Діти капітана Гранта (др. перевод)
Шрифт:
Назавтра вітер змінився. Капітан Джон Манглс наказав поставити фок, контр-бізань і малий марсель. Тепер бортова та кільова хитавиця менш відчувалися. Леді Гелена й Мері Грант уже зранку зійшли на палубу і в товаристві лорда Гленарвана, майора та Джона Манглса зустріли схід сонця. Це було препишне видовище. Денне світило, схоже на золоте кружало, випливало з океану, немов із велетенської гальванічної ванни. “Дункан” линув, затоплений сліпучим сяйвом; здавалось, ніби не вітер, а сонячні промені надимають його вітрила.
Люди на палубі в мовчазному
– Яке розкішне видиво!
– заговорила Гелена.
– Воно віщує прегарну днину. Аби лишень вітер не подув в інший бік і так само й надалі підганяв “Дункан”.
– Годі й бажати сприятливішого вітру, люба Гелено, - озвався Гленарван.
– Нам аж ніяк не випадає скаржитися на початок подорожі.
– А вона, дорогий Едварде, довго триватиме?
– На це нам відповість капітан Джон, - мовив Гленарван.
– Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви з свого судна?
– Дуже задоволений, сер, - відповів капітан.
– Це чудове судно, й морякові любо відчувати його під ногами. Корпус і машина яхти напрочуд злагоджені між собою. Тому вона залишає по собі, як ви самі бачите, такий рівнесенький слід, тому так легко уникає хвиль. Ми робимо зараз сімнадцять миль на годину. Коли й надалі йтимем з такою швидкістю, то за десять днів перетнемо екватор і менше ніж за п’ять тижнів обминемо мис Горн.
Ви чуєте, Мері, - звернулась Гелена до дівчини, - менше ніж за п’ять тижнів!
– Так, пані, я чую, - відповіла та.
– Мені аж серце забилося дужче від капітанових слів.
– А як ви почуваєте себе на морі, міс Мері?
– спитав дівчину Гленарван.
– Непогано, сер, плавання не завдає мені особливих неприємностей. Сподіваюсь невдовзі й зовсім призвичаїтися.
– А наш малий Роберт?
– О, Роберт!
– озвався Джон Манглс.
– Якщо він зараз не нишпорить в машинному відділенні, то, мабуть, заліз на вершечок щогли. Цей хлопчина глузує з морської хвороби. Та ось і він сам. Гляньте лишень!
Усі повернули голови до фок-щогли, куди вказував капітан, і побачили Роберта, що висів, учепившись за снасті брам-стеньги, на висоті ста футів над палубою. Мері мимоволі здригнулася.
– О, не турбуйтесь, міс, - мовив Джон Манглс, - я відповідаю за нього. І я вам обіцяю: в недалекому майбутньому перед капітаном Грантом стане завзятий моряк - бо ж ми, безперечно, знайдемо вашого батька!
– Хай небо почує ваші слова!
– відповіла Мері Грант.
– Люба дитино, - знову заговорив Гленарван, - ви ж бачите, що все в нашій подорожі віщує успіх, подає добру надію. Немов чиясь доброзичлива рука веде нас на розшуки капітана Гранта. Погляньте на отих славних хлопців, які віддано служать цій благородній справі. З ними ми не тільки дійдемо своєї мети, але й осягнемо її без перешкод. Я обіцяв леді Гелені веселу прогулянку на яхті, і, сподіваюсь, додержу слова.
– Едварде, - сказала Гелена, - ви найкраща людина в світі!
– Аж ніяк, але в мене найкраща команда на
– Звичайно, сер, і милуюсь ним, як знавець морської справи, - відповіла дівчина.
– Он як?
– Дитиною я завжди гралася на батькових кораблях. Він намагався зробити з мене моряка. Я вмію узяти рифи, згорнути вітрила.
– Невже, міс?
– здивувався Джон Манглс.
– Коли так, - мовив Гленарван, - то в особі капітана Джона ви матимете щирого друга, бо фах мореплавця, як на нього, - понад усе на світі, навіть для жінки. Чи не правда, Джоне?
– Безумовно, сер, - відповів молодий капітан, - та я відверто признаюсь: на мою думку, міс Грант більше пасув сидіти отут на юті, ніж ставити брамсель. Проте мені, морякові, дуже втішно почути від неї такі слова.
– Особливо коли вона захоплюється “Дунканом”, - додав Гленарван.
– ...котрий вартий найвищої похвали, - докінчив Джон Манглс.
– Далебі, ви так пишаєтесь своєю яхтою, - мовила Гелена, - що мені заманулось оглянути її геть усю, аж до самого трюму, і заразом подивитися, як влаштувались у кубрику наші славні матроси.
– Чудово, - відповів Джон Манглс, - вигідно, наче вдома.
– А вони справді тут дома, люба Гелено, - озвався Гленарван.
– Ця яхта - частинка нашої рідної Шотландії, шматочок Думбартонського графства, що мандрує океанськими хвилями. Отже, ми не покинули нашої батьківщини. “Дункан” - це замок Малькольм-Касл, а море - озеро Ломонд.
– Коли так, мій любий Едварде, то показуйте нам мерщій ваш замок, - мовила, сміючись, Гелена.
– До ваших послуг, леді, - відповів Гленарван, - але дозвольте мені спершу попередити Олбінета.
Стюард “Дункана” Олбінет - першорядний метрдотель, гідний за своїм поважним виглядом бути метрдотелем у Франції, - повсякчас ретельно й розумно виконував свої обов’язки. Він негайно прийшов вислухати розпорядження Гленарвана.
– Олбінете, ми хочемо прогулятися перед сніданком, - сказав Гленарван так, неначе йшлося про якусь прогулянку навколо замку.
– Сподіваюсь, на час нашого повернення сніданок буде подано.
Олбінет повагом уклонився.
– Ви підете з нами, майоре?
– спитала Гелена.
– Якщо накажете, - відповів Мак-Наббс.
– О, майор захоплений своєю сигарою, - втрутився до розмови Гленарван, - не слід йому перебаранчати. Знаєте, міс Мері, він - завзятий курець, навіть уві сні не випускає сигари з рота.
Мак-Наббс кивнув головою на знак згоди, і ввесь гурт війшов униз до кубрика.
Майор, що залишився на палубі, стояв нерухомо, огорнений густими хмарками диму, і, втупивши очі в хвилястий слід за кормою яхти, розмовляв, за давньою звичкою, сам із собою. По кількох хвилинах мовчазного споглядання він обернувся і раптом побачив якусь сторонню людину. Коли будь-що взагалі могло здивувати майора, то саме така зустріч, бо новий пасажир був йому цілком невідомий.