Чотири пори життя
Шрифт:
…ВІДКРИЙМО ТАЙНУ своїх страждань — наказує чи просить Біблія. А кому і навіщо відкривати? Відкрита тайна — уже не тайна, а об'єкт для смакування і ще глибші страждання. І що, власне, відкривати? Старечий сором? Чому старечий? Коли б ти була старою, тебе можна було б класти валетом з цією твариною — і нічого б не було, і кров би в тобі не кипіла, і розум застигав би цементом. А так твоє тріпотіння — перша ознака твоєї не-старості. Але від цього не легше.
Кожна людина має свої таємниці, свій інтим, і вона їх оберігає не те що від чужих — іноді від своїх же очей, подеколи боячись признатися самій собі у тому, про що
О, так. Кожен якнайдовше рятується, пручається чи обороняється від зазирання у глиб самого себе так довго, як тільки може. Але вулкани серця, так само, як і вулкани природні, ніколи не питають дозволу і не попереджають нас про свій бунт. Мало кому вдається встояти перед натиском внутрішньої стихії, щоб таємне не зробити явним, щоб не пустити стрімголов набуте роками і досвідом. Не такі ламалися під натиском серця.
А хто я? Жінка, яка піддалася спокусі і спробувала зазирнути у прірву. Хіба я свідомо хотіла цього? Хіба я коли думала про таке? Причина всього мого гріха ховається у моїй пам'яті. Вона, проклята, видобула тих павичів і плаваючих лебедів з-під уламків минулого — і спровадила на заборонену дорогу, в руки диявола.
А я тоді і не подумала пручатися. У мені все було чорне і несмачне. І в якусь мить я забагла кольорів і незнаного смаку.
Ба, як тебе, зморену чеканням, потягнуло на філософію. Я її в інституті на «три» знала. А, бач, тепер надолужую: не те що вивчаю — практикую — житейську філософію на своїй шкірі. Але вже пізно. Дуже пізно пізнавати себе тоді, коли зсередини тонкі дзвіночки подзвонюють холодом…
Неправда. Нічого ніколи не пізно. Тим паче, пізнавати себе. Ти що, хочеш умерти, навіть сама для себе залишившись таємницею? Чи ти сподіваєшся, що тебе хтось буде читати в іншому житті? Бачиш, у цьому ніхто не розбігається. На тому світі ще ніхто не був, через те він такий нам принадний. А ти захотіла у тойсвіт. Шукай, безумна, сірчану кислоту. Ти колись приносила її з роботи. Лиш добре шукай між отим лахміттям, що назбирала за десятки років і не хочеш викинути. Ти непотріб не зважишся кинути через вікно, а замахуєшся на своє життя. Перехрестися і забудь дурну думку. Ти ж лікарка. І добре знаєш, який страшний і неестетичний вигляд мають ті, хто накладає на себе руки. Тобі цього треба?
…Ні. Ці дві ночі і третій день таки зробили мене безумною. А, власне, що трапилося? Ну, сказав, що прийде вранці. Чи вперше казав і не приходив? Чи раз ти міняла свої плани через нього? Яка різниця, чи ти мала їхати у Белелую, чи у Варну? Головне, що він не прийшов.Нічого особливого не трапилося. А прийде — будеш його любити, як завжди, ні, ще дужче — так, як перед смертю… ніби ти знаєш, як люблять перед смертю? А потім, коли він знову піде, будеш плакати. І що в цьому нового?
Ти його любиш.А це не закоханість, яка є просто вигадкою, бо не зважає ні на умовності, ні на реальність. Ти його любиш, розуміючи всю абсурдність і ненормальність своєї любові до нього, приймаючи такого, яким він є; жорстокого, безвідповідального, ніжного, п'яного, брехливого. А як тільки минув перший туман самообману — ти побачила його наготу не лише фізичну, але і внутрішню. І прийняла з усіма його вадами.
Кажуть, коли відбувається вторгнення щоденних людських вад в ауру закоханості — тоді руйнується все наносне, зникає дим вигадки, і ти чуєш легалізацію Любові, яка приймає і виправдовує усе.
Ось і виправдовуй цього жеребця, цього огира. Люби на здоров'я, але не мучся,
А ти хотіла, щоб він лежав у твоїх зморщених обіймах?! Ти вже стара для нього, ти йому потрібна для колекції чи досвіду. Ти повинна була звикнути. Він тебе рік вчить звикати до себе такого.
А тобі в голові снуються дурні думки накласти на себе руки. То хто після цього скаже, що ти розумна? Коли б ти була розумною і поводила себе відповідно до свого статусу і віку, ти давно вийшла би в місто, посиділа в якомусь придорожньому кафе чи полежала на пляжі, чи купила б якоїсь смакоти і святкувала б сама з собою безсоромне, егоїстичне свято свободи. Хіба ти щене заслужила свободи? І хіба це не є свобода — можливість бути в безпеці, не боятися за життя дітей, не мати на руках каліки, самій не бути калікою? Безсовісне вимотування своїх же нервів лише обмежує свободу духу. Що тобі боронить спинити першого стрічного на вулиці і запросити до себе на каву? І хай застав би вас двох цей безпечний жеребець, і хай би йому помутився з ревнощів розум.
Та, власне, чи так тобі вже й потрібний отой чоловічий запах у квартирі? Ну, прийде — і дякувати Богу. Не прийде тепер — прийде іншим разом.
Жінко добра, коли ти останній раз дивилася у свій паспорт?
Чи він тебе годує, чи одягає?
Чи він тебе питає, що і коли тебе болить?
У чому ти його звинувачуєш?!
Він майже твій син! Чи ти така вимоглива до свого сина? Чи ти уявляєш свого сина в такихобіймах? Пий оцю валеріану хоч відрами, а хоч краплями, — він усе одно буде думати, що твоя валеріана має смак шампанського, чи взагалі й не думатиме, що у твоєму житті є іще щось, крім нього. Тобі не спадало на думку, що ти виглядаєш дурепою в його очах? Так, не спадало, бо дотепер ти не замислювалася, не мала часу на думання, бо ще не сиділа три доби замкненою, як у СІЗО, у власних стінах. Ти не думала, якусе це виглядає на людях.
Хм… А що мені люди? Моє дотеперішнє життя якраз і було для людей. Лише для людей — і в останню чергу для себе. І що з цього?
Люди бувають добрими до нас лише тоді, коли нам зле, бо тоді ми не є об'єктом заздрості. А в основному вони або байдужі, або злі.
Твоє життя — це твоє життя, і хай нікого воно не обходить. Ти ніколи не догодиш нікому. Хіба про тебе хтось думає? Ти три доби не вийшла зі стін квартири. Що, хтось згадав про тебе? Хіба всі знали, що ти збираєшся в Болгарію? І в цілому місті нікому ні разу не знадобилося бодай твоє слово? Навіть цигани не прийшли просити. А ти хочеш виглядати перед людьми, як невинна дівка перед нареченим. Уже виглядала. І що? Хіба тих, на чию думку ти зважаєш, хтось уповноважував бути суддями твого життя? Ти щось у когось украла? Твій син звів чиюсь доньку? Чи ти їм винна гроші? Копайся сама в собі — і не мороч голову тим, що сказали би люди. Люди все одно щось та сказали би, навіть коли б ти була чесніша за Папу Римського. Залиш у спокої людей. У них і без тебе вистачає клопоту.
Коли ти хотіла спокою, треба було шукати собі такого коханця, як був у Ольги з маніпуляційного кабінету. Вона не мала з ним біди: завжди наперед знала, як усе буде. Знала, що він акуратно складе шкарпетки на підлогу під стільцем, потім скине сорочку, майку, розгладить рукою штани на кріслі, незмінно подивиться на годинник — і лиш тоді повільно піде до ліжка… По всьому — прийме душ, помиє чарки і розкладе посуд, попередить дружину, що йде з роботи, і о 19.45 — він завжди буде вдома.
Може, через те він у Ольги колишній?..