Чорний іній

Строкань Валентин

«Цей висновок уже з мого власного досвіду», — з гіркою іронією подумав Гревер.

«Війна зовсім не виключає духовної праці. Радше, навпаки: самоаналіз на тлі жорстокого абсурду набуває особливо гострого присмаку, причому працювати над собою необхідно не мимохіть, а щоденно долаючи лінощі та обмеженість розуму, мужньо дивлячись істині просто у вічі. Чи доречне тут слово «мужність»? Мужність — це подолання очевидної небезпеки, коли тверезо усвідомлюєш собі, що на шляху на тебе чекають страх, безсилля, зневіра, бажання відмовитися від боротьби. Чи не цього вимагає зараз від мене доля?

До речі, червоні виявляють цю здатність уповні. Втрьох вони наважились атакувати метеостанцію.

Їхня тактика наївна, вони намагаються відволікти мою увагу від дій своєї основної групи, яка поки що нічим себе не виказала. Я чекаю їхнього нападу щогодини. У них немає шансів, і єдине, що викликає в мене цікавість, — з якого напрямку вони намагатимуться атакувати наш об'єкт і наскільки виявляться при цьому винахідливими. Я візьму безпосередню участь у сутичці з першої ж хвилини появи червоних, тому що за півгодини залишаю метеостанцію і переношу свій КП до Ерслебена. Роблю це не без жалю, бо моя кімната здається мені символом домашнього затишку. Але...

Ця трійця божевільних слов'ян, що обстріляла нашу станцію, змогла підірвати дизель — тепер ми залишилися без електрики. Довелося перейти на акумулятори. Червоних ми, звісно, винищили. Однак, на жаль, є втрати і з нашого боку — п'ятеро загиблих. Про цей факт, я, зрозуміло, Центр не поінформував. Пізніше побачимо, як усе повиграшніше піднести керівництву. У моєму становищі це далеко не дріб'язок».

Гревер пригадав, як перестрибнув через нерухомі ноги пораненого, відтіснив плечем єфрейтора і кинувся до виходу. Потім будиночок метеостанції трусонуло від близького вибуху, і він зрозумів, що вони дісталися дизельної. Коли він вискочив назовні, без шапки, з пістолетом у руці, все скінчилося.

Хтось із солдатів, стоячи майже у прорізі дверей, обстрілював із ручного МГ простір зліва від себе. Гревер встиг помітити довготелесого десантника, що впустив автомат і мертво осідав на сніг. До нього було якихось півтори сотні кроків. А в двадцяти метрах від входу лежав другий. Сніг повільно падав з неба і танув на ньому, волога накопичувалася в долоні його простягнутої руки. На місці дизельної зяяла чорна вирва. Понівечений дизель, нахилившись, висовувався з-під купи почорнілих уламків, жалюгідний і недоладний. Поряд із снігу стирчав чийсь чобіт.

Далеко на воді самотньо похитувався мотобот, вітер і хвилі гнали його до протилежного берега. На кормовій банці вгадувалася нерухома постать солдата. З борту звішувалася чиясь голова.

А праворуч від входу він побачив двох своїх. Вони лежали поряд, голова одного з них упиралася в коліна другого. До нижньої губи цього останнього пристав згаслий недопалок сигарети. Вочевидь, вони були не готові до бою. Проґавили — і наклали головами. «Забули, де є, шмаркачі... Та ні, шмаркачами їх, мабуть, не назвеш, це обстріляні солдати. Радше ці десантники виявили неабияку моторність, і, хоч задум їхній був примітивний від першопочатку, треба віддати їм належне — билися вони хоробро...»

Далеко попереду нерухомо лежали ще двоє.

«Тепер я залишаю на станції відділення, перш за все, для контакту з «Фленсбургом» і зустрічі підводного човна. З морального погляду моя передислокація має легкий відтінок втечі. Але так може здатися лише дилетантові, і я сподіваюся,що старі солдати мене зрозуміють. Не паніка і не страх це— військова доцільність диктує нам спосіб дії».

Він поставив крапку і різко закрив зошит, щосили намагаючись не випустити на поверхню гостру дражливу думку: чи вдалося обер-фельдфебелю здійснити задумане? Чому група не сповіщає про себе?

43

Гауптман Айхлер утягнув голову в плечі.

«Шанси цих азіатських свиней нульові. Їхня мета — наша «Ретсель» і нова секретна радіоапаратура. Безсумнівно, ці молодчики з військової розвідки. Чи, можливо, навіть з НКВС. Надто делікатну справу доручили їм, будь-кого на таке не

пошлють. Пропонувати їм здатися марно — фанатики режиму. То що ж, підкоритися долі? І опинитися в Сибіру? Знову холод і сніг? Почекаємо. Подивимося, як розвиватимуться події далі. Судячи з усього, цей офіцер у них командир, стратег операції. Це неважко визначити за поставою, обличчям, за очима. Він чимось скидається на нашого гнилого інтелігента Гревера, незважаючи на щетину та почорніле обличчя. Та я й сам, мабуть, гарний, ніде правди діти... Їх семеро. І якщо врахувати, що командир зазвичай очолює основні сили, то це всі. Або майже всі. Є ще ті, котрі обстріляли нас біля мисливської хижі. Вочевидь, що це зробили ті троє, які втекли з метеостанції. Наш доблесний командир навіть не зміг забезпечити утримання полонених під вартою! Напевно, вартові спали. Там, де немає переконаності, з'являється недисциплінованість. А від неї — лише крок до злочину. Але це так, побіжно... Якщо я повернуся, то поставлю всіх на місце. Всіх!

А поки що дякую долі за те, що дала мені нагоду позбутися віроломного фельдфебеля. І треба визнати, що я скористався нею досить-таки спритно. Вони надовго запам'ятають Петера Айхлера, всі ці інтелігентські недоноски! Отже, можна сподіватися, що мені таки вдасться прихилити фортуну до себе. Але... Хто б міг подумати, що за якихось шість годин усе стане з ніг на голову?.. Втім, головне — не впадати у відчай. На що вони сподіваються? З такою кількістю людей... При тому, що вони втратили головне і єдине, що могло привести їх до успіху, — раптовість... Ні, в них немає шансів, і коли вони видихнуться й почнуть конати у цій холоднечі, треба не проґавити моменту. В моєму становищі треба бути насторожі. Треба вдавати знеможеного. Подивимось, хто гору візьме... А цей червоний усе випитував, що, де, як. Але не надто наполягав, треба визнати. Напевне, зрозумів, що має до діла зі справжнім націонал-соціалістом, від якого інформації годі сподіватися. Кажуть, червоні поводяться з полоненими гуманно, хоча звідки візьметься гуманність у цих азіатів? У кожному разі я поводився відповідно до кодексу честі германського офіцера, мені нема за що собі дорікнути».

Щербо полишив спроби розговорити німця. Зайва втрата часу, як він вважав від першопочатку. Німець, здавалося, впав у прострацію, силкуючись, проте, зберегти при цьому гордовито-непроникний вираз обличчя.

«Шкода, цей фріц міг би допомогти. Кількість людей, схема постів, графік змін, межі ділянок, що охороняються, розташування внутрішніх приміщень, розклад сеансів зв'язку, оперативне прикриття, план екстреної евакуації й усе інше... Все це, напевне, цей індик може знати. Але він, мабуть, уже збагнув, що вбивати його ми поки що не збираємося, відтак, незважаючи на зацькованість, виклично казав: «Я нічого вам не скажу!» Ох, сволото! Коли план уже продуманий та запущений, його відомості мало що можуть змінити. Отже... Гаразд. Зараз мене хвилює інше. Насамперед: як цей Айхлер опинився в такому віддаленому від станції місці? Офіцер, гауптман, він не схожий на виконавця надзвичайної місії, на особистого представника фюрера — теж. Отже, при ньому була група. Де вона? Або вони загубили одне одного в хуртовині, що малоймовірно, або групу знищили. Хто? Окрім них і нас, тут нікого немає. Отже, наші?.. Чорт з тобою, фашисте! Молися своєму фашистському богові, тварюко, що морочитися з тобою ніколи. Але...»

Щербо повільно підніс руку і зненацька різко рвонув тасьму відлоги на горлі гауптмана. Тасьма затріщала. Він просунув руку під оленячий комір, намацав петлицю і смикнув на себе, немов бажаючи упевнитися, чи справді має справу з офіцером. Робив він це навмисно брутально, даючи знати пихатому німцеві незавидність його ситуації. В очах Щерба промайнула зневага, яку німець уловив і відвернувся.

— Гаразд, я не піддаватиму випробуванню вашу солдатську гідність, — жорстко, ніби зважуючи кожне слово, промовив Щербо. — Але ви мусите відповісти мені лише на одне запитання. Можете обмежитися «так чи ні».