Де зерно, там і полова

Кропивницький Марко Лукич

Самрось. Не руш!.. Уб'ю!.. Пус­ти-бо!

Роман пус­кає йо­го.

Але ти й здо­ро­вий, як ведмідь! Нев­же ж ти дуж­чий від ме­не? За-да-ча! (Зітхнув). Ро­ма­не! Навіщо ме­не ма­ма­ша оже­ни­ли?

Роман. А твій же ро­зум де був?

Самрось. Звеліли: "Оже­ни­ся!" Я й оже­нив­ся. Я був би вольний ко­зак: ку­ди скортіло, ту­ди й по­летів. На стра­женіє? Да­вай ру­жо! В Аме­ри­ку? Хоч за­раз! Оже­ни­ли ме­не і, як у то­го Сам­со­на, по­ло­ви­ну си­ли відня­ли… От я й б'ю Зіньку, б'ю, анах­те­му, на ній пом­ща­юсь!.. А на ко­му ж мені помс­ти­ти­ся? Ко­ли б Зіньки не бу­ло на світі, я, мо­же, зовсім не же­нив­ся б!.. Ма­ма­ша ка­жуть: "Во­на

ба­га­та, си­ро­та, скільки гро­шей і вся­ко­го му­щест­ва!.." Я й оже­нив­ся. Те­пер во­на мені мов по­пе­рек гор­лян­ки ста­ла!

ЯВА 14

Ті ж і Зінька.

Самрось. Ось і ма­дам а! Десь віхри но­си­ли та й знов при­ти­ри­ли на мою го­ло­ву!

Зінька. Те­бе як ухоп­лять, то нав­ряд чи вир­веш­ся!

Самрось. Га? Як? От вже в ме­не і ру­ки сверб­лять на неї!

Роман. Ну-ну, не ду­же! Ходім.

Самрось. Що ти ска­за­ла?

Зінька. Про­летіло!

Роман. Ходім-бо, ка­жу!

Самрось. Мов­чать! Во хрунт!

Роман тяг­не йо­го за коміра.

Ти ме­не чес­тю про­сиш?

Роман (тяг­не). Та чес­тю ж!

Самрось. Пус­ти, я сам піду. (До Зіньки). Ро­зумієш ти, вівця не­об­ра­зо­ва­на, ме­не чес­тю про­сять, я й піду. (Пішов).

Зінька (пе­ре­пи­ня Ро­ма­на). То це ти й навсп­равж­ки за­ду­мав ме­не за­ли­ши­ти?

Роман. Як то за­ли­ши­ти? В те­бе, ба­чу, й со­ро­му не­ма? Зінько! Не сил­куй­ся ме­не зіпхну­ти у ту бо­роз­ну, в кот­ру я не­са­мохіть сту­пив!.. Вдру­ге вже я не піду на гріх!

Зінька. Ось яка нес­подіван­ка з'яви­ла­ся?!

Роман. Чо­му нес­подіван­ка? Та нев­же ж за один не­обач­ний ступінь я му­шу змар­ну­ва­ти свій вік? Я прокле­ну той час-го­ди­ну, ко­ли, за­був­ши со­ром і гріх…

Зінька. Чи не пізно бу­де ка­яти­ся?

Роман. Не пізно, ніко­ли не пізно!

Зінька. То ти ось який?

Роман. Я стільки ж ви­нен, скільки й ти!

Зінька. Же­ни­ся, же­ни­ся!.. Бла­гос­лов­ляю те­бе обо­ма ру­ка­ми!

ЯВА 15

Ті ж і Сам­рось.

Самрось. Що ж ви, гос­по­да дво­ря­не, по­жа­луй­те!.. Я вже й ко­ней запріг, на­шил­ни­ки втяг­нув… Хур­гон з ка­рет­ним хо­дом го­тов!.. Па­па­ша на хур­гоні си­дять і так лов­ко виспіву­ють: "Свя­ти­ся, свя­ти­ся!.."

Зінька (до Ро­ма­на). Ро­ма­не! (Ха­па йо­го за ру­ку).

Роман (ви­ри­ва ру­ку). А, відче­пи­ся!

Зінька. Ро­ма­ноч­ку, про­па­ду! Відпи­хаєш?

Роман. Зінько! Бла­гаю те­бе, відсах­ни­ся від ме­не! (Пішов).

Зінька (ла­має ру­ки). Оце ж і всеї роз­мо­ви, оце ж і всеї по­ра­ди!..

Самрось. Чуєш ти, гу­бер­нан­ка, ма­дис­ка, гай­да їха­ти! Про­си­ти те­бе?

Зінька. Бе­ри, ка­тю­го, мерщій за ко­си та й во­ло­чи, як пап­лю­гу!

Самрось. А бо­дай ти не діжда­ла, щоб я об те­бе пас­ку­див ру­ки на пер­ший день ве­ли­код­ня.

Зінька. Хар­ци­зе, ска­же­на со­ба­ко!

Самрось. Чи не анах­темська ма­нух­вик­ту­ра! От же не вип­раз­ни­кую!..

Зінька. Удар, удар! Отут ще не бив, отут ще є жи­ве місце!.. Не­на­вид­жу те­бе!.. Розірви

ж ме­не!..

ЯВА 16

Ті ж і Ро­ман.

Роман. Вже ко­лот­не­ча?

Самрось. Та не­хай ме­не свя­та пас­ка поб'є, ко­ли я її хоч мізин­цем черк­нув!

Роман (до Зіньки). Іде­мо, сест­ро, до­до­му.

Зінька. Гріх, со­ром? Ач, який свя­тий та бо­жий, без дра­бин­ки лізе на не­бо! (Пішла).

Самрось. Ну як та­ку га­ди­ну не би­ти? А ти щора­зу обс­та­вав за неї.

Роман. Та годі вже! Ма­ло чо­го не трап­ляється?

Самрось. Ну, щас­тя її, що сьогодні Ве­лик­день!

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Простора міщанська кімна­та. Стіл, пок­ри­тий гар­ною ска­тер­кою, дзиг­ли­ки, кар­ти­ни: "Страш­ний суд", "Хож­де­ние ду­ши по ми­тарст­вам", "Кот Ка­та­фе­ич", "Би­ла жон­ка му­жи­ка" і т. п. Дзер­ка­ло, ша­фа, скрині, постіль з по­душ­ка­ми під сте­лю; оде­жа і вся­ке збіжжя.

ЯВА 1

Роман (ввійшов­ши з се­ре­ду­щих две­рей, підхо­дить до бо­ко­вих две­рей, відкіля чут­но гур­то­вий спів: "Ка­ли­на-ма­ли­на, а ра­зо­вий цвєт…"). І ко­ли ця гульня скінчиться? Одні гості в ха­ту, другі з ха­ти, треті на поріг - вісім день, мов в трах­тирі! (Сів край сто­лу). Ра­див­ся з батьком про свій замір. Як теп­ло, як сер­деч­но во­ни мірку­ють. "Не шу­кай,- ка­жуть,- си­ну, роз­кошів, а шу­кай доб­ро­го сер­ця; бо роз­коші від лю­дей, а сер­це від бо­га!" Яка щи­ра у батька ду­ша, яка світла! Шко­да, що пригніче­на во­на під ма­те­ри­ну во­лю!.. Див­не щось коїться з на­шою сім'єю: мо­же, во­но й здав­на так бу­ло, тільки що змал­ку, пев­но, я цього не спос­терігав? Ма­ти все за­гар­ба­ла до своїх рук і всім ке­рує в ха­зяй­стві; а батько, мов той підби­тий птах, на все відмов­чується або ж тіка з очей… Одійди, ка­же, от зла!.. Ціле літо у пасіці жи­ве, а зи­му у по­па па­ла­ма­рює… Сам­рось бов­тається, мов те ко­ле­со без загвіздка… Вісім год не був я до­ма; прий­шов і зди­ву­вав­ся!.. Що­день гар­ми­дер, свар­ка, лай­ка, гвалт-роз­гардіяш!.. Зай­вий я тут, чу­жий, зовсім чу­жий!.. Тре­ба ж, як на те, щоб ще й ли­хо скоїло­ся! Як во­но скоїло­ся - не збаг­ну! Пам'ятаю, що бу­ла бе­се­да пе­ред ве­ли­ким пос­том, як­раз на пу­щен­ня. Ска­зать би, що я п'яний був, так ні ж!.. Чи та­ка вже нев­га­мон­на, ди­ка на­ту­ра чо­ловіча, що не влас­тен він бо­ро­ти­ся з жа­гою, кот­ра рап­том, мов по­лом'ям, об­хо­пе йо­го і до­ве­де до гріха!.. Сам­рось уда­рив Зіньку, я обс­тав за неї, нас роз­бо­ро­ни­ли… Зінька вибігла з ха­ти, ме­не ніби що кольну­ло в сер­це. Ду­маю: біда бу­де! Побіг про­жо­гом за нею, дог­нав вже аж біля річки, над опо­лон­кою… По­чав її бла­га­ти не гу­би­ти своєї душі, по­чав зас­по­ко­юва­ти… Тут і вчи­ни­ло­ся ли­хо!..

ЯВА 2

Зінька (ви­хо­дя­чи з бо­ко­вих две­рей). Він тут? Не мо­жу йо­го ба­чи­ти!.. (Хо­че вер­ну­ти­ся).

Роман. Зінько! Ти всі праз­ни­ки об­ми­наєш ме­не, об­мов­чуєш!..

Зінька. Перш ти об­ми­нав ме­не та об­мов­чу­вав, а те­пер моя чер­га! Ніби це тобі не од­на­ко­во?

Роман. Хотів би я по­ба­ла­ка­ти з то­бою по сер­цю.

Зінька. Еге ж… Як з сест­рою?