Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
Шрифт:
Мій одяг подерся й обтріпався. Ношу подарований кимсь старий залізничний мундир. Обличчя маю обв'язане брудною ганчіркою, бо спухла щока. Сиджу в соломі й дрімаю, а коли зголоднію, виходжу в коридор і співаю. І кидають мені дрібняки до мого кашкета, до чорного кондукторського кашкета з обдертим дашком.
Переклав Микола ЯКОВИНА (1984)
Перекладено за виданням:
Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydra. Krak'ow. Wydawnictwo Literackie. 1978.
Публікації:
Комсомольський прапор, Івано-Франківськ, № 141–144, 26 листопада 1988 р., С. 11;
«Ї», Львів, http://www.ji.lviv.ua/n5texts/schulz.htm;
«Сучасність», № 10,
Додо
Приходив до нас у суботу по полудні у темній тужурці до білої пікової камізельки, в мельонику , який мусів бути спеціяльно споряджений на розмір його черепа, приходив, щоб посидіти чверть або пів години над склянкою води з малиновим соком, подумати з бородою на костяній голівці ціпка, якого він тримав між колінами, замислитись над блакитним димом цигарки.
Як правило, тоді були з візитою й інші кревні, і під час вільного струменіння розмови Додо ніби усувався в тінь, спадав до пасивної ролі статиста в тому пожвавленому зібранні. Не беручи голосу, він водив з-під чудових брів повними виразу очима від одного співбесідника до другого, при чому його обличчя поступово видовжувалося, якось ніби виходило із суглобів, зовсім дурне, нічим не здержуване в тому стихійному заслуханні.
Він говорив тільки коли прямо до нього зверталися, і тоді відповідав на питання, щоправда, односкладово, мов би неохоче, дивлячись у інший бік, якщо ці питання не переступали певної сфери справ простих і легких у розв'язку. Інколи йому вдавалося втримати розмову ще на пару питань далі, поза цю сферу, а то завдяки об'ємові красномовних мін і жестів, якими він розпоряджався і які внаслідок своєї багатозначности робили йому універсальні послуги, заповнюючи прогалини артикульованої мови і підтримуючи своєю жвавою мімічною експресією сугестії розумного резонансу. Проте, все-таки то була ілюзія, яка швидко розвіювалася, і розмова жалюгідно уривалася в той час як погляд співбесідника повільно і замислено відвертався від Додо, який, залишений самому собі, знову спадав до притаманної собі ролі статиста й пасивного спостерігача на тлі загальної бесіди.
Бо як же можна було продовжувати розмову, коли, наприклад, на питання, чи супроводжував він маму в дорозі на село, він мінорним тоном відповідав: «Не знаю», і то була сумна й гідна сорому правдомовність, адже пам'ять Додо, по суті, не сягала поза дану мить і наявну дійсність.
Колись давно, ще в дитинстві, Додо пережив був якусь тяжку хворобу мозку, під час якої багато місяців лежав без тями, ближче до смерти ніж до життя, і коли він врешті-решт, не зважаючи ні на що, видужав — виявилося, що він певним чином був виведений з обігу, вже не належав до спільноти людей розумних. Його освіта відбувалася приватно, мов би pro forma , з багатьма застереженнями. Вимоги, тверді й непоступливі щодо інших, щодо Додо немов би м'якшали, стримували свою суворість і були повні поблажливости.
Навколо нього утворилася якась сфера дивної упривілейованости, яка відгороджувала його охоронною смугою, зоною, невтральною від напору життя та його вимог. Всі, хто був назовні тієї сфери, були заатаковані його хвилями, галасливо бродили в них, давали себе підхоплювати, перейняті, піднесені — внутрі тієї сфери був спокій і павза, цезура в тому загальному стовпотворінні.
Так він виростав, а винятковість його долі росла разом з ним, мов би сама по собі очевидна і без спротиву з жодного боку.
Додо ніколи
Помилявся б той, хто гадав би, що Додо внутрішньо противився такому станові справ. Він приймав його з простотою, як притаманну собі форму життя, без здивування, з глибокою згодою, з серйозним оптимізмом, і порядкував собі, устатковував дрібниці в межах цієї безподійної монотонности.
Щодня перед полуднем він виходив на прогулянку в місто і йшов завжди таким самим туром уздовж трьох вулиць, які проходив до кінця і потому тою самою дорогою повертався. Одягнений у витворний, хоч і зношений, костюм брата, заклавши за спину руки, які обплітали ціпок — він рухався з точністю і без поспіху. Він скидався на добродія, який подорожує для власного задоволення, оглядає місто. Ця відсутність поспіху, якогось напряму або мети, які мали б виражатися в його рухах, інколи набирала компромітуючої форми, бо Додо виявляв схильність витріщатися: перед дверима крамниць, перед майстернями, де грюкотіло й майструвалося, і навіть перед групами людей, що розмовляли.
Його фізіономія рано почала дозрівати і, дивна річ, у той час як життєві зміни і струси затримувалися на порозі цього життя, милуючи його порожню неторкненість, його позасуспільну винятковість, риси його формувалися на тих пережиттях, які проходили повз нього, антиципували якусь нездійснену біографію, котра, ледь-ледь зарисована у сфері можливостей, моделювала й різьбила це обличчя в ілюзорну маску великого трагіка, повну знання і смутку всіх речей.
Його брови зводилися прегарними арками, занурюючи в тінь великі й сумні, глибоко підкружені очі. Довкола носа вглибилися дві борозни, повні абстрактного страждання й ілюзорної мудрости, вони бігли до кутів вуст і ще поза них. Маленькі й набубнявілі вуста були болісно замкнуті, а кокетлива «мушка» на довгій бурбонській бороді надавала йому вид старого й досвідченого бонвівана.
Не обійшлося без того, щоб оця його упривілейована винятковість була вистежена, зажерливо винюшена хитро зачаєною і завжди голодною людською злосливістю.
Отже, щораз частіше траплялося, що під час своїх ранкових прогулянок він отримував напарників, і однією з умов цієї упривілейованої винятковости було те, що то були напарники особливого ґатунку, не в значенні товариськости і спільности інтересів, а в розумінні надзвичайно проблематичному і не надто сприятливому. То були, переважно, значно молодші віком особи, які горнулися до нього, повного гідности і поваги, а розмови, які вони провадили, мали особливий, веселий і жартівливий тон, для Додо — трудно заперечити — милий і збадьорливий.
Коли він отак ішов, на голову вищий від цілої тої веселої й тріпотливої компанії, то виглядав, як філософ-перипатетик ув оточенні своїх учнів, а в його обличчі з-під маски поваги і суму видирався фривольний усміх, змагаючися з трагічною домінантою цієї фізіономії.
Додо тепер запізнювався із своїх ранкових прогулянок, повертався з них, маючи скуйовджену чуприну, у ледь збентеженому вбранні, але пожвавлений і схильний до веселої контроверсії з Каролею, бідною кузинкою, яку прихистила тітка Ретиція. Зрештою, мов би розуміючи невисоку почесність тих зустрічей, Додо щодо цієї теми зберігав удома повну секретність.