Чорна рада
Шрифт:
– кажуть мужики.- Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити чорною радою! І почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, затихли й скоки, і веселі юпаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що нічою гаразд веселитись. Як ось почали розїжджатись із Ніженя й шляхта, державці що були понаїжджали під час тієї ради. Інший привіз і жінку, й дочку, така-то була думка, що тепер з'їхалось з усієї Гетьманщини лицарство, так чи не пошле бог пари. Аж тут не весіллє вийшло. Як почаіла по дворах поратись військова голота з запорожцями, то рад був інший, що з душею з міста вихопивсь. Інший же вихопивсь, а другий там і голову положив, обороняючи свою худобу і сім'ю; а дочок шляхетських і старшинських козаки собі за жінок силою інших похапали. Кому ж пощастило улизнути за царину, тії, як од собак, мусили од запорозької голоти одбиватись. Отеє іде значний чоловік у
і з саєти обдирають. По полю не один віз з покаліченими кіньми валяється, не одна вдова плаче по мужові, не один бідаха, конаючи в крові, тужить, що не поліг під Берестечком. А там скрізь порозламувані скрині; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух із перин, наче сніг, летить по вітру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали. Черевань, дивлячись, аж іздригається.
Довелось би і йому таке лихо, якби не блакитна стрічка в ковнірі. Се ж одні так бідовали, а другі давали таки добру одсіч харцизякам. Інші догадались викидати із возів одежу: знімали з себе жупани-лудани, блаватаси й
єдамашки да кидали під ноги запорожцям, аби їх неситу заздрість зупинити. А запорожець підхопить, ткне під себе да знов навздогін.
– Ей, люде добрі!
– кричать інші селянам, що, мов тороплені овечки, блукають по полю.- Рятуйте нас, а то й вам те буде! То люде й оступлять, і оступлять кругом віз, бо вже взнали, що за хижеє птаство тії братчики. А як которий ув'яжеться за возом, то й самого косою або засмаленим колякою огріють, що тут і зов'ється ледащо. Інші значнії люде, старшина й шляхта, поскидавши кармазини, повдягались у семряги і між простим людом додому піхом пробирались. Тоді-то мужики до панів, кого знали, що добрий пан, почали знов горнутись і до господи його з під Ніженя проводжати; а пани почали раховати, як би не зовсім попустити Україну низовцям на поталу. Дивиться Черевань, аж і Тарас Сурмач їде возом із Ніженя. Запорожці його, у личаковім кунтуші, не займають. На возі з ним іще півдесятка міщан. Побачивши
Сурмач Череваня: - Ге-ге!
– крикне.- Отак наші поживились!
– А що там, бгате?
– Та що! Під'їхали нас братчики так, що тілько ушима стрепенули!
– Що ж вони вам, бгате?
– Та що! Зараз у бурмистра Колодія кубки, коновки срібні, ковші, що позносили з усього міста міщане, із столу порозхватували. Став бурмистер їх докоряти, злодіяками, розбишаками взивати, дак і самого трохи не вбили: «Не взивай козака злодієм! Тепер,- кажуть,- минулось: се моє, а се твоє,- усе тепер обще! Своє добро, а не чуже розібрали братчики по кишенях!» Отакії! Ще ж це не все. Тут одні в бурмистра бенкетують, а там голота розповзлась по місту та давай коло крамних комор поратись. Усе з комор по-розволікали. Кинулись міщане жалітись до гетьмана, дак той сміється: «Ви ж хіба,- каже,- вражі сини, не знаєте, що ми тепер усі як рідні брати? Усе в нас тепер укупі!..» Так-то підійшли нас оманою січові братчики! Я оце з своїми бурмистрами забравсь та швидш додому, щоб і в
Києві в нас не похазяйствовали низові добродії.
– Бгатці!
– каже Черевань.- У прокляту годину виїхали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жінка, то й я сів би з вами та й убравсь із сього пекла.
– Рятуй же їх боржій, добродію,- каже Сурмач,- бо вже я чув що гетьман просватав твою дочку в дядька Гвинювки за свого писаря!
– Чорта з два просватає!
– гукнув тут, як із бочки, чийсь товстий голос. Гляне Черевань, аж їде Кирило Тур, а за ним з десяток - товарисгва верхи.
– Черга з два,- каже,- просватає! Уже кому що, а Чсреванівна моя буде. Нехай же не дурно буде мене за неї бито киями!
– Кирило!
– гукнув на нього Шраменко.
– Кирило Тур, чи чуєш? А той йому, ідучи: - Ні, не чую. Який я Тур? Хіба не бачиш, як тепер усе на світі попереверталось!
Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупани перевернулись на семряги, а семряги на кармазини. Увесь світ перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тілько Тур зостався Туром? Зови мене або бугаєм абощо, тілько не Туром.
– Да годі, бога ради!
– каже Петро.- Чи тепер же до вигадок? Скажи на милость богу, невже ти знов вернувсь до своєї думки?
– Себто про Череванівну закидаєш?
– у одвіт йому Кирило Тур.- А чому ж не вернутись? Сомка твого вже біс ізлизав - не бійсь, не викрутиться з запорозьких лап! Дак кому ж більш, як не Кирилу Турові, достанеться Череванівна? Може, думаєш, тобі зоставлю? Найшов дурня! І помчавсь із своєю ватагою к Гвинтовчиному хутору. Оставсь Петро, як остуджений. А Черевань собі стоїть, мов сон йому сниться.
Тарас Сурмач давно вже од'їхав. Як ось - Василь Невольник з кіньми. Упав Петро на коня і полинув за запорожцями; як тут йому
– Куди се ти мчишся, синку?
– Тату! Знов запорожці хочуть ухопити Череванівну!
– Покинь тепер усіх Череванівен, синку!
– каже понуро Шрам.
– Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема більш діла: закльовала ворона нашого сокола! Нічого й казати Петрові. Поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надвоє розрізано! Аж ось гукає Черевань: - Бгатику! Постривай, дай хоч подивитись на тебе. Зупинився Шрам.
– Де се ти, бгате, був у сю заверюху?
– Що про те питати, чого не вернеш?
– каже Шрам,- Прощай, нам ніколи.
– Та постривай-бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на раді з тобою був, бодай ніхто вже не діждав так радувати! Що ж із того вийшло? Тілько боки потрутили та один розбишака трохи не вколошкав. Що ж мені ще звелиш чинити?
– Шкода вже тепер нашої праці, брате Михайле!
– каже Шрам.- їдь собі з богом до
Хмарища. Скажуть, мабуть, швидко й усі амінь.
– А не будеш же мене більш узивати Барабашем?
– питає Черевань.
– Ні,- каже Шрам.-Барабашів тепер повна Україна.
– Їй-богу, бгате, я кричав «Сомка!» так, що трохи не луснув! Ох, у нещасливу годину, бгате, ми виїхали з Хмарища! Як то моя Леся почує про сю раду? Підождіть же! Куди ж оце ви, бгатці?
– Куди ми ідемо,- одвітує Шрам,- там тобі не бувати.
– Та, по правді сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й під Ніженем огрілись. Ось до якого часу блукаю не обідавши. А бідолаха Сомко! Що то він тепер?
– Ну, їдь же собі обідати,- каже Шрам,- нам ніколи. Прощай!
– Прощайте й ви, бгатці! Та заїздіть, упоравшись, у Хмарище: вдаримо, може, ще раз лихом об землю.
– Ні, вже!
– одвітує Шрам.- Тепер про нас хіба тілько почуєш. Прощай навіки! Да й обнялись обоє перш із Череванем, а потім і з Василем Невольником. Петро щиро стиснув Череваня, прощаючись; а той, мов догадавсь, да й каже: - Ой бгатику! Чи не лучче б було, якби ми не ганялись за гетьманами? З тим і роз'їхались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань із Василем
Невольником вернувсь до своякового хутора. Василь Невольник утирав рукавом сльози. XVI А Брюховецький тим часом бенкетовав у Ніжені. У ту-бо нещасливу годину справді так лучилось, як мовив Галка - «Де кричать, а де співають; де кров іллють, а де горілку п'ють». Коло Брюховецького сидить за столом князь Гагін із думними дяками - люде поважні, що не з гайдамаками б їм бенкетовати; так от же золото того наробило, що безбожний харцизяка став їм у повазі, а щира душа мусить погибати! За золото не звонтпили ошукати свого царя, що дав їм у всьому віру; не звонтпили через того Іванця наготовити кривавих буч своїм землякам із нашим безталанним людом. Хто ж бо того не знає, скілько опісля розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод? Гуляє князь Гагін із Брюховецьким, ісповняють червоним вином кубки, бенкетують на людське безголон'є. Скрізь, і в світлицях у Колодія, і на подвір'ї, сидить поза столами городова козацька старшина з запорожцями: усе то ти, що нишком поякшались із ниловцями да, ради свою панства, запродали Сомка Іванцеві. Невірні душі! Тепер уже іншому й трунок не лізе в пельку, іншому так тяжко, як тому Юді; да вже нема вороття - треба брататься з розбишаками! А тії окаяннії сидять за столами в чужих кармазинах, що де на яких і не сходяться, п'ють горілку, як воду, хваляться такими добрими вчинками, що аж мороз іде поза спиною; крик, галас зчинили несказанний. Дивується князь, поглядаючи на таку компанію, і питається в гетьмана: - Чи в вас у Січі знаи так бушують на бенкетах? А один бурлака перебив гетьмана да й каже: - В нас, князю, у Січі, то і норов, хто «Отче наш» знав. Як, уранці вставши, вмиється, то чарки шукає. Чи чарка то, чи ківш буде, не глядить переміни,-
Гладко п'ють, як з лука б'ють, до ночної тіні. Як же почали розхапувати по кишенях міщанське добро, то князь і собі звонтпив, щоб його ще гірш, ніж на раді, не потрутили; да, скончивши обід, зараз і попрощавсь із новим гетьманом. Брюховецький провів його аж за ворота. Провів князя за ворота, аж тут йому назустріч двоє дідів січових - ведуть за шияку якогось сіромаху-братчика. Так як-от часом двоє вовків попадуть під селом необачну свиню да, взявши з обох боків за уші, ведуть у пущу на розправу, так тії діди вели бідаху-запорожця через базар, позираючи грізно з-під сивої щетини.
– Де се ви, батьки, блукали, що й не обідали вкупі?
– питає Іванець.
– Та от бач!
– кажуть.- За цим ледащом і обід утеряли.
– Що ж він таке?
– Еге, що! Тут наробив такого сорому товариству, що й казати язик не ворочається. Унадивсь дияволів син до ковалихи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, дак він туди і внадивсь.
– Так оце ви його й піймали на гарячому вчинку?
– Зцапали,- кажуть,- пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до ушей донесено, що притьмом Олекса Сенчило скаче в гречку: «Е, постривай же,- кажемо,- гаспедський сину! Ми ж присочимо тебе!» - та вже ото й чигали його, не спускали з очей. Що ж? Тут добрі люде на раді гетьмана обирають, а він, ледачий, до ковалихи. А ми з братчиком назирцем. «Одчини!» Не одчиняє. «Одчини!» Не одчиняє.