Циклон

Гончар Олександр Терентійович

Віддалені, глухі, безжиттєві села правили за орієнтир. Час від часу звірявся по карті. І ніде пі живої душі, тільки ти полями бредеш, до моторошності самотній. Та ще десь у цих же снігах, в цих просвищених вітром просторах блукала дівчина сліпа, одна-однісінька. Та, що повернулася з Німеччини, з ошпареним лицем, з повипіканими очима, які раніш були карі, а може, сині, як небо, повні задуми й тихого сонця. Пройшла про неї в народі яса, докотились чутки й до маєтку. Одна з отих, що були відправлені до Німеччини з першим набором, десь там па торгах виставляли наших дівчат зовсім голих на огляд, щоб німкені, вибираючи, мог не пересвідчитись, що нема на них, на цих тугогрудих слов'янках, ні екземи, ні лишаїв. За скількись там марок виторгувала її німкеня для роботи на кухні, а коли було виявлено, що дівчина

потаємці передає хазяйську картоплю полоненим полякам у табір, фрау забігла на кухню, несамовита від люті, і, вхопивши каструлю з плити, плеспула киплячим молоком дівчині межи очі… Так складалась легенда чийогось життя. Подруги-італійки здобулися нібито їй на квитка, посадили в поїзд, що йшов на ост, і тепер ця сліпа дівчина, розшукуючи рідних, блукає зимовими полями, дехто вочевидь нібито бачив її, люди не мають сумніву в її реальності, - розповідь про Осліплену незадовго перед цим довелося почути Шамілеві від жінок у зерносховищі. Є вона. Десь, може, якраз серед цих снігів блукає та нещасна осліплена полонянка, що образом своїм часом повторює дівчину, яка його дарувала своїми обіймами… Страшно навіть подумати про щось подібне. Але ж чому так важко подолати уяву? Чому невідступне образ дівчини, такої безмежно рідної тобі, з'являється в цій білій пустелі, де й ти, сліпнучи від стрічного вітру, бредеш із своїм костуром? Чи, може, це якраз ти і вона - обоє до незмоги кружляєте в цих текучих снігах, розминаєтесь, ие натрапивши одне па одного? Засліплений вітром, може, ти й не загледів, як вона десь тут поблизу в звихреній сніговиці перекотиполем відсіріла, може, вітер її гнав, безпорадну й невидющу, на колючі кущі, на зубаті напівзаметені борони натикалася…

Надвечір стояв на якомусь кряжі, на холодній горі своєї самоти. Вітер бринить билиною, що, пробившись крізь товщу снігу, блякло, торішньо ворушиться біля ніг. Село віддалік темніє, дими з димарів комусь пахнуть затишком, вечірнім солом'яним духом. Перед ним річка вгадувалась, здається, якраз ота степова, що її олівцем вив'юнив на карті Байдашпий. Ледве проступає, в'ючись руслом між снігами, закута у панцир криги. Текла колись, вигравала на сопці, мабуть, світилась прозорістю. Панцир міцний, ковзкий. Закуто все, тут панує диктатура льодів. Добре було вже й те, що не треба шукати містка, будь-де можеш перебратись па той бік. Чи обминути й це село з його знаком оклику? А де ж ночувати? Під перекотиполем?

Дорога до села наїжджена, прижовкла від розтертих полозками кінських кізяків. Шаміль, однак, не дозволив собі скористатись дорогою; зайшов з боку глухих огородів, звідти, де звір підкрадається до кошар в тріскучі зимові ночі. По міцному злеглому снігу наблизився до крайніх хат, до чийогось садка з старезними яблунями - покручені стовбури ї:оліііа свої старечо псвішіпали, вивернуті гілки аж по снігу лежать. Кущ калини, до пояса потонувши в заметах, де-не-де червоніє ягіддям - краплинами бубок на кетягах. Напівобдзьобана горобцями, так недоречно горить ця кали'на чиясь, розчервонівшись край садка серед синіх вечірніх снігів…

Жінка, що під повіткою рубала дрова, видно, помітила захожого, бо ще дужче повернулася спиною до нього й далі гатила сокирою. Повернутись би й піти собі геть. Ніхто тебе тут не жде. Не для тебе ці пахучі вечірні дими з димарів. Десь скрипучо зачиняються хвіртки, в іншім подвір'ї чоловік, кульгаючи, затуляє вікна знадвору солом'яними матами; вікна байдужі, вони ніби самі затуляються від тебе. Ніким ти тут не кликаний, нікому не потрібний, навіть кущеві оцієї напівобдзьобаної калини… Та все ж, долаючи власну нехіть, зайшов на подвір'я, неквапом підступив до тієї, що ганяла сокирою неподатливу ковердяку по двору. Майже недобрим голосом сказав, як годиться казати в таких випадках:

–  Здрастуйте, чи не пустите переночувати?

Не одразу вона випросталась. Довго й люто вишарпувала сокиру, що застряла у вербовій корчомаці. А коли випросталась, Шаміль побачив немолоде вже обличчя, набрякле від напруги й морозу, і брови, насуплені неприязно.

–  До старости ночувати, в сільуправу! Старостиха там для вас подушок наготувала!

І забубоніла, що без дозволу сільуправи тепер нікого не велено пускати на ночівлю, що людей тих.на дорогах тепер як мурашви, ходять, старцюють, щоночі

добиваються в хату із своїми блохами, а вона ж не сонце - всіх не обігріє. Раніш пускала, а зараз годі, дуже це їй треба, щоб за якихось волоцюг та тягали її в управу, обкидали погрозами… Слова жінчині так і хльоскали Шаміля по обличчю, вганяли в сором. Бо хіба ж не правду вона каже? Хіба ж не жебрак, не волоцюга? Мало в людей своїх нещасть, ще й ти їм хочеш підкинути. Вона все бубоніла, виказувала, але далі можна було й не слухати, він обернувся й мовчки рушіїв із двору.

Вона догнала його край городу, аж біля калини, сердито шарпнула за сіряк:

–  Це, по-вашому, вже ми й по люди? Ніч заходить, де ж ви будете? Під заячим кущем почувати?

–  Хоч би й під кущем.

–  Вертайсіь!

Постояв і, ігівен образи, таки вернувся. Відчинивши сінешні двері, жінка штовхнула його через поріг до хати, навстріч палаючому в печі полум'ю.

–  Соломи внесу в'язку, та й спіть собі, хати не перележите. Тут щоночі кубляться такі квартиранти, як ви!

Хата в тумані сутінків. Біля дверей на табуретці відро води стоїть, недавно, мабуть, внесене - у воді ще й крига плаває. Із-за комина, з печі кашлянуло по-старечому, запитало:

–  То ти, Мотре?

–  Ночувальника знов собі маєте, - кинула на піч.
– Та ще такий обидчивий… Не на нас обиджайтесь!

–  А я не на вас.

Вказавши на лавку, буркнула ночувальникові:

–  Лаштуйтесь тут, - і вийшла з хати.

Шаміль розсупонився, скинув сіряк, повісив у кочергах; там і торбу прилаштував, сам сів на лаві. Надворі знову загупала сокира. Як був, Шаміль підхопився, вискочив у самій гімнастьорці, вирвав у жінки сокиру з рук… Незабаром жінка вже готові дрівця підбирала.

Повернувшись до хати, непроханий ночувальник тепер сіл на лаві упевненіше. На коминку заблимав каганчик. Із-за нього з'явилася закуйовджена борода. Чиясь старість вивідливо вдивлялась у Шаміля. Звідки та куди йдеш, чоловіче, та що чувати в світах? Чи правда, що їх під Сталінградом відрізано? І що наші фронт проломили, полки сибіряків на зарятунок ідуть? І чи не чув, що з'явилася нібито в зарічанських краях якась дівчина невидюща? Вже й поліція за нею ганяється, а впіймати ніяк не можуть, дарма що зовсім незряча, молоком у Німеччині ошпарена…

Люди виявились як люди. Дали повечеряти. Вранці дали ще й поснідати. Віддарунку не вимагали. Одначе овес їм тут свій залишив з торбою у віддяку, сказавши, що не хоче мати зайвого тягара.

–  Ви ж заходьте, як будете повертатись, - почув навздогін, пускаючись нарозвидні в дорогу.

Але вдруге не довелось йому почувати. Коли повертався звідти, де був, ще в протилежнім кінці села стривожені жінки попередили:

–  Не йдіть у село! Там обшуки сьогодні, всі хати трусять!

Звернув навмання в низини, і вже знову йому заходила ніч. Йшов по замерзлому озеру, пристоював в очеретах. Чомусь це завжди сумно - бачити заметене снігом озеро. Кущиться бляклий, поламаний вітром очерет. Але біля кожного кущика - ямка: то хоч і бляклий, а знизу він дихає… Ще далі повмерзалп в кригу настовбурчеиі лозняки. Може, десь тут влаштуватись? Зривалось на хуртовину, надвечір'я скрадало обрії. Але тут було затишно. Сліди, собачі чи вовчі, мережились по снігу, хтось саньми проїхав, видно, брав звідси хмиз, - зосталось після коня мерзле груддя кізяків, чорніли огарки загаслого вогнища. Далі йти чи вкублитись отам під кущем? І зненацька здригнувся від оклику:

–  Ти хто?

Нагла, непередбачена ситуація! Мисливен.ь з рушницею, з зайцем зів'ялим, обвислим при боці, нечутно з'явивсь із-за верболозу.

“Шуцман!” - першою була думка. Бо хто ж іще зараз має право полювати? І рукав оперезаний смужкою, як для трауру… Холодними змруженими скалками з-під вушанки незнайомець розглядає Шаміля. Має, видно, око пристріляне, - такого не обдуриш. Наскрізь пронизує тебе, бачить крізь сіряк, що там у тебе за пазухою, що і в душі. Здається, без допиту вгадав уже, хто ти е, і куди ходив, і з чим повертаєшся. Мовби роздягає тебе до цурки, і вже все він крізь тебе розгледів: барак твій, і товаришів, і отих металургів із селища, з якими ти ніч сьогодні провів, дивлячись, як вони біля плити, мов алхіміки, при лампі карбідній роблять радіодеталі та виливають ложки з білого пожмаканого металу…