– А тебе б це зупинило?
– Я б її все одно… вкрав, – помовчавши, зізнався юнак.
– А може, ти того… сама за ним пішла, красуне? – суворо запитав Велимир у дівчини.
Неждана від обурення ледь не задихнулася:
– На яку біду він мені здався, приблуда хижий?! Я й отямитися не встигла, як він згріб мене!
– Вірю. Але що сталося, те сталося. Тепер треба подумати, як цю юшку-вариво розсьорбати. – Велимир поволеньки підійшов до столу й опустився на лаву.
Йому як голові Роду потрібно було прийняти рішення, і воно мало бути правильним, щоб не нашкодило ні родичам, ні його
– Батьку!.. – хотів було щось сказати Чеслав.
– Мовчи! – суворо перепинив його батько. – До Посвяти вона поживе в нас, а я поки думати буду, що далі робити з нею. Людям скажеш, що в лісі її підібрав. А хто така й звідки, не знаєш. Пожалів і підібрав. А ти, дівко, скажеш, що з роду Всеволода. Їхнє городище далеко, наші там мало кого знають. Скажеш, що по гриби пішла та й заблукала дуже.
– Навіщо мені брехати?
– Слухай, дурна! – знову в голосі Велимира задзвеніло залізо. – Ти тут чужа, і рід ваш проклятий для нас. А тому для твоєї ж небезпеки скажеш, що велів. І мовчи більше, не клич лиха!.. Болеславо! Голубо! – покликав він жінок.
Ті не примусили себе довго чекати, увійшли до хати і з цікавістю дивилися на Неждану.
– Прийміть її, – вказав Велимир на дівчину. – Дівка в нас поживе трохи. Люди будуть питати, хто така та звідки, скажете: Чеслав у лісі підібрав, заблукала… Ну, ви тут розбирайтеся, а ми з Чеславом підемо на берег човни подивимося. Кажуть, якийсь тріснув-продірявився. Ратибор з’явиться, нехай доганяє.
Велимир із сином вийшли з дому. Усю дорогу до річки йшли мовчки. Тільки на березі батько заговорив:
– Гарна дівка! – і, помовчавши, додав: – Сподіваюся, у тебе розуму вистачило не попсувати її?
– Вистачило, – глухо відповів Чеслав.
– Не думаю, щоб Буревой так просто погодився зі зникненням дочки, – міркував уголос Велимир. – Шукати буде. А може, ті чужинці, що круг нашого городища тупцювали і про яких Сокіл казав, і були його людьми?
– Я обережний був…
– Обережний! Обережний!.. – передражнив сина Велимир. – Досить товкмачити про свою обережність. Дивись, куди вона тебе привела!..
Але Чеслава це не збентежило:
– Сокіл казав, що не бачив свіжих слідів. Пішли чужі, – йому самому хотілося вірити в це. – А дівок і раніше зазвичай крали.
– Крали… – думаючи про щось своє, повторив уже тихіше Велимир. – Бачу, люба вона тобі, Чеславе…
– Люба…
– …Як батько можу зрозуміти тебе, але як відповідальний за весь Рід наш не можу допустити такої сваволі. Не за законами це нашими, не по правді… – так само спокійно продовжував Велимир. – І проти предків наших я не піду, і тобі не дам цього зробити.
Але спокій у батькових словах зовсім не помирив із ними запального Чеслава. Намагаючись стримати незгоду, що закипала в душі, він спробував відповісти під лад батьку – стримано та поважно:
– Я тебе, батьку, поважаю, як і предків наших, і пам’ять про них не вкорочую, але й себе неволити не дам!
– Сміливий?! – вдарив сина поглядом Велимир і беззаперечним голосом наказав: – Виконаєш волю мою й Роду нашого!
– Але й свою не дам зашморгом задушити!
– Щеня! Батька ослухатися здумав?!! – заревів Велимир і з розмаху заїхав Чеславові у вухо. – Як мені в інших покори вимагати, коли власний син коритися відмовляється?