Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
Шрифт:
— Чому не сідаєте, тату? — спитав я тихо, зайшовши за ляду. — Ви зовсім не бережете себе, хоч такі хворі. — Він підніс категорично долоню, мовби відсував мої зауваження, і рахував далі. Вигляд мав дуже змарнілий, відчувалося, що тільки штучне збудження, гарячкова діяльність підтримують його сили, віддаляють мить остаточного краху.
Я пошукав на бюрку. То був швидше пакунок, ніж лист. Кілька днів тому я написав до книгарні з приводу певної порнографічної книжки, і от мені вислано її сюди, знайдено мою адресу, тобто адресу батька, який щойно відчинив крамницю, ще без вивіски й імені. Дивогідна обізнаність, вражаюча запобігливість і незвиклий поспіх!
— Можеш собі почитати у конторці позаду, — сказав батько, кинувши на мене невдоволений погляд, — сам бачиш, тут нема місця.
Конторка за крамницею була ще порожня.
Інформували мене, що замовленої книжки немає, на жаль, на складі. Почато її пошуки, але, не маючи певності у їхньому успіхові, фірма дозволяє собі тим часом прислати, ні до чого не зобов'язуючи, певний товар, який, на їхній здогад, мав би мене зацікавити. Далі йшов розлогий опис розкладного астрономічного рефрактора великої світлової сили та різноманітних добрих якостей. Зацікавлений, я видобув із конверта зроблений із чорної церати чи цупкого полотна інструмент, складений плоскою гармонійкою. Завжди відчував слабість до телескопів. Почав розкладати багаторазово складену оболонку інструмента. Зафіксований тоненькими прутиками, розбудовувався під моїми руками величезний міх далекогляду, витягаючись на довжину цілої кімнати своєю пустою будою, лабіринтом чорних комірок, довгим комплексом камер-обскур, усунутих одна в одну до половини. Це було щось на кшталт довгого автомобіля з лакованого полотна, якийсь театральний реквізит, який імітував у легких матеріалах — папері та цупкому тику — масивність дійсності. Я подивився у чорну лієчку окуляра і побачив, як у глибині ледве маячать обриси задвіркової сторони санаторію. Зацікавившись, я всунувся глибше до тильної камери апарата. Стежив тепер за покоївкою, що йшла з тацею в руках півтемним коридором санаторію. Обернулась і посміхнулася. «Чи вона мене бачить?» — подумав я. Невідпорна сонливість заслонила мені очі. Я сидів у тильній камері рури, наче у лімузині. Легкий порух двигуна, й апарат зашелестів лопотінням паперового мотиля, я почув, що він рушає зі мною й завертає до дверей.
Як велика чорна гусениця, виїхала рура до освітленої крамниці — многочленний тулуб, величезний паперовий тарган з імітацією двох ліхтарень спереду. Покупці з'юрмилися, відступаючи перед тим сліпим паперовим драконом, продавці широко відчинили двері на вулицю і я виїхав поволі паперовим авто між шеренгами клієнтів, що супроводжували осудливим поглядом той справді скандальний виїзд.
Так якось живеться у цьому місті, і так спливає час. Більшу частину дня тут спиться — і не лише в ліжку. Ні, надмірної вибагливості у цьому нема. У кожному місці і кожної пори дня людина готова поринути тут у смаковиту дрімоту. З головою, похиленою на столик у ресторані, у фіакрі і, навіть, навстоячки по дорозі, в сінях якогось будинку, куди завертається на хвилинку, аби скоритися на момент невідпорній потребі сну.
Пробудившись, запаморочені ще і хиткі, тягнемо далі перервану розмову, продовжуємо обтяжливу путь, точимо вперед складну справу без початку й кінця. Внаслідок цього губляться десь там мимохідь по дорозі цілі проміжки часу, втрачаємо контроль за тривалістю дня і врешті перестаємо звертати на неї увагу, відмовляємося без жалю від скелета безперервної хронології, за якою колись наглядали з поганої звички та прив'язаності до нудної щоденної дисципліни. Ми давно офірували невинну готовність складати рахунок за перебутий час та ретельність у відлічуванні до мідяка зужитих годин — гордість і амбіцію нашої економіки. Ми давно капітулювали, зрікшись найголовніших чеснот, у яких не знали колись вагання і не припускалися хиб.
Кілька прикладів хай проілюструють становище, що склалося. Якоїсь пори дня чи ночі — ледве помітний нюанс неба відрізняє ці пори — я пробуджуюсь коло балюстради містка, що провадить до санаторію.
Стоїть присмерк. Я мусив, знеможений дрімотою, довго несвідомо тинятися містом, поки доволікся, смертельно стомлений, до цього містка. Не можу сказати, чи в дорозі мене весь час супроводжував лікар Ґотард, котрий стоїть зараз переді мною, завершуючи якісь міркування виведенням остаточних висновків. Захоплений власним красномовством, він бере мене попід руку й тягне за собою. Ступаю за ним і, поки переходимо громохкі дошки містка, знов засинаю.
Іще непристойніший приклад.
Обідньої пори входжу у місті до ресторану, в безладний гомін та сум'яття їдців. І кого ж надибую тут серед зали за столом, що вгинається від страв? Батька. Всі погляди спрямовані на нього, а він, блискаючи діамантовою шпилькою, незвично пожвавлений, розчулений до екстазу, нахиляється з афектацією навсібіч у відвертій розмові одразу з цілою залою. З неприродною бравадою, на яку не можу дивитися без глибокого зніяковіння, замовляє нові й нові страви, що вже здіймаються стосами на столі. Любо нагромаджує їх довкола себе, хоч не впорався ще навіть із першою. Прицмокуючи язиком, він жує і говорить одночасно, вдає жестами, мімікою крайнє вдоволення бесідою, супроводжує захопленим поглядом пана Адася, кельнера, якому із закоханою усмішкою кидає все нові замовлення. І коли кельнер, маючи серветкою, біжить їх виконати, батько благальним жестом закликає усіх засвідчити невідпорну чарівність цього Ґанімеда.
— Неоціненний хлопчина, — волає, заплющивши очі з щасливою усмішкою, — ангельський хлопець! Панове, погодьтеся, що він чарівний!
Я виходжу із зали, сповнений почуття несмаку, не зауважений батьком. Якби адміністрація готелю навмисне для реклами призначила його потішати клієнтів, він би й тоді не зміг поводитися провокаційніше. Із затуманеною оспалістю головою, заточуючись, я попростував вулицею додому. Прихилився на мить головою до поштової скриньки і влаштував собі коротку сієсту. Нарешті домацався в темряві брами санаторію і ввійшов. У кімнаті темно. Повернув вимикача, мережа несправна. Від вікна віє холодом. Рипить у пітьмі ліжко. Батько піднімає з-над постелі голову і каже: «Ах, Юзефе, Юзефе! Лежу тут уже два дні без усякої опіки, дзвоник не працює, ніхто до мене не заглядає, а власний син покинув мене, тяжкохворого, і волочиться по місті за дівками. Дивись, як мені гепає серце».
І як це узгодити? Чи батько сидить у ресторані, полонений нездоровою амбіцією зажерливості, а чи лежить тяжкохворий у своїй кімнаті? Чи, може, є два батьки? Нічого подібного. Всьому причиною швидкий розпад занедбаного, належно не доглянутого часу.
Відомо, що ця недисциплінована стихія утримується в певних рамках лише завдяки невпинному обробітку, пестливій турботі, старанній регуляції та коригуванню її вибриків. Позбавлена опіки, схиляється одразу до порушень і дикої аберації, до численних витівок і безглуздого блазнювання. Щораз виразніше вимальовується інконґруенція наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний уже не збігаються між собою.
До речі, закид у моральній розв'язності, зроблений мені батьком, є безпідставною інсинуацією. Я не зблизився тут із жодною дівчиною. Заточуючись, як п'яний, від одного сну до другого, я ледве звертаю увагу в тверезіші миті на тутешню прекрасну стать.
Зрештою, хронічний присмерк на вулицях не дозволяє навіть докладно розрізняти обличчя. Єдине, що я зміг — зауважити як молодик, котрий має ще, хоч не хоч, у тій царині сякі-такі інтереси, — це особлива хода тих панянок.
Це хода по невблаганно прямій лінії, незважаючи на будь-які перешкоди, покірна лише внутрішньому ритмові, законові, який вони розсотують, мов із клубка, у нитку прямолінійної рисі, сповненої акуратності й виваженої грації.
Кожна має в собі, як накручену пружину, власний закон руху.
Коли так простують, утуплені в той закон, зосереджені і поважні, здається, що їх цікавить лише, як би не випустити нічого з того закону, не помилитися в його складних правилах, не відступитися від його приписів ані на міліметр. І тоді стає очевидним, що з такою увагою і перейнятістю вони несуть над собою не що інше, як idee fixe власної досконалості, котра, завдяки силі їхнього переконання, стає майже дійсністю. Це якесь здійснюване на власний ризик покликання, винесений поза всякі сумніви недоторканний догмат.