Циклон
Шрифт:
Усім розпоряджалася, пані, вона тримала маєток в руках.
– Ми не вискочки скороспілі. У нас герб, і ми залишаємось віддані кайзерові, - казала пиховито і ніяк не хотіла повірити, що німецькі вояки здатні були скородити мінні поля військовополоненими і вчительок затовкувати в пацв'яховані бочки…
– Не може цього бути, - аж сердилась пані.
– Ми не варвари. Ти вигадуєш, брешеш!
Вони не хотіли бути варварами. Пані не могла уявити свого сина серед тих шмаркачів з гітлерюгенд, що гірше бандитів знущаються на Сході над мирним населенням. Чи, може, вони й справді не були з природи такими? Але ж згоджувались
– Ти, мабуть, навмисне це все вигадуєш, щоб компрометувати пас… Хто ти за фахом?
– Мала бути вчителькою… А поки що недовчена студентка.
– О! То це ти там і німецьку студіювала?
– Аякже. Ich bin… du hist… er ist!
– І повторила з притиском: - Er isl! Er ist!
– Браво, Фрісьхен! Ти ще скажеш, що й нашу історію вчила?
– І вашу, і свою…
– У вас є історія?
– кривилася пані поламаною усмішкою.
– Тоді вже скажи, що у вас було й рицарство?
– Було. І є! Був орден лицарів Січі Запорозької… І лицарів Сиваша та Перекопу… Києво-Могилянська академія була…
– Не чула такої.
“А що ти чула, стара мегеро? Що ти знаєш про нас? Не чула наших мелодій. Не читала наших книг. Не маєш уявлення про історію нашу! Наші сині Дніпрогеси, університети, наша молодь, що розквітала таладтами й надіями, - все це для тебе не існує! Заклякла в тупому, пихатому неуцтві, так невігласкою і в землю ляжеш із своїми срібними ребрами… Пороху хтось насипле на ці хижі очі, що не хотіли помічати цілих народів з їх прагненнями, з їх життям, їх культурою… Ми нижча раса для тебе, напівдикуни. Чому? Чому ви такі? Що дала вам вся ваша німецька мудрість? Навчила будувати бараки, табори задротовані? Гори клубків колючого дроту виробляти для всієї бвропи?”
– Ви ледачі, ви хитрі, як, зрештою, всі слов'яни. Схильні до містики, царевбивств, до руйнівних революцій, авжеж? І ви дуже підступні, це правда?
– Ми люди, як і всі. І хочемо, щоб всі були людьми.
– Якщо ти така ерудована та язиката, то чому ти тут? Мені твоя освіченість, власне, ні до чого.
– Пані, але дозвольте зауважити: я й не просилася сюди. Не з власної волі тут.
Було це по-німецькому логічно, і навіть черству німкеню це мовби торкнуло, по жовтім пергаменту носатого обличчя майнула щось майже прихильне.
– Тобі нема чого нарікати. Дякуй богові, що потрапила не в Бухенвальд, не па завод, а в порядну родину, в цей рицарський замок.
– Але ж хіба не ваші ріщарі поначіплювали нам ці принизливі нарукавні пов'язки рабинь? Це ж ваші німецькі ножиці пообстригали нас, як каторжанок…
– Ти ображена, що брудну твою голову обстригли?
– здивувалася пані і стала пояснювати, що нічого образливого в цьому нема, бо це гігієна, крім того, в них, у німців, людське волосся - цінна сировина: з практичною метою переробляється у промислову повсть і пряжу. Із відрізаних жіночих кіс, з волосяної пряжі у них виробляють ступні шкарпеток для команд підводних човнів, волосяна повсть вжиткується також на панчохи для імперської залізниці…
– А ти ж як, гадала? Ми, німці, вмієм усе повернути в доцільність. Це східний повільний ваш розум не знайшов
– Данке шьон за пояснення. А ми, дурні східнячки, цього, бач, не розумієм… В нас коси - для краси…
На різдво, німецьке різдво, наїхало гостей. Прибув у ці дні і син Рітмайстера, фронтовий офіцер, у відпустку. Ще перед тим папі не раз хвалилася сином, який він порядний, добро вихований. А Пріся дивилася, як старанно мив руки порядний цей відпускник, і здавалося їй, що то він кров чиюсь відмивав. “Але не відмиєш! Не відмиєш довіку!” - повторювала вона в думці, дивлячись на червоні клешнюваті пальці та на брязкотельця його залізних хрестів.
Влаштували бенкет на честь синового приїзду. Перед тим гості цілою ватагою відправилися в ліс на полювання - у них кількасот гектарів фамільного лісу, де повно звіра: зайців, кабанів, козуль… І ось повертаються із здобиччю, трублять в мисливські роги за давнім рицарським звичаєм, складають здобич купами серед подвір'я, вихвастуючись - хто більше набив… “А руки ж ваші в людській крові”, - знов думала Пріся, звіддалік поглядаючії на їхніх нещасних постріляних сарн.
Гостювали в цих родовитих фонів ще и якісь новоспечені фони з Берліна, з ними німченя мале, гарненьке, що заникувало часом до корівника або на курятник, дивилося, як Иріся працює, посипає прохід, моп алею, жовтим піском. Ждало мале, доки вона звільниться від роботи, щоб могла побавитися з ним. Якось питає:
– Хто ти? Звідки? Як тебе звати?
Показала йому нашивку “ост” на рукаві;
– Фон дер Остен.
Воно зрозуміло жарт, засміялось.
Іншого разу юне арійча застало її в курятнику, коли вона нічого не робила. Сиділа, і навіть книжка німецька лежала збоку - не читалося. Нікого й бачити не хотіла зараз біля себе, крім одного - крім смаглого лицаря-красеня з далеких імеретинських гір. Он він з вилами серед тих, що вкривають радгоспний свинарник… Ті на даху, а Шаміль знизу солому подає. Його худа, пругковита постать латана-облатана, але й в ній щось горде, непіддатне. Перед тим, як виважити в повітря набряклий водою куль, Шаміль пронизує його вилами з якимось весело-войовничим погуком, аж дід Харитон не може стримати свого захвату:
– Ну й чечен! Ну й кляте ж! Все в нього ловко виходить!
Никало знудьговане арійча, зачіпало Прісю, кликало бавитися з ним:
– Фон. дер Остен, пограйся зі мною!…
А вона ні з місця. Тоді мале підкралося із-за спини і, набравши повну пригорщу піску, сипонуло їй в очі тим піском… Догнала його аж у парку і, накірчивши, добре натовкла носом у сніг, відлупцювала малого фона, як хотіла. Дарма що верещало мов недорізане. Вибила, і аж тоді бурхнули сльози образи, аж тоді спохопилась: що ж буде?
Незабаром гукнула її старша кухарка:
– Що ти там накоїла? До пані мерщій!
Пані сидить у кріслі, розпитує, чи правда, що на німецьку дитину ти, остарбайтерка, руку підняла.
– Ти розумієш, на що ти зважилась? Розумієш, як можна трактувати твій вчинок?.
– Але ж воно мені очі піском засипало!
– Ти ж могла в своєму нестямі навіть скалічити це юне створіння!
– Воно вже й так скалічене… духовно. Вважає, що йому все дозволено!
Пані трохи недолюблювала цих новоспечених фонів, вважала їх вискочками, може, це тільки й не дало розгулятися її гніву.