Чотири пори життя
Шрифт:
Вочевидь, тут,на відміну від життя, я не мала розуму. Бо не пручалася так явно, як завжди пручалася там.Але я таки ще щось мала, якщо мала здатність думати про це.
Чи я мала лише клубочок розуму? Чи пташку? Але мій тато колись сказав: «Пташка пролетіла, прорізала крилами повітря — а знаку не лишила. Хіба не так само життя?». Я тоді засумнівалася в татових словах, а зараз мій тодішній сумнів похитнувся, бо, коли тут був би бодай клубочок, він мав би розмотуватись.
Клубочок не розмотувався.
Пташка
Отже, це всього лише моя вигадка? Отже, я є всюди і мене нема ніде?! І вся я, з усіма своїми ахінеями, правдоборством, нетерпимістю і нетерплячістю, смутками і веселощами, помістилася всього лише в Душі?! У тому, чого насправді ніколи не буде видно, чого ніхто не виміряє і не розгадає, не докопається до суті, а лиш затопче забуттям чи якимись своїми примітивними домислами?!
О, це непроста ноша — збагнути своє безсмертя тоді, коли неможливо нічого змінити!
…ТАК РАПТОВО ЗАКІНЧИЛОСЯ
моє перше Життя і почалася моя перша Смерть.
У розумінні цього не було жодної печалі, ні відчаю, ні бунту — лише голе відчуття-констатація доконаного факту. Суворої реальності чи несподіваного, але закономірного завершення грандіозного проекту під назвою «одне людське життя». І цей проект — проект саме мого життя — нарешті дійшов свого фінішу. Завершився. Як завершується колись будь-яка будова, пора року чи час пік. Бо ніщо не триває довше, ніж визначено йому в небесній книзі чи, якщо хочете, у книзі життя, яку всі ми гортаємо з варварською безпечністю і підлітковим поспіхом, так, наче маємо завдання проковтнути відведений нам відрізок земного тривання зі швидкістю зголоднілої тварини, випущеного з вольєра звіра чи захланного злодія.
Печаль гніздилася в іншому: у відчутті моєї цілковитої відсутності й розчинності,
а також у даремному намаганні збагнути, щовсе-таки від мене зосталося? Грудка, пташка, клубочок, ефір? Тепер мені було дано лише тонку смужку, очевидно, прощальної свідомої думки: я не зникла остаточно поміж безгомінного, безістотного простору, бо я не могла зникнути безслідно.
Однак нічого іншого, окрім останньої думки, я вже не мала.
Отже, мій розум зостався при мені? Але ж він умер разом із моїм мозком! Мозок — це пам'ять.
Проте при мені не було пам'яті про покинуте життя:
я не вміла згадати нічого, що зі мною траплялося на землі,
хто там зостався,
кого я любила,
кого ненавиділа,
з ким приятелювала,
кому заздрила.
Якщо мій розум зафіксував ці поняття, вони мали би мати і якусь давню реальність. Однак тут, у безпросторі і безчассі, будь-яка думка про реальність видалася смішною і жалюгідною.
Ця раптова жалюгідність змусила мене зробити зусилля, щоб крикнути кудись далеко вниз: «Живі! Чому ви ніколи не думаєте про смерть, живі?». Адже недаремно моя бабця казала: «Не думай, як жити, — думай, як умерти?».
Але ніякого низу не існувало, голосу не було також.
Таке повторювалося колись багато разів, що я не мала голосу. То я вже тодібула мічена цією силою, що забрала мене
Зараз я силкувалася згадувати, однак у мені зосталися лише відчуття тодішньої нестерпності й безвиході. Нічого іншого я не пам'ятала.
То я тепер зомбі, якщо мене наздогнала амнезія?
Цікаво, зомбі стають від того, що втрачають пам'ять, чи від того, що людям нав'язують пам'ять іншу, інакшу від природної?
Навіщо тамтак наполегливо намагалися зробити з мене зомбі ціною великих зусиль і затрат, моїх особистих потрясінь і розпуки, коли тутце відбувається безболісно і швидко?
Втім, чи й справді безболісно? Чому ж я так хочу згадати будь-що реальне, фіксоване місцем і часом, людьми і подіями? Хіба тут це вкрай важливо? Потрібно? Адже й така, невагома, безтілесна, бездушна, я чую на собі тягар, вагу, вантаж.
Це, певно, земні мої вантажі, неодноразово прокляті і проплакані ноші, тиснуть мене й по смерті. Але мене вже не існує. Існує лише невидимий, але надто потужний тиск на мою колишню свідомість чи душу. Отже, я не бездушна — я душевна, якщо чую своє сумління? Адже сумління не існує поза душею. Дивна ця логіка повільного вмирання, якщо мені спадає на думку, що бути сумлінним — означає бути душевним.
О, як я хотіла почути це слово там, де тривала! Натомість я багато разів знала інше, протилежне йому, — бездушна. Так казали про мене, так казала і я про когось.
Але все витерто, як з екрана телевізора чи комп'ютера. Я не знаю, хто мені казав бездушні слова, я не пам'ятаю, кого сама називала бездушними словами.
Зі мною зосталися лише уривки понять, лише обриси, контури слів, речей і відчуттів. Десь усе-усіське поділося, зникло безслідно, як скарби Бурштинової кімнати.
А коли не безслідно?
Якщо я, колись жива, по смерті не зникла безслідно (бо ось, ще плутаюся, мов риба в сітях, у лабіринтах незавершеного пізнання), то хіба мертве зникає назовсім? Я ж думаю — отже, я є? А слова ж не мертві, коли були мовлені, речі не мертві — вони десь лише перенесені в інше місце. Люди не мертві, коли їхні душі ширяють десь тут, поруч, можливо, тужать разом зі мною за тим, чого не в силі згадати. Бо ж, мабуть, я не одна така?!
То навіщо тоді я вмерла, коли нічого не збагнула в житті ані про саме життя, ані про смерть?! Коли ніщо мене не втримало від смерті?