Чотири пори життя
Шрифт:
Рік я трепетала живим листочком на дереві життя. А ці два дні і дві ночі облили листок не окропом — кислотою — і мені стало смертельно боляче.
Колись у дитинстві я питала бабусю, чи не болить конюшину, коли бабця запарює її окропом, готуючи наїдок поросяті?
Свята наївність.
Тут по живому білують душу — і ніхто не питає, чи болить.
Та де там болить, і що там болить, коли я — Мертве море? Ме-е-р-т-в-е-е-е… Його дно вкрите товстелезним шаром скам'янілої білої солі, яка тримає людське тіло, не даючи йому втопитися. Проте навіть на Мертвому морі знаходяться вдатні, що мали шанс стати потопельниками. А все через що? Через те, що з незвички людина не може правильно
Кожен із нас може повторити це диво, ожививши незникому легенду. Лишень слід потрапити на несхвильовані хвилі Мертвого моря.
Мене ще, може, також міг би оживити дзвінок у двері сучасного варвара, у якого є набір кольчуг, та немає серця.
Хм… Але як я могла цілими роками користуватися кремами з продуктів Мертвого моря? Це все одно, що користуватися кремом з мерця, з осілого попелу зітлілої домовини чи з гнилого дерева. Як воно може бути живильним, Мертве море, коли у ньому немає живої душі чи бактерії? Нема то нема. Але в ньому є відгомін двохтисячолітнього дива: людина, що йде водою, як землею, а над нею здіймається ореол.
Першої ж миті, коли цей молодий пройдисвіт появився у моєму житті, я відчула, як наді мною також здіймається ореол. І я миттєво згадала розмальовану сільську кімнату — і в мені ударив дзвін, тонкий і протяжний. Тепер я розумію, що дзвін і тоді звучав поминально.
Та чи хотіла я чути подзвін? За ким подзвін? — мовчки дивувалася собі, бо молоде чудо ішло під вікнами мого будинку — і мені хотілося скакати униз до нього, хотілося тиснути його до грудей — і засинати, і не відпускати ні на хвильку.
А тепер я дивлюся у темні обриси вуличних стовпів — і чую, що запустила б атомну бомбу, коли б цей брехун, це бидло, ця невихована худоба показалася з-поза рогу…
Ні-і-і… Якщо я вдамся у спогади і далі, то це до добра не приведе. Можна подзвонити у двері до сусідки і попросити хліба, але ж він може таки прийти саме тоді. Та й куди дзвонити посеред ночі? Краще дивитися у дзеркало, як у вікно, і чекати дзвінка у двері, як леза у серце.
КОЛИСЬ Я ДУМАЛА, що дивитися у дзеркало вночі страшно, а ось дивлюся — і нічого. З якоїсь пори дзеркала переслідували мене, як люди. Вони впадали у очі скрізь: малі й розкішні, круглі й овальні, кишенькові чи настінні, дзеркала майже силоміць змушували зазирати у них, ніби припрошуючи щось чи когось видивлятися. Мені потрібно було надивитися на себе у дзеркало тоді, коли не було на кого дивитися живого.
І я знайшла спосіб погамувати нав'язливе — аж до головного болю — бажання бачити себе у дзеркалі. Як тільки приїжджала до дітей, на ранок, після всіх розпитувань і нічного сидіння на кухні за чашкою кави, я вибиралася на весь день до міста.
Я обходила найвідоміші салони з одягом, приміряючи на себе щонайдорожчі речі. Мені личило фіолетове й теракотове. Навіть у демократичні для моди часи речами саме такого кольору могли похвалитися не всі салони. Отож я ставала перебірливим клієнтом. Продавці збивалися з ніг, несучи мені гори суконь і костюмів найвідоміших ліній, припасовуючи до них якісь казкові комірці і паски, брошки і рюші. Вони крутилися разом зі мною перед дзеркалами на повен зріст, прихвалюючи і справді чудові, але не потрібні мені, речі.
То мені занизькою видавалася талія чи вульгарним оголений бюст. То викликав іронічну посмішку некласичний, а чи навпаки — класичний — крій спідниці. Я мовчки роззирала себе у видовжених дзеркалах і здивовано стенала плечима від німого запитання: навіщо це мені, коли я не збираюся купувати жодної речі, та, зрештою, хіба вдома я не могла б так само успішно дивитися на себе у дзеркало?
Врешті-решт, відчувши втому від багаторазових перемірянь і компліментів, я купувала колготи чи якийсь небанальний і доступний по ціні шарфик і покидала салон із почуттям погамованої втіхи.
Я ніколи не розказувала дочці про свої чудернацькі витівки, аж поки вона сама не зауважила: «Мамо, у тебе, як у Мадлен Олбрайт, якась манія на шарфи й аксесуари…».
Тоді я засміялася: «Ні, у мене манія на дзеркала».
На що дочка тільки стиснула плечима: «Скажеш таке, як маленька…».
Я не знаю, що то було — споглядання себе у дзеркалах? Бажання бачити себе красивою, намагання втекти від важких думок чи самотності, внести переміни, чи все одночасно? А чи не краще переміряти весь гардероб удома, отак ось над ранок, коли не сплять лиш півні і такі дурепи, як ти сама? Ти ж ніколи не викидаєш і не продаєш старих речей, хіба виносиш їх іноді зайшлим циганчукам, що влітку зранку до ночі окуповують міські вулиці. Тебе колись навчила сусідка-кравчиня: не викидати речі, які були тобі до вподоби, адже за десять-п'ятнадцять років мода вертається. І ти зараз справді утопишся під горами стародавнього дрантя, не потрібного уже ні тобі, ні кому іншому, як і не потрібна і ти сама нікому, окрім, може, лише дітей. Міряй старі нафталінові сукні — і розумій, чому ти і не могла бути потрібною тому, хто має якихось -надцять коротких років і пахне одеколонами Карт'є, а ти відшукай на споді дівочої скрині «Быть может» чи «Может быть» і насолоджуйся спогадами про ті часи, коли і ти була в моді, лиш не переноси затхлий шлейф у сьогодні, коли мода інша.
Тю, та ти ніколи і не була в моді, окрім останнього року. Певно, усі сезони мод і покази прет-а-порте поблідли би на тлі твого сходження до сьогоднішнього безслав'я. Та що таке безслав'я, коли ти одурена і забута молодим хлопом? Хай би він був навіть старезний, як столітній дуб, це не має значення, а має значення те, що ти забута, забута і ошукана!
Е-е-е, ні, не скажи… Коли б він був трухлявим, це він би дивився у ніч, як у пекло, і проклинав би з обиди твої навіжені кістки, а так — плати гіркотою ночі за її колишній мед.
Але що ти хочеш? Ти хочеш справедливості чи помсти? Ну, то й відомсти!
Колись, у роки навчання в медінституті, після однієї гучної вечірки, моя колежанка самотужки зробила операцію — відрізала чоловічу гарматку— своєму кавалерові, який не хотів на ній, вагітній від нього, одружуватися.
Страшно згадувати криваву картину, коли дівчата, що жили в одній гуртожитській кімнаті, відчинили двері досередини.
Лікарка, я сама відтоді бриджу кров'ю, хоча лиш тепер розумію свою давню подругу.
Якщо ти також така мстива, то й собі придумай помсту. А ні — терпи. Ще нікого любов не розірвала на шматки. Люди терплять — і ти з ними.
Зрештою, кому-кому, а тобі у твоєму віці мало би бути сором навіть думати, не те, що відчувати якусь, та ще таку ненормальну, любов. Це баламутство повинно топитися в пам'яті про юні роки, і, боронь Боже, не виринати на поверхню пізніше. Інакше засміють. Тебе так вчили? Так. Ось і не виходь за правила. Ти не опудало, щоб давати себе на сміх добровільно…