Діти Яфета
Шрифт:
Подумки перехрестився В’ячеслав Казимирович, як першим грамотами обмінювався з легаційним рад- ником болгарського посольства у Відні Джебаровим, одержуючи документ за особистим підписом царя Фердинанда. Грамота починалася словами звернення до гетьмана «Ваша Світлість», що було вище австрій- сько-німецької «екселенції». А коли по офіційній частині у келихах з вином тихо спливали в вині срібні бульбашки, Джебаров, між іншим, Липинському якось ненароком докинув:
Його Величність цар Фердинанд дуже тішився, що замість заборчої імперіалістичної Росії сусідкою Болгарії по північному березі Чорного моря тепер Україна…
Двадцять другого серпня з рук турецького посла у Відні Гусейн-Гільмі-паші
А от у графа Стефана Буріана, австро-угорського міністра закордонних справ, розмова не зразу клеїлася. Міністр довго совав папірцями якимись по столу, мов ніяк не здатен був знайти їм місце, врешті, обминаючи погляд Липинського, став зачіпки різні шукати.
Се справа у даний час доволі проблематична, бо Українська держава не поставила центральним краї- нам договірної кількості збіжжя…
І далі став розводитися граф на цю тему та перети- рати сказане зовсім так, як на Волині, у рідному краї
Липинського, готують затирку в піст до вівсяного кисілю, перетираючи ретельно у череп’яній мисці макогоном конопляне насіння.
Насправді ж, гадав В’ячеслав Казимирович, справа не в допоставці, принаймні не стільки в ній. За окре- мою таємною угодою до Берестейського договору Україні мала відійти Холмщина, а Галичину слід було поділити на Східну і Західну, — з тої Східної та Буковини, де переважало українське населення, мали утворити коронний край з широкою автономією.
Ще через якийсь тиждень швейцари в імператорсь- ких тогах біля важких, з вигадливою різьбою дверях міністерства закордонних справ вітатимуться з Липинським, як з давнім приятелем. Але справа посу- валася зі скрипом, мов ті масивні міністерські двері хіба рік не змащували. І тоді В’ячеслав Казимирович писатиме своєму міністру Дмитрові Дорошенку те, чого не може сказати графові Буріану:
«Мій погляд на справу такий: богато краще для нас — коли уступки необхідні — поступитись де в чім в справі Холмщини, чим відступати від поділу Галичини. А се ось через що: наша західна границя, з огляду на всякі ще переміни на Сході, мусить бути забезпечена з боку національного і географічного. Спираючись на Карпати і маючи всі дані для розвитку нашої національної і державної ідеї в Галичині, ми всі свої сили зможем обернути на боротьбу (а вона буде ще дуже тяжка) зі Сходом. Коли ж ми будем мати огнище такої українсько-польської боротьби (після прилучен- ня всієї Галичини до Польщі), якої ще досі не бувало, то при нашій національній хисткості і істеричності — се пряма дорога до «царя восточного православного». Отже повторяю, від поділу Галичини і сотворення в Австрії коронного українського Краю не можна від- ступати ні за що, а що до Холмщини можна обіцяти,
що ми не будемо робити особливої пресії в комісії, котра має вирішити сю справу зараз по Берестейсько- му договору…»
11
Газети у Відень з Києва надходили з великим запізненням. Але коли вже пошта привозила пресу, то Липинський відкладав усі, хіба крім нагальних, спра-
ви і брався за сторінки — він почувався так, наче довгі-предовгі місяці десь мандрував світами, блукав краями чужими, доріг об’їздив невідь-скільки, а тепер нарешті, видихнувши з облегшенням, пересту- пив поріг свого дому.
Цього разу В’ячеслав Казимирович найперше роз- горнув «Нову Раду» — видання, редаговане Андрієм Ніковським та Сергієм Єфремовим, людьми, яких поважав і до яких приязно ставився. Вони щомоці ста- ралися робити добротною цю щоденну українську газету, що мала продовжити добрі традиції старої славної «Ради», в якій сам колись друкувався,
Липинський нетерпляче гортав сторінки, поспіхом біг очима по заголовках, вчитувався спрагло у київсь- кі новини, аж доки надовго спинився на матеріалі про закордонні українські дипломатичні представництва. У нього було таке відчуття, наче в спеку, в задуху най- більшу раптом хтось просто в обличчя линув з піввід- ра, десь з криниці найглибшої, води холоднючої, і то линув без попередження.
Що собі автор замітки думає? З усіх посольств тіль- ки одне болгарське є українським? Хіба Лоському у Фінляндії, Штейнгелю у Німеччині, Лукасевичу у
Швейцарії, а мені осьдечки в Відні, хіба менше автора болить українська справа, чи тут з медом ведеться, чи напруга та відповідальність менша, чи державне думання менше? Це ж чистісіньке хамство, логіка чистопородного, викінченого і завершеного Хама, який не пробував себе поставити на Яфетове місце… Ні, коли тобі, В’ячеславе, вже не доведеться більше сліпнути над графіками проходження вагонів з укра- їнським зерном до Відня, ти написати маєш про це. Про державне думання, про владу, територію і грома- дянство — як три складники державного думання. Бо то основа державного ділання, політичної творчості, а не політичної руїни.
Хамові українському основи державного думання споконвіку чужі, не зрозумілі. Як бугай на червону плахту, так реве він, коли йому про них заговорити…
І в «Новій Раді» це не перша шпилька, вже й до цього були натяки, що Липинський, мовляв, прова- дить пропольську політику. Ти не приховував від уря- дових кіл, ти настирно радив, що в справі ратифікації Берестейської угоди краще поступитися де в чім щодо Холмщини, але спертися на Карпати, бо всі сили ще доведеться обернути на боротьбу зі Сходом, боротьбу, яка буде вельми тяжкою. Хотів би лишень помилити- ся… А хто не вірить тобі, не згоден з твоїми аргумента- ми, то нехай поспитає Андрія Жука з його ж віденсько- го посольства, що он у сусідньому кабінеті сидить, хай розпитає будь-кого з тих, хто знає про входження у війну російського війська — у Львів, у Київ чи інші українські міста і села, про сум та біль людський, не менший, ніж той, коли входила австро-угорська армія. Російське військо в Першу світову заливало Львів одночасно з Личаківської, Зеленої і Стрийської, ще австрійці було пручалися, та недовго. Верховний головнокомандувач, великий князь Микола Микола-
йович, виголосив маніфест, що нарешті «російський народ об’єднався». Генерал-губернатор Бобринський невідкладно видав указ «Про заборону діяльності різ- ного роду клубів, союзів і товариств та про тимчасове закриття існуючих в Галичині учбових закладів, інтернатів і курсів, за винятком учбових майстерень». Почався грабіж банків, музеїв, книгарень, розгром та вивезення друкарень, було закрито «Просвіту», укра- їнські газети, почалися арешти. З жахом про те згаду- ватиме Михайло Грушевський:
— Місцями поголовно висилано українських свя- щеників або всю інтелігенцію, цілі маси свідоміших селян і міщан. Все те самим нелюдським способом хапали, в чому застали, арештували, волочили по в’язницях і етапами висилали в Сибір без ріжниці жінок, дітей, старців, хорих і калік. Скільки таким способом забрано і знищено людей — се переходить всяку імовірність.
В окупований край насмілився приїхати сам імпе- ратор Микола ІІ. Ополудні в Самборі зустрічав його на пероні з рапортом генерал Брусилов. Государ приві- тався, обійшов шеренгу вишикуваного почту, а тоді обійняв і тричі розцілував генерала.