Діти Яфета
Шрифт:
Липинський не був певен, чи на те натякає міністр, що йому самому про початки війни оповідали знайомі зі Львова. Як прорвали росіяни австрійську оборону і осягли шмат східної Галичини, то з підказки поль- ської адміністрації невправне командування поразку охоче скидало на люд тутешній, на українську зраду. Командувач австрійського корпусу Колошварі скрушно журився галицькому наміснику Коритов- ському:
Не припускав, що армія наша опиниться у воро- жому краї.
А коли не заперечили йому, то й зовсім душу роз- крив, як у спеку розстібують комірець сорочки:
Сперш перевішати вартувало
Митрополит Шептицький по свіжих слідах про те напише: «Проти нас ведуть акцію ті, що підтримували москвофільство в краї, а тепер арештовують наших найкращих і невинних людей, про ув’язнених москво- філів говорять, що це наслідки доносів українців. Водночас переконують військові структури, що укра- їнці та москвофіли однаковою мірою не заслуговують на довір’я. В цьому безголовому змішанні готують українцям знищення. Коритовський діє хитро проти українців і тому він небезпечний».
Липинському, наче у синема братів Люм’єрів, де хоч смикаються ще кадри, та змигує не зовсім слухня- ний екран, але все ж доволі виразно бачилося, як з вправністю пальців базарного картяра українську карту то з рукава виймають, то з-за коміра у випадко- вого зіваки, що тільки рота розкрив від подиву.
Хапали спершу москвофілів угорські війська та жандармерія, потім ніколи було придивлятися, ареш- товували мало не підряд українців, найперш інтелі- генцію, але й простолюд увагою не обділяли, кидали до в’язниць та відправляли у Талергоф і інші концта- бори. Тільки за один день, двадцятого серпня, у Львові арештували тисячу двісті чоловік. У селі під Бібркою селянина Терлецького прив’язали до гармати і волок- ли дорогою, регочучи, показували втішно пальцями, як він головою об каміння б’ється та стікає кров’ю. В Цуневі австрійці арештували шістдесят селян та вісімдесят жінок з дітьми, чоловіків вишикували під деревами, і солдати-румуни накидали їм зашморги на шию та вішали одного за другим.
— Ану, перевірте, хто ще дихає, — наказував стар- ший наприкінці.
І солдати довершували свою справу багнетами.
10
Вулиці Відня бурлили, повз величні та незрушні у віковічному спокої будівлі старовинною бруківкою йшли колони маніфестантів з вигуками і різномасти- ми транспарантами, серед яких з часом стали перева-
жати червоні кольори. По тих походах на тротуарах добавлялося сміття, що зовсім було незвичним, до всього хаосу свого додавали страйки.
У химерний час, думав Липинський, доводиться ді- яти тут українській дипломатичній місії. За найпер- ший клопіт він мав домогтися ратифікації Берестейсь- кого договору України з центральними державами. Власне, в душі у В’ячеслава Казимировича була низка питань до самої угоди, хоча б щодо Криму. Українська сторона від нього відмовлялася, складаючи Берестей- ський договір.
Чому? — бралися за голови німецькі диплома- ти. — Як можна тут відмовлятися? То ж держава тоді з Чорного моря залишається безборонною.
А ми стоїмо на засаді самовизначення народів, без анексій та контрибуцій, — гонорово відповідали українські делегати.
Тим часом по офіційній
Такого Липинський не міг сприйняти.
Щоправда, з подібною дивною послідовністю часто- густо діяли дипломати інших держав. В один і той же день французький дипломатичний представник в Одесі Еміль Енно, фактично від імені всіх дружніх своїх держав, видає дві декларації.
Держави Антанти вирішили підтримувати київську владу в особі Пана Гетьмана.
І не менш щиро через кілька годин в іншій деклара- ції стверджувалося:
Держави Антанти вирішили підтримувати відбу- дову Росії як єдиної держави, що її почали російські патріоти.
Не раз Липинський тільки головою незгідно кру- тив, читаючи документи з Києва: він на денці душі ще довгенько шкодував про те, що уряд не згодився очо- лити Євген Чикаленко. В’ячеслав Казимирович справ- ді вважав Євгена Харлампійовича істинним нащадком
дітей Яфета, людиною без лукавства, викрутасів та дволикості. Павло Скоропадський ще на початку запропонував Чикаленкові очолити уряд, і на цьому доволі настирно наполягали порядні люди з Україн- ського Національного Союзу.
Дайте мені українську армію, — відказав Чика- ленко, — тоді я візьму на себе відповідальність. А бути головою уряду Української держави з німець- ким військом — я не вважаю те за можливе.
Завірюха, що мела в ті роки, висвистувала та витанцьовувала, розмивала нерідко контури предме- тів і явищ, розмивала видимість інколи так, що дохо- дило до курйозів. Павло Скоропадський, як прийшов до влади, встановив титул для себе: «Гетьман Усієї України». Австро-угорський посол у Києві Форгач зараз же з підозрілістю примружив око:
Ага, в цьому титулі може бути заховане посяган- ня на землі Габсбурської імперії, землі, що з давніх- давен заселені українцями.
Невідкладно б’є посол телеграму у Відень. Так і так, мовляв, чи не перечитиме титулу міністерство закор- донних справ, а може, на всяк випадок, якось по-іншо- му гетьмана йому величати? Велемудрий Відень сам вагається, несповна на власний глузд покладаючись, та задля дружніх стосунків і узгодження дій дипломатів ще телеграфує в Берлін: а що тамтешній розум думає з такого складнющого приводу. Довго мізкують берлінсь- кі уми, аж зморшки на чоло набігають, а врешті відте- леграфовують. Ніяк не випадає і їм так до гетьмана звертатися, хіба лише як до «Його Ексцеленції Павла Скоропадського, Гетьмана України».
…Швейцари в своїх колоритних лівреях, схожих на розкішний одяг давніх імператорів, при вході у віден- ське міністерство закордонних справ та берлінське по- сольство постать Липинського впізнавали вже через
кілька перших днів по прибутті української місії — щоднини відбувалися зустрічі з офіційними представ- никами цих держав. Водночас і двері в українському посольстві не знали спочину, бо Липинський був упов- новажений гетьманом провести обмін ратифікаційни- ми грамотами від імені Української держави з усіма країнами, які підписали Берестейську угоду.