Діти капітана Гранта (др. перевод)
Шрифт:
– Місіс, - удався він до міс Грант, - міс...
– повернувся він до леді Гелени.
– Сер, - додав він, звертаючись до Гленарвана.
– Лорд Гленарван, - підказав Джон Манглс.
– Сер, - вів далі незнайомий, - пробачте мені, що я знайомлюсь сам, але на морі доводиться дещо нехтувати світськими звичаями. Сподіваюсь, ми швидко познайомимось, і в товаристві дам плавання на “Шотландії” здасться нам приємним і коротким.
Гелена й Мері Грант не знайшли у відповідь жодного слова. Вони не могли зрозуміти, як ця зайшла людина опинилася на палубі “Дункана”.
– Сер, - мовив Гленарван, - з ким я маю честь
– Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Бомбея, Дармштадта, Лейпцига, Лондона, Петербурга, Відня, Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного й етнографічного інституту Східної Індії; коротко кажучи - людина, котра двадцять років досліджувала географію як кабінетний вчений, а тепер воліє сама пізнати суть цієї науки й прямує до Індії, аби на власні очі побачити те, про що згадують в свою працях великі мандрівники.
Розділ VII
ВІДКІЛЯ ПРИБУВ І КУДИ ЇХАВ ЖАК ПАГАНЕЛЬ
Секретар Географічного товариства, напевно, був приємний чоловік, бо все це він сказав дуже мило. А втім, Гленарван чудово знав тепер, з ким має справу: ім’я й заслуги Жака Паганеля були добре відомі. Його повідомлення про найновіші відкриття, праці з географії, друковані в наукових записках товариства, його листування мало не з усім світом - все це робило Паганеля видатним ученим Франції. Тому Гленарван щиро потиснув руку своєму несподіваному гостеві.
– Тепер, коли ми познайомились, - сказав він, - чи не будете ви так ласкаві, пане Паганелю, відповісти на одне запитання?
– Хоч на двадцять, сер, - одказав Паганель.
– Розмова з вами - завжди для мене втіха.
– Ви прибули на це судно позавчора ввечері?
– Так, сер, позавчора ввечері, о восьмій годині. З поїзда я вскочив у кеб, а з кеба попрямував до “Шотландії”, де замовив собі ще з Парижа каюту номер шість. Ніч була темна. На судні я нікого не помітив. Я дуже втомився по тридцяти годинній подорожі. Знаючи, що найкращий засіб уникнути морської хвороби - негайно вкластися на койку і не вставати в перші дні плавання, я так і зробив і, запевняю вас, найсумліннішим чином проспав тридцять шість годин!
Так слухачі Жака Паганеля дізналися, в який спосіб він опинився на борту яхти. Мандрівник-француз помилково сів на “Дункан” саме тоді, коли вся його команда була на церковній відправі в Сен-Мунго. Отже, все з’ясувалось. Але що скаже вчений-географ, коли дізнається про назву й маршрут судна, на якому він оце зараз пливе?
– Ви обрали Калькутту, пане Паганелю, за відправний пункт ваших подорожей на суходолі?
– спитав Гленарван.
– Так, сер. Протягом усього життя я плекав мрію побачити Індію. І ця моя найзаповітніша мрія врешті здійснилася. Я пливу в країну слонів...
– Отже, пане Паганелю, вам не однаково, до якої країни потрапити?
– Звичайно, ні, сер, мені було б дуже прикро опинитися десь-інде. В мене є рекомендаційні листи до лорда Сомерсета, генерал-губернатора Індії, і доручення Географічного товариства - маю обов’язково його виконати.
– Он як! То ви маєте доручення?
– Так, мені доручили зробити корисну й вельми цікаву подорож, план якої склав мій учений друг і колега, пан Вів єн де Сен-Мартен. Йдеться про те, щоб знову пройти
Паганель був незрівнянний. Він говорив захоплено, з піднесенням, він линув на прудких крилах уяви, і зупинити його було б так само неможливо, як струми Шарузьких водоспадів на Рейні.
– Пане Паганелю, - мовив Гленарван, коли настало хвилинне мовчання, - безперечно, це прекрасна подорож, і наука буде вам за неї дуже вдячна; але я повинен вивести вас з омани - вам усе ж доведеться, принаймні на деякий час, одмовитися від утіхи побачити Індію.
– Одмовитися! Чому?
– Тому що ви пливете далі й далі від Індійського півострова.
– Яким чином?! Капітан Бертон...
– Я не капітан Бертон, - озвався Джон Манглс.
– Але “Шотландія”...
– Це судно не “Шотландія”!
Здивування Паганеля справді було невимовне. Він глянув на серйозне обличчя Гленарвана, на Гелену і Мері Грант, які дивились на нього доброзичливо-співчутливо, на усміхнений вид Джона Манглса, на незворушного майора; по тому, знизавши плечима й зсунувши на носа окуляри, він вигукнув:
– Що за жарти!
Але в цю хвилину погляд його ненароком упав на стерниче колесо, що мало на собі напис з двох слів: “ДУНКАН. ГЛАЗГО”.
– “Дункан”! “Дункан”!
– вигукнув Паганель у розпачі й прожогом кинувся сходами вниз до своєї каюти.
Як тільки невдаха-вчений зник, усі, опріч майора, вибухнули голосним сміхом. Сісти в Едінбурзький поїзд замість Думбартонського - іще так-сяк, але переплутати кораблі й плисти в напрямку до Чілі, гадаючи, ніби їдеш в Індію, - це вже нечувана неуважність!
– А втім, мене зовсім не дивує, що таке сталося з Жаком Паганелем, - сказав Гленарван.
– Він зажив собі слави на подібних пригодах. Йому трапилось видати друком чудову карту Америки, так він примудрився якимсь робом впхнути туди й Японію. Проте це не заважає йому бути відомим ученим, найвидатнішим поміж французьких географів.
– Але що ми робитимемо з цим бідолахою?
– спитала Гелена.
– Не можемо ж ми везти його в Патагонію.
– А чому б і ні?
– спокійно заперечив Мак-Наббс.
– Ми ж не відповідаємо за його дивацтва. Уявіть собі - він сів не в той поїзд. Невже заради нього поїхали б у інший бік?
– Ні, звичайно, але він вийшов би на найближчій зупинці, - сказала Гелена.
– Що ж, - мовив Гленарван, - він і тепер може це зробити - висісти, коли схоче, на першій нашій стоянці.
В цю хвилину Паганель, упевнившись, що багаж його на судні, повернувся на палубу, нещасний і засоромлений. Він безперестану повторював прикре слово: “Дункан”, “Дункан”, наче не міг знайти інших у своєму словникові. Він бігав туди й сюди, оглядаючи оснастку яхти, вдивляючись у безмовні обрії океану. Нарешті він підійшов до Гленарвана.