Циклон
Шрифт:
Знайшлися сапери, знайшлися мінери. Знайшлися відважні душі, готові на будь-яке завдання. Останнім часом підірвалося кілька німецьких машин па старім большаку. Якимось чином міни, що залишилися де-не-де на певискороджених мінних полях, ночами перекочовували туди, на большак. Хтось їх знаходив, хтось закладав. Щоправда, міни вибухали не па землях радгоспу, і тутешніх це ніби не стосувалося. Пауль-управитсль міг навіть сказати, де треба: в нього все гаразд, шукайте деінде.
В маєтку поки що нікого не чіпали. Одначе барак весь час був у насторозі. Безперервне ходіння по лезу ножа - таким було зараз їхнє життя. По лозу - вдень і вночі. Будь-яку хвилину можуть вдертися шуцмани, витягти тебе з барака чи з тамбура стайні, чи вхопити просто па роботі. І ти знаєш, що схоплять недаром. Що нападуть на слід чогось таки вартий. Але поки що не иападали. Хтось ніби оберігав
Од Віхоли цього не приховаєш. Але мовчить. Бо вітри фронтів - їх наперед не вгадаєш: куди ще повернуть? Погода життя нестійка. Двигіт фронтів, то дальший, то ближчий, останнім часом робив із Віхоли ніби чутливий барометр. По настрою можна було вгадати: стрілка колишеться все більше, вказує на бурю… Отже, змушений був терпіти навіть цей постійний внутрішній саботаж. Опір і опір - Віхола його почуває щодня. Начебто і є робота, але яка? Скорше це тільки видимість її: все чомусь не клеїться - там порвалось, там поламалось, раз у раз переробляй, ремонтуй… І мовчи… Може, не вміють, руки в них не туди стоять? Тепер не сказав би про них цього. Є серед них слюсарі, машиністи, механіки. Є фахівці на всяке діло. Хоча б той Решетняк: він і до вил, і до коней, і шевцює, і линтварює… Все вміють, коли захочуть: восени, йоли вкривали вдовам хати, отам уже працювали без симуляції, робили на совість! Полагодять дах, вкриють, причешуть, і ще іі стріху підстрижуть - просто задивишся. І люди стоять за них горою, радяться з ними, вірять їм, вірять, що все це тільки тимчасово. Кожен полонений, як політрук самозваний, тлумачить по-своєму різні чутки, пересуває фронт, підтримує в людях надію… Відомо це Віхолі. Але ж… мовчи. Бо стрілка барометра колишеться, стрибає… А як повернуться, то ще затанцюєш тоді…
Якось на барак таки налетіли з обшуком. Ватага шуцмапів нетутешніх - з куща, з кущової поліції. Перерили все. Найшли під нарами купу вівса - якісь бджоли його наносили. Взимку багато хто з хлопців одержував наряд на роботу в зерносховище. В напівсмерках величезного безвіконного приміщення, де повно куряви, гуркоту віялок та трієрів, з ранку й до ночі сновигають постаті в шинелях - з лантухами, з лопатами, задихаючись в холодній шорсткій куряві. Шугають десь аж під стелею по сипучих ворохах, по вівсах та ячменях, провалюючись у текучі ями по пояс. Зате ж як повертаються увечері до барака, то з-за халяв, із пазух, із-за комірів кожен витрушує по кілька пригорщ зерна, і якщо вартові присутні прії цьому, то й перед ними є виправдання: саме понабиралось, по пояс пірнаєш в тому зерні, нічого це бачиш, остюками очі пороз'їдало… Вартові дивились на це крізь пальці, бо їм з роздобутків теж перепадало чиншове, а решту хлопці збирали, зсипали в кутку під парами, і то вже був їхній спільний неподільний фонд.
Під час обшуку шуцманн, сопучи, ретельно греблись у вівсові, але за самий овес нічого не сказали, - видно, шукали чогось іншого. Погреблися й пішли ні з чим.
І тієї ж ночі з'явився в бараці Випадковий Випадок.
– Це нам пересторога, - сказав, вислухавши все. І ще сказав, що треба когось відрядити до міста. Власне, не до самого міста, а ближче трохи, в селище заводське.
Діло є.
– Мусила б наша зв'язкова піти… Але ж її нема.
– Прісю, сестру свою, він мав на увазі.
– Хто піде?
Шаміль зіскочив із пар:
– Я. Тільки я!
Бо все, що було з Прісею зв'язане, мав він взяти на себе, нікому цим не поступиться… Саме так його й зрозуміли.
– Гаразд, підеш ти, - сказав Байдашний, старший цієї ради, що відбувалась при блиманні каганця.
Хлопці з барака теж дали свою згоду, і Шаміль розумів, як багато їхньою згодою сказано. Що під силу тобі це ризиковане завдання. І що повністю тобі довіряємо. Довіряємо все наше потаємне, навіть паші власні життя. Адже поручимось за тебе перед вартою і перед конторою, поручимось, що ти неодмінно повернешся, бо всі ми залишимось тут за тебе заложниками. Отже, ти не маєш права навіть загинути в дорозі. Ти мусиш повернутись хоч мертвий!
Як на ці неповні часи, безмірно далеко було воно, те голодне, стероризоване місто. Доведеться йти через села, де лютує поліція, беззаконним іти по незвіданих дорогах цієї холодної, похованої в снігах окупації України. Можеш наткнутися па облаву, сто разів можуть затримати, схопити тебе, адже всюди зараз хапають таких, як ти. Озброєні, п'яні посіпаки можуть на місці десь тебе прикінчити в кучугурі і ні перед ким не будуть за це відповідати,
І все ж Шаміль був майже радий, що йти випадає йому, що товариство зупинило на ньому свій вибір.
Самі товариші наступного дня й споряджали його в дорогу: роздобули десь сіряк поруділий і заячу шапку з вухами.
Льоінка-костромець свої теплі онучі віддав. Вівса йому в шаньку насипали, Рошетняк ще й пожартупав:
– Як рисакові, вівспчка тобі ярого, сухого… Проміняєш досі, у дорозі… Може, на щось гаряченьке, іцоб не замерз.
Домовились з вартовими про міру хабара. Через агронома вициганили Шамілеві в конторі навіть довідку якусь жалюгідну, з розмазаною печаткою. Що є він, мовляв, робітник цього маєтку, відпускається провідати родичів, що й засвідчується. Агроном, який сам підписував довідку, добре знав, що родичів тих міфічних в природі тут не існує, тому й вважав за потрібне з свого боку попередити Шаміля:
– Папірець мало чого вартий… Найкраще взагалі тим людохватам на очі не попадатись.
Шаміль усміхнувся:
– Я вірю в свою зорю.
Удосвіта третього дня вийшов з барака. Ще тільки розвиднялося, як він уже минав найдальшу степову лісосмугу, що була межею маєткових земель. Вирослий у країні сонця, вигрітий теплом підсонячних скель, повитих лозами виноградними, опинявся тепер віч-на-віч з безмежжям снігів, що обіймали весь простір. Продерся крізь акацієве колюччя лісосмуги, вппужав зайця, що спав у снігу, і вдихнув волю на повні груди. Барак і життя під конвоєм збст'ались десь там позаду, за дротяно-колючим, мов табірним, валом маслин та акацій, і першим бажанням було. бажанням, зболілим до крику: ніколи більше не повертатись! Хай навіть і згинути, але десь отак, невартовапим, у полі, в снігах, під виспіви вільного вітру! Враз наче опали невидимі пута, що стільки часу оплутували його, хотілося кричати від захвату, пити цей вільний вітер. Випростатись хотілося так, щоб дістати рукавицею неба, його кудлатих хмар. Земля тут уже ніби нічия, і небо нічий, і доріг ніяких. Хоча ні: он стовци пішли вподовж большака, що лежить заметений снігом. Там он вибухали ваші міни, осмалюючи сніг, полишаючи на місці вибуху клоччя мундирів… Перейшов большак і відчув себе ще вільніше: біла безвість перед тобою, безлюдність, свобода чи бодай химерна ілюзія її. Тут тільки ти і сніги, ти і вітер! Почуваєш себе молодим, дужим звіром, що вирвався нарешті з клітки, і маєш в своїм розпорядженні цілу планету!…
Зійшов на пагорб, обернувся: уже ледь бовваніють далекі скирти, ферми тонуть радгоспні в імлі небокраю, - може, й справді востаннє кидаєш прощальний погляд на них? І крізь миттєве позасвідомне схмеління враз - тверезий внутрішній голос: “А хлопці як? Ті, що поручились за тебе і ждуть тебе хоч мертвого, що повернешся? Чи воля дорожча за них? Тобі воля, а їм? Є свобода, a є ще й таке поняття: егоїзм свободи. Може, це якраз тебе й спокушає ось тут?”
Міцніше натягнув свою заячу шапку й рушив. Безлюддя, біла безмовність, а зеленіло ж і тут, квітувало, гуло бджолами, пахло нектаром… Все позамітано, поховано під товщею снігу, лише дротяне колюччя лісосмуг потяглося темним пасмом. Хвилясте біліють поля, горбляться горбами, западають балками, і весь час крижано, тонко дзвенить поземкою цей суворий, ніби арктичний світ. Україна, земля окупована…
На зошитнім аркуші мав від руки накидану Випадковим Випадком карту з позначками сіл, які зустрічатимуться, а де знак оклику, там треба обходити стороною. І обходив. Бездоріжжя стало йому дорогою. За кілька годин ходьби трапився Шамілеві серед моря снігів один лише хутірець, знаком плюс позначений на карті як можливий притулок; наскрізь пробитий вітром,, напівзаметений, з обламаними деревцями - таким він постав. Певне, колишній польовий табір якоїсь бригади. Заіржавлений реманент, кинутий сяктак, мовби свідчив про якусь велику байдужість, що тепер скувала цей край. Плуги в груддях мерзлої необчищеної землі… Зубаті борони, недбало кинуті культиватори… Кілька сівалок з ніби назавжди умерзлими в землю, потонулими в снігу сошниками… Покинутість, забутість. Чомусь згадавсь Решетняк: з яким почуттям глянув би дін на цю безладь, на ці напівзаметені серед відкритого степу сівалки, з яких, здається, уже ніколи не потече зерно в теплу весняну землю. Підійшов до одної, відкрив ящик: порожньо. Згадав, що має овес. Розв'язав торбу, кинув у ящик, у гнізда непорушні кілька жмень “ярого, сухого”. Навіщо? Для прикмети? На весняний засівок? І скільки йшов тепер, невідступне пливла перед очима напівзаметена сівалка, пливла у завіях снігу, як знак холоднечі цього життя й смутна надія на щось весняне…