Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
Шрифт:
А яких ґанджів та вад, яких кирпатих чи плескатих носиків не протягується бравурно контрабандою під знаменом цієї фікції! Немає такої бридоти й пересічності, яких злети віри не поривали б за собою у фіктивне небо досконалості.
З благословення цієї віри тіло помітно ладніє, а ноги, справді стрункі й еластичні ноги, у бездоганному взутті самою своєю ходою проголошують, квапливо з'ясовують плавним, блискотливим монологом ступання багатство ідеї, яку через гордощі замовчує замкнуте лице. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких, щільно прилягаючих жакетиків. У кав'ярні й театрі закидають одна на одну високо відкриті до колін ноги й багатозначно ними мовчать. Оце вам мимохідь про
Я вже згадував про тутешню чорну рослинність. Найбільше заслуговує уваги різновид чорної папороті, величезні пучки якої здоблять вази у кожному місцевому помешканні та громадському закладі. Це майже жалобний символ, погребовий герб цього міста.
Стосунки у санаторії стають дедалі нестерпнішими. Схоже, ми потрапили в пастку. З часу мого приїзду, коли прибульцеві ще виказували сяку-таку запопадливість, управління санаторію не лишило нам жодних ілюзій щодо якоїсь опіки. Ми просто покинуті напризволяще. Нікого не хвилюють наші потреби. Я вже давно впевнився, що дроти від електричних дзвоників нікуди не ведуть — обриваються зразу над дверима. Челяді не видно. Коридори вдень і вночі темні й безмовні. Я твердо переконаний, що ми єдині клієнти у цьому санаторії і що таємничі і делікатні міни, з якими покоївка причиняє двері кімнат, входячи чи виходячи, є звичайнісінькою містифікацією.
Мав би я охоту колись відчинити широко двері всіх по черзі кімнат і залишити їх так навстіж відкритими, аби здемаскувати ницу інтригу, в яку нас уплутано.
А проте я не до кінця упевнений у своїх підозрах. Інколи бачу пізно вночі, як лікар Ґотард у білому операційному халаті з клістиром у руці поспішає десь коридором, супроводжуваний покоївкою. Важко його затримати тоді у поспіху і приперти до стіни рішучим питанням.
Якби не ресторан і цукерня в місті, можна б умерти з голоду. Досі не допросився другого ліжка. Про свіжу постіль можна й не говорити. І треба визнати, що загальна розгнузданість звичаїв не оминула й нас.
Лягати в ліжко одягненим та в черевиках завше видавалося мені, як людині цивілізованій, річчю просто неймовірною. А зараз приходжу додому пізно, п'яний від сонливості, у кімнаті півсутінь, фіранки на вікні підняті холодним подмухом. Непритомний валюся на ліжко і загрібаюся в перини. Сплю так цілі простори часу, дні чи тижні, подорожуючи порожніми краєвидами сну, безугавно в дорозі, безугавно на крутих шляхах дихання, то з'їжджаючи легко та м'яко з пологих схилів, то знову пнучись на прямовисну стіну хропіння. Досягнувши вершини, охоплюю величезні горизонти скелястої та глухої пустелі сну. Якоїсь миті, у невідомій точці, десь на раптовому повороті хропіння я пробуджуюсь напівпритомний і відчуваю в ногах батькове тіло. Лежить він там, згорнутий клубочком, малий, як кошеня. Я засинаю знову з відкритими вустами, і вся здоровенна панорама гористого краєвиду хвилясто й велично посувається мимо мене.
У крамниці батько розвиває жваву діяльність, укладає угоди, скеровує все своє красномовство на переконування клієнтів. Щоки йому рум'яніють від пожвавлення, очі блищать. У санаторії лежить тяжкохворий, як в останні тижні вдома. І не приховати, що процес швидким кроком наближається до фатального кінця. Слабким голосом каже мені: «Ти повинен частіше заходити до крамниці, Юзефе. Продавці нас обкрадають. Бачиш сам, я вже не даю ради зі справами. Лежу кілька тижнів, а крамниця занепадає, покинута на божу ласку. Чи не було якоїсь пошти з дому?»
Я починаю вже жалкувати, що ми все це затіяли. Важко назвати щасливим помислом те, що ми, захоплені гучною рекламою, вислали сюди батька. Обернений час… по суті звучить гарно, але чим
І нема чому дивуватись, цей час мовби виблюваний — прошу мене правильно зрозуміти — час із других рук. Змилуйся, Боже!..
Та ще вся ця на диво безтактна маніпуляція з часом! Ці загрозливі закулісні інтриги, підкрадання з-за спини до його механізму, ризиковане копирсання коло його дражливих таємниць! Інколи хочеться вдарити об стіл і загорлати: «Годі, гетьте від часу, він недоторканний, його не можна провокувати! Замало вам простору? Простір — для людини, у просторі можете сновигати донесхочу, перевертатися сторчака, скакати із зірки на зірку. Але, ради Бога, не зачіпайте часу!»
А з іншого боку, чи можна вимагати від мене, щоб я сам виставляв умови лікареві Ґотарду? Хоч яке нікчемне батькове існування, але все-таки я бачу його, ми разом, ми розмовляємо. Власне, лікареві Ґотарду я мав би бути глибоко вдячний.
Кілька разів я хотів із ним відверто порозмовляти. Але лікар Ґотард невловимий. «Пішов саме до ресторану», — повідомляє мені покоївка. Коли рушаю туди, вона наздоганяє мене, щоб сказати, що помилилася, лікар Ґотард — в операційній залі. Поспішаю на другий поверх, міркуючи, які ж операції можуть тут робитися, входжу до передпокою й справді — мені кажуть чекати. Лікар Ґотард вийде за мить, саме скінчив операцію, миє руки. Вже майже бачу його, невисокого, у розвіянім халаті, — великими кроками поспішає через шпитальні зали. Але що виявляється через мить? Лікаря Ґотарда тут нема й не було, і, взагалі, тут роками не робилося жодних операцій. Лікар Ґотард спить у своїй кімнаті, і його чорна борода стирчить догори. Кімната повниться хропінням, як клубами хмар, які ростуть, громадяться, піднімають, скупчуючись, лікаря Ґотарда разом із ліжком дедалі вище — велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і здутої постелі.
Трапляються тут іще дивніші речі, речі, які приховую сам від себе, речі фантастичні, абсурдні. Скільки не виходжу з кімнати, все здається мені, що хтось швидко віддаляється від дверей і звертає в бічний коридор. Або хтось іде переді мною, не обертаючись. Це не санітарка. Знаю, хто це. «Мамо!» — кричу тремким від хвилювання голосом, і вона повертає лице і якусь мить із благальним усміхом дивиться на мене. Де я? Що тут діється? У яку пастку я втрапив?
Не знаю, чи це вплив пізньої пори року, але дні поважнішають у своїх барвах, хмурнішають і тьмяніють. Відчуття — мовби дивишся на світ крізь геть чорні окуляри.
Весь краєвид — наче дно величезного акваріума — з блідого чорнила. Дерева, люди, будинки зливаються у чорні силуети, що гойдаються, як водорості, на тлі чорнильної товщі.
Околиці санаторію аж кишать чорними псами. Різного розміру й кшталту, пробігають вони унизу у сутінках усіма стежками й дорогами, заглиблені у свої собачі справи, лихі й насторожені.
Пролітають по двоє, по троє, з витягнутими чуйними шиями, вуха шпичасто настовбурчені, із жалібним тоном тихого скімлення, яке мимоволі вихоплюється з горлянки, засвідчуючи велику схвильованість, заклопотані своїми справами, квапливі, завжди у русі, завжди захоплені незрозумілою метою, майже не звертаючи уваги на перехожого. Хіба що глипнуть на нього сердито, і тоді в чорному й мудрому зизуванні проглядає лють, погамована у своїх проявах лише браком часу. Інколи, даючи волю тій меті, повертають до вас із похиленою головою і зловісним гарчанням, але тільки для того, щоб дорогою занехаяти замір і податися далі у великих собачих танцях.