Чорний іній

Строкань Валентин

— Дизель беру на себе.

«... Отже, я повинен, я мушу до нього дістатися. Що, скільки, кому я ще винен?.. Хто відповість?»

— Володю, ти відволікаєш. Відразу ліворуч, б'єш по будинку. А ти, Іване, прикриваєш та забезпечуєш відхід. Від баркаса далеко не відходь.

— Нам би дистанцію скоротити. Хоча б на сотню метрів... — стурбовано мовив Смага. — Тоді справа, вважай, вирішена.

— Адже тут треба вправно йти, при розумі. Двісті метрів відкритого «бульвару» — це тобі не лісом петляти. Вони нас за кілометр розпізнають, незважаючи

на всю нашу одежину. Такої... скульптури, як ти, Петю, серед тої сволоти на баркасі не було, вони всі миршаві якісь. Так що біля баркаса повинен залишитися ти, а я зі Смагою піду. Мені до них легше буде прослизнути, я ж менший...

— Гаразд, годі теревені правити. Буде, як я сказав, — жорстко обірвав Чорний. — А там... побачимо.

За годину баркас тицьнувся носом у взяті кригою дошки причалу.

— Ну що, братчики? Засіємо кістьми цю крижану пустелю? Дамо гансам по шмарклях!

— Своїми чи чужими? — не спускаючи пильного погляду з будинку, спитав Смага.

Вистрибувати вони не поспішали, вважаючи за краще просунутися до берегової лінії та надійно закріпити баркас; двигун не глушили, він тихо гарчав на малих обертах.

Потім Смага, підкреслено не кваплячись, ступив на настил і заходився закріплювати кінець на кнехті. Чорний закинув на одне плече безформний тюк брезенту, знайдений у рундуку, на друге плече повісив рацію й почав вибиратися на причал. Рулон звисав майже до землі, вітер шарпав його, частково приховуючи статуру Чорного. Це мало би, на їхню думку, хоч трохи замаскувати ведмежу монументальність полтавця. Цвях поки що залишався на баркасі, він метушився то на кормі, то біля мотора, то на носі, всіляко демонструючи старанність і заклопотаність. У бік станції вони намагалися не дивитися, хоча вже з десять хвилин тому, коли баркас був майже посеред фіорду, відзначили всі подробиці й визначили розклад.

За ними теж спостерігали. Давно й уважно. Був обідній час, і перед входом до будинку курили четверо німців, неквапливо пускаючи дим; звідти лунав хрипкий сміх та кахикання застуджених горлянок. Йти назустріч прибулим їм було явно ліньки.

— Воюють, гади, з перервою на обід, ще й пообідній відпочинок мають, — наче до себе мовив Смага. — Дякувати Богові, зустріч обійдеться без обіймів.

Вони рушили в напрямку до будинку. Попереду Чорний, з рацією й недоладним жмутом брезенту, трохи позаду й ліворуч — Смага.

Коли пройшли двадцять метрів, Смага привітно помахав рукою і, хоч до німців було ще далеченько, прокричав:

— Сервус, камради!

Його «платтдойч» мала убезпечити їх ще на кілька десятків метрів.

І хоч вони були вояки спецзагону й давно навчилися гамувати бажання стріляти, щойно побачать ворога, тривога запала в їхніх очах.

Німці на ґанку зберігали спокій, хоч очей з прибулих не зводили.

— Їм би, бідолахам, ґанок тут добудувати... сіли б на ослоні, онучі перемотали...

— У них шкарпетки, Петю...

Так під пильним наглядом вони пройшли ще

метрів десять. Потім — ще десять.

І тут щось невловно змінилося. Вони зафіксували це інтуїтивно. Тільки згодом, за секунду, вони усвідомили, що крайній німець затримав сигарету біля рота, немов сяйнула йому якась думка, а двоє інших почали жваво про щось перемовлятися, не відриваючи очей від двох чоловіків.

Вікно на горищі було зачинене.

Цвях покинув копирсатися біля мотора й ступив на причал. Ретельно перевірив швартовку й повернувся обличчям до станції. Його товариші подолали півсотні метрів, а серед німців, які стояли біля входу, спостерігалося якесь пожвавлення.

«...Нерви щось у них задеренькотіли... Справді, нам теж кулемет не був би зайвим, шмайсером я їх звідси не дістану...»

Смага знову махнув рукою і, до краю прискоривши крок, намагаючись вийти вперед і затулити собою сержанта, надривно прогорлав:

— Ми наштовхнулися на них біля мисливського будинку! Вони вбили Шнайдера... Він там... ми привезли його тіло...

Зольдбух Бодо Шнайдера разом з жетонами та солдатськими книжками трьох його товаришів лежали в кишені Смаги. Він сподівався, що знайомі німцям прізвища спантеличать їх, і це на хвилину відкладе рішучі дії з їхнього боку.

Німці на хвилину завагалися, прислухаючись до ледь чутного крізь вітер голосу Смаги. Чотири пари чужих очей і далі стежили за кожним рухом прибульців.

«Але чому вони не стріляють? Адже давно зрозуміли, що ми не ті, вони вже «змалювали» нас, мов пташенят. І прицюкнути нас на цьому більярдному столі — дрібниця... Чому?»

Вікно на горищі залишалося зачиненим.

Один із тих, що стояли біля входу, ступив до дверей, просунув голову всередину, але не ввійшов, а, мабуть, щось прокричав тим, хто там був. Майже одразу звідти вийшов ще один, і вони вдвох рушили назустріч прибульцям.

«Цього нам тільки бракувало», — з прикрістю подумав Смага, дивлячись на німців, які йшли назустріч.

Він і далі привітно махав руками, перейшов на біг, немов підбурюючи німців іти швидше і водночас намагаючись зустрітися з ними в точці, найвіддаленішій од причалу й наближеній до будиночка.

«Чудово! Тепер ті придурки не зможуть відкрити вогонь, бо ризикують влучити в своїх».

Вочевидь, радість ця віддзеркалилася в його очах, тому що настороженість на обличчях німців якось пом'якшала, а рухи стали спокійнішими.

— Я — капрал Фестерлінг... Ми зустрілися з вашими біля мисливського будиночка... Вони залишились там... А Шнайдера ми привезли, — кричав Смага.

Відстань до станції скорочувалася. Але вона невблаганно скорочувалась також і між Смагою й тими, які йшли назустріч. Чорний трохи відстав.

Пройшли майже сотню метрів. Але тут стулка оглядового вікна на горищі повільно здригнулася і відчинилася. За нею — друга, оголюючи хижу чорноту бійниці, в якій вгадувалося дуло.

«Все! Ось він, сволота, хоботом водить...»