Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
Шрифт:
Нема ради на це собаче засилля, але от на яку біду управління санаторію тримає на ланцюгу величезну вівчарку, страхітливого звіра, справжнього вовкулаку просто-таки демонічної дикості?
Дрож проймає мене щоразу, як минаю його буду, при якій стоїть він сам, нерухомий, на короткому ланцюгу, з наїжаченим дико загривком, щетинястий, вусатий і бородатий, з потужною машинерією неймовірно ікластої пащі. Не гавкає зовсім, лише його дикий писок на сам вид людини робиться ще страшнішим, риси застигають у виразі безмежної люті. Піднісши поволі страхітливу морду, заходиться в тихій конвульсії зовсім низьким і завзятим, з глибин ненависті видобутим виттям, у якому звучать туга і розпач безсилля.
Мій батько байдуже проходить повз цього звіра, коли разом виходимо із санаторію. А мене щоразу до глибини душі вражає ця стихійна маніфестація безсилої ненависті. Помічаю, що я зараз на дві голови вищий від батька, який обіч мене, малий і худий,
Наближаючись до ринку, бачимо незвичайне пожвавлення. Юрби людей бігають вулицями. Доходять до нас неймовірні звістки про вторгнення до міста ворожої армії.
Серед загальної розгубленості люди подають одне одному тривожні і суперечливі відомості. Важко розібратися в цьому. Війна, не упереджена дипломатичними заходами? Війна серед мирної тиші, не затьмареної жодним конфліктом? З ким війна і за що? Сповіщають, що вторгнення ворожої армії підбадьорило у цьому місті партію невдоволених, які вибігли на вулиці зі зброєю в руках, тероризуючи мирних мешканців. І справді, ми уздріли групи путчистів у чорному цивільному вбранні з перехрещеними на грудях білими ременями, які посувалися мовчки з наготовленими до стрільби карабінами. Юрба відступала перед ними, скупчувалась на хідниках, а вони йшли, кидаючи з-під циліндрів іронічні темні погляди, в яких вимальовувалося почуття зверхності, блиск зловтіхи і якесь змовницьке підморгування, мовби стримувалися, щоб не пирскнути сміхом, який здемаскував би всю цю містифікацію. Декотрих із них розпізнала юрба, але загроза наведених цівок тамувала веселі окрики. Вони проминули нас, нікого не зачепивши. І знову всі вулиці залила тривожна, понуро мовчазна юрба. Глухий гамір завис над містом. Здалеку, схоже, долинав гуркіт артилерії, брязкіт зарядних ящиків.
— Я мушу дістатися до крамниці, — сказав батько, блідий, але сповнений рішучості. — Не треба мене супроводжувати; ти лише заважатимеш, повертайся краще до санаторію.
Голос боягузтва порадив мені бути слухняним. Помітив лише, як батько втиснувся в щільну стіну юрби, і згубив його з очей.
Бічними вуличками квапливо скрадаюся до горішнього міста. Усвідомлюю, що крутими узвозами мені пощастить обійти півколом середмістя, забите людським юрмовиськом.
Там, у горішній частині міста, юрба була рідша і, зрештою, зникла зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. Ліхтарі горіли тьмяним, блакитнуватим промінням, як жалобні лілії. Навколо кожного танцювали рої тяжких, наче кулі, хрущів, підтримувані бринінням вібруючих крил. Деякі, впавши, недолуго повзали, намагаючись скласти ніжні плівки крил під тверді випуклі панцирі. Газонами і стежками гуляли заглиблені в безтурботні бесіди перехожі. Розлогі дерева нависали над подвір'ями будинків, що лежали внизу, під парковим муром. З мого боку, вгорі, він ледве сягав висоти грудей, але зовні спадав до рівня дворів високими, з цілий поверх, кам'яними укосами. В одному місці поміж подвір'ями аж до висоти муру здіймалася глинобитна рампа. Я легко подолав бар'єр, протиснувся цією вузькою греблею поміж скупченими забудовами на вулицю. Мої розрахунки, підкріплені доброю просторовою орієнтацією, справдились. Я знаходився майже навпроти санаторського будинку, оддалік у чорній оправі дерев невиразно білів флігель.
І ось я входжу звично через заднє подвір'я, крізь браму у залізній огорожі, і вже здалеку бачу собаку на варті. Як завжди, проймає мене дрож осоруги на сам його вид. Хочу мерщій обминути його, щоб не чути глибинного, нутряного стогону ненависті, коли, на свій подив, бачу, ще не вірячи власним очам, що пес віддаляється підскоком від буди, біжить, не прив'язаний, через подвір'я з глухим, наче з діжки, кашлянням, наміряючись відтяти мені зворотний шлях.
Сам не свій від страху, відступаю у протилежний, найдальший закут подвір'я, де, інстинктивно шукаючи укриття, ховаюся до малої альтанки, переконаний у даремності власних зусиль. Кудлатий звір підскоком наближається й ось уже його морда під входом до альтанки замикає мене в пастці. Ледь живий зі страху, здогадуюсь, що він розмотав уже до кінця ланцюг, волочачи його за собою подвір'ям, і альтанка вже недосяжна для його зубів. Стероризований, розчавлений небезпекою, відчуваю слабку полегшу. Але ноги мені підкошуються, ледь притомний підводжу очі. Ніколи не бачив його так зблизька і щойно допіру спадає мені з очей полуда. Яка велика сила упередження! Який потужний гіпноз страху! Що за засліплення! Та ж це людина! Людина на ланцюгу, яку я в спрощеному метафоричному відбитті нетямущо приймав за собаку. Прошу правильно мене зрозуміти. Це був собака — безсумнівно, — але в людській подобі. Собача якість — це якість внутрішня; вона може проявлятись однаково добре і в людській подобі, і в подобі тваринній. Цей, що став переді мною при вході до альтанки, з пащею ніби навиворіт, усі зуби вищирені у страшному гарчанні, був чорноволосим чоловіком середнього зросту, мав жовте, кощаве обличчя, гарні,
«Якби перелізти через задню стіну альтанки, — подумалося мені, — я був би вже недосяжним для його люті і міг би бічною стежкою дійти до брами санаторію». Вже був перекинув ноги на другий бік, коли раптом затримався на півдорозі. Відчув, що було б надто жорстоко просто так відійти і залишити його наодинці з його безпорадною люттю, що перейшла усі межі. Уявив собі його розпач, нелюдський біль, при моєму відході, утечі з пастки, зникненні раз і назавжди. І я залишився. Підійшов до нього й мовив спокійним щирим голосом: «Заспокойтеся, я вас відчеплю».
На це його морда, спотворена судомою, збурена вібрацією гарчання, розпогіднюється, розгладжується і з глибини виринає майже людське обличчя. Підходжу вже без вагання і розщіпаю на його шиї пряжку. Крокуємо поруч. Палітурник — у порядному чорному одязі, але босий. Намагаюся розмовляти з ним, але його уста белькочуть щось незрозуміле. Тільки в очах, чорних виразних очах, читаю несамовитий наплив прихильності і симпатії, від якого впадаю в трепет. Часом він спотикається на камінчику, на грудці землі, і тоді від струсу його лице одразу ж ламається, розпадається, жах виринає до половини, готовий до стрибка, а за ним і лють, що чекає лише нагоди, аби знову перетворити обличчя в клубовисько змій. Закликаю його тоді до порядку шорстким дружнім нагадуванням. Поплескую його по плечу. І часом на його обличчі виникає здивована, підозрілива до всіх і до себе, силувана посмішка. Ах, як мене обтяжує ця страшна приязнь! Як мене жахає ця несамовита симпатія! Як позбутись цього чоловіка, що крокує поруч, зачепившись поглядом з усією зажерливістю своєї собачої душі на моєму обличчі?! Не можу нічим зрадити своїй нетерплячості. Дістаю гаманця й кажу діловим тоном: «Ви, певно, потребуєте грошей, я б із приємністю вам позичив».
У відповідь його лице набуває такого дикого виразу, що я хутчіше ховаю гроші. Він ще довго не може заспокоїтися й опанувати свого обличчя, спотвореного конвульсією виття. Ні, не знесу того довше. Все, що завгодно, тільки не це. Справа вже й так ускладнилася, поплуталась безнадійно. Бачу над містом заграву пожежі. Батько десь у вогні революції в палаючій крамниці. Лікар Ґотард недосяжний і, на додаток, незрозуміла поява матері, інкогніто, з якоюсь таємною місією! Це ланки якоїсь великої, незрозумілої інтриги, що стискається довкола мене. Втікати, втікати звідси. Куди завгодно. Скинути із себе цю нелюдську приязнь, цього смердячого псом палітурника, що не спускає з мене очей. Стоїмо перед брамою санаторію.
— Прошу до моєї кімнати, — кажу з увічливим рухом руки. Цивілізовані жести захоплюють його, присипляють дикість. Пропускаю його перед себе до кімнати, садовлю на стілець. — Піду до ресторану, принесу коньяку, — кажу йому. На це нажахано підхоплюється, хоче мене супроводжувати. З лагідною твердістю тамую його тривогу.
— Посидьте, пождіть спокійно, — промовляю глибоким проникливим голосом, на споді якого бринить непогамований страх. Він сідає, усміх його непевний.
Виходжу й поволі іду коридором, потім сходами вниз, ще одним коридором до виходу, минаю браму, перетинаю подвір'я, захряскую за собою залізну хвіртку і без віддиху, із шаленим серцебиттям і ударами в скронях біжу темною алеєю, що веде до вокзалу.
У голові громадяться образи, один страшніший від другого: нетерплячість монстра, його переляк, розпач — як тільки пізнає, що його ошукано. Повторний напад, рецидив люті вибухають з непогамовною силою. Тим часом мій батько повертається до санаторію, нічого не підозрюючи, стукає в двері і несподівано опиняється віч-на-віч зі страхітливим звіром.
Щастя, що батько, по суті, вже не живе, що його це вже не досягне, — міркую собі з полегшенням і бачу перед собою чорний ряд залізничних вагонів біля перону.
Сідаю до першого-ліпшого, і потяг, ніби чекав на мене, рушає з місця поволі і без гудка.
У вікні ще раз пересувається й обертається спроквола величезний амфітеатр горизонту, виповнений темними шелесткими лісами, серед яких біліють мури санаторію. Прощавай, батьку, прощавай місто, якого вже не побачу.
Відтоді я їду, усе ще їду, мовби оселився на залізниці, де мене терплять, коли тиняюсь з вагона до вагона. У величезних, наче кімнати, вагонах повно сміття й соломи, у сірі безбарвні дні їх наскрізь просвердлюють протяги.