Чорний іній
Шрифт:
— А «совєтам» ми вставили перо в сідницю, — горланив він, силкуючись не сфальшувати од відчуття огидної слабкості десь під колінами.
Відчув, як спиною побігли цівки поту.
До німців залишалося якихось двадцять метрів, коли той, що йшов ліворуч, раптом зупинився, притримав товариша і щось швидко й люто прокричав. Тоді висадив у них півмагазина. Майже впритул. Просто в обличчя. Як він розгадав, що перед ним вороги, чи, може, він знав у обличчя своїх камрадів? Наступної миті разом з товаришем він упав на сніг, звалений вогнем Смагового автомата.
Рефлекс Смаги спрацював бездоганно. Він умів
— От сволота, — лайнувся Смага, — не дістав...
Відтак гучно й лунко зататакав з горища крупнокаліберний.
— Працюю по горищу! — прогорлав Смага і відкотився ліворуч.
Німець вів загороджувальний вогонь, відсікаючи їх від будинку.
«... Гранату б, — процідив про себе Чорний, випускаючи короткі черги і перекочуючись через спину. — Зв'язка — для дизеля. А так... Чим ти його заткнеш, дулею?..»
Чорний дивився на різні прилади, будки, щогли, призначення яких він не знав і не хотів знати, адже його метою був сарайчик. Затишний, з двома невеликими вікнами, він притягував до себе погляд сержанта, який лежав на відстані ста метрів від нього. В сарайчику був дизель. Його треба підірвати, тим позбавивши фашистів електроенергії, далекого зв'язку та інших зручностей. Він намацав зв'язку гранат, що важко відтягувала ремінь на правому боці. Вона сковувала рухи, а на нього чекав нелегкий шлях під вогнем. Нескінченно довгий шлях... «Скільки ще? Метрів хоча б із півсотні... Ні, кидок буде один, отже, треба напевно... Метрів з двадцяти». Він ще раз обдивився перед собою, намітив можливі сховища, прикинув час і відстані. Бічним зором дивився, як ліворуч Смага намагається досягти зручної ніші на невеликому клаптику морени, а кулеметні черги метуть сніг з невеликих горбочків за два метри від його голови.
Чорний спробував доповзти до неглибокої западини, що проглядалася за три метри попереду. Але для цього треба було подолати невеликий горбок. На ньому він беззахисний. Зовсім... Відкотився...
— У нас нерви міцні, — бурмотів для самозаспокоєння.
Напружившись, він намагався вирахувати зручну для кидка мить: «Зараз... Ближче, довго не можна... Вони втягнуть нас у затяжну перестрілку, тоді — капець...»
Німці могли сипонути крізь двері і роззосередитись навколо станції. Тоді шансів пробитися й виграти цей бій у них не залишиться... «Смага, молодець, відволік... Ну... Так, тепер моя черга... На-а! На тобі!..»
Він бачив, як бризнули друзки скла від вікон. Кулемет замовк. Його кулі рясно лягли навколо вікна і на якийсь час засліпили кулеметника.
«І ми їм, бісовим дітям, показали!.. Ще вперед... сюди...»
Тиша знов вибухнула дрібним стукотом. Поправив збиту набакир шапку. У свідомості закарбувалася кожна деталь: глибока чорнота вікна, сіре дуло кулемета, що ледь проступає в присмерку, німець, що вовтузиться за рогом. Смага, який чомусь почав зсуватися праворуч...
Кулемет знову замовк,
Знову вдарив свинцевий струмінь. Чорний гарячково заметушився, стараючись уникнути вогню і водночас вишукуючи очима схованку.
Коротка черга урвалася, бо Чорний відкотився ліворуч, і кулі не досягли його. Він одразу метнувся вперед і праворуч — знову випередив фашиста. Наступна черга просвистіла, пройнявши холодним повітрям, але кулі не зачепили його, вони влучили туди, звідки він вибрався секунду тому.
«Ну, й поганяв мене, сволота... такі вихиляси змушує робити... А що, впіймав облизня?!»
Оскаженілий кулеметник змінив тактику. Він бив тепер безперервно, не шкодуючи набоїв. Чорний лежав за кутастим пагорбком запорошеного снігом граніту. Кулі сікли й дробили камінь, загрожуючи рознести його на порох, кам'яне кришиво бризкало навсібіч.
«Ну, й лупить, собака!..»
Камінь тріскався і кришився. Кулеметник намагався потрощити граніт, який захищав полтавця. Це вже скидалося на розстріл.
От тепер усе закрутилося по-справжньому. Чорний падав, підводився, перекидався шкереберть відлогим схилом. Подеколи йому здавалося, що земля стає дибки і летить на нього, обличчя заліплювало снігом, з носа зацебеніла кров, на зубах заскрипіло кам'яне кришиво.
Нарешті він доскочив якогось рівчака і з розбігу влетів у нього. Не перевівши подиху, вліпив довгу чергу по фронтону споруди. Кулеметнику це не зашкодило, але Чорний не засмутився. Його стрілянина була не стільки на ураження, як задля власного заспокоєння.
Автомат приріс до тіла, як ще одна рука. Дуло сиве, окислене, потерте, з їдким запахом заліза й пороху. Він зненацька відчув щось схоже на ніжність до своєї зброї. Груба зв'язка гранат, яка жорстко тисла на ребра, повернула його до дійсності.
«От зараза, всі боки віддавила... Скільки мені ще тут з цим гансом вовтузитись? Ого! Та тепер палицею кинути, ні — гранатою! Ну, Петре, ще десяток метрів — і каменя на камені від того сараю не лишиться. Давай акуратно...»
Він і далі слухав тишу, коли враз обпекла думка — у німців скінчилася стрічка. І зараз другий номер квапливо підтягує важку коробку з новою стрічкою, тисне на защіпку, рве кришку магазина, відкидаючи прицільну планку, висмикує порожню стрічку, вставляє нову, смертельно небезпечну.
Це була його мить, яку він ледве не проґавив! «Висадити в чорноту півмагазина, і...»
На ходу зриваючи з паска зв'язку, він кинувся до сарайчика навпростець, не криючись, на повний зріст...
42
«Війна лише відкриває шлюзи для виявів усього, що ти вже виплекав у собі, висвітлює твоє єство. Війна нічого не відкидає, вона лише все загострює. І якщо ти був лайном до війни, то будеш ним і тут, на війні. На звіра найшвидше перетворюється той, хто не може пояснити жорстокість війни релігією, ідеологією, мораллю. Такі швидко зневірюються. Брутальність, озлоблення, відчай — це я розумію, але цілковита здичавілість? Проте такими й виявилися Айхлер і Ланґер. Хоч зрозуміло, що цілковито вивільнитися з болота жорстоких і абсурдних проблем війни не дано нікому...»