Де зерно, там і полова

Кропивницький Марко Лукич

Писар. Ви же єто у ка­кую но­ту уда­ряєте?

Старшина. Я лед­ве-лед­ве за три го­да на­бив ру­ку.

Пилип. Еге ж, аж на­буб­нявіла?

Старшина. Чу-чю!..

Пилип (ти­хо). Ну-ну, не ду­же. (Пішов, за ним Сви­рид).

Старшина. По­са­до­ви ко­го дру­го­го на моє місце - здуріє!

Роман. Не здуріє, а за­дуріє! Та як і не за­дуріти: з му­жиків та зра­зу в па­ни вско­чи­ти?

Старшина.

Як? Тад­же он­деч­ки, як бу­ла у нас на­па­денія…

Роман. На ко­го?

Писар. Юхим Ни­чи­по­ро­вич неп­ра­вильно ви­ра­жа­ють! Во­ни ка­жуть про епідемію!

Старшина. А як ящур на­пав ху­до­бу? А чу­ма?..

Роман. Ку­ди це ви роз­мо­ву за­ла­муєте?

Старшина. То-то ж бо й є! Ско­ти­ну ве­ле­но вби­вать, а гро­ма­да по­чи­на бун­ту­вать! Отут і впо­ряд­куй! Стар­ши­на, ка­жуть, з чум­но­го во­ла об­дер шку­ру і про­дав; а ми своїх з шку­ра­ми бу­де­мо за­ко­пу­ва­ти?

Роман. А на­що ж ви з сво­го во­ла шку­ру здер­ли?

Старшина. На­що?.. Ну та вже… І знов ска­жу ще й так: чу­ма чу­мою, ящур ящу­ром, а як об са­му­варях? Як по­наїздять: справ­ник, ста­но­вий, дох­тур… "По­дай са­му­ва­ря!" А іноді: "По­дай са­ха­рю-чаю!" Де­сят­ник, хіба він що зу­га­рен? Зве­ли йо­му са­му­ва­ря зогріти, він і наллє ту­ди во­ди, ку­ди слід вугілля вки­ну­ти. Єй-бо­гу, прав­да!

Роман. Та все ж та­ки я не роз­бе­ру, навіщо ви мені про це ка­же­те?

Старшина. Навіщо? Те­пе­ра двоє ло­шат уряд­нико­вих на зимівлі, те­ли­ця ста­но­во­го…

Писар. До­вольно, Юхим Ни­чи­по­ро­вич! Усіх обов'яза­нос­тей за од­ним ду­хом не ви­мо­ви­те.

Старшина. Ні, я к при­ме­ру ка­жу, що тре­ба ж з чо­гось по­тяг­ну­тись?

Писар. Разві ви не со­об­разіте, що Ро­ман Соф­роно­вич взя­ли собі во­об­ра­женіє, що всі тут ду­ра­ки?

Роман. Он до чо­го вся ба­лач­ка ти­четься! Митці!

Писар. Смішно вам? Важ­на ко­мерція. Що ж, Юхим Ни­чи­по­ро­вич, роз­говівшись, поїде­мо на земських у про­ми­наж?

Старшина. Ото тільки тобі і втіхи, що інко­ли про­ма­на­жиш­ся.

Писар (до Ро­ма­на). Ви чва­ни­тесь тим, що вчи­ли­ся у го­родськом учи­лищі?

Роман. Збо­ку видніш, хто з нас чва­ниться.

Писар. Но і я, мілостівой го­су­дар, і по шко­лах вчив­ся, і про­меж лю­дей, мо­жеть, боліє бу­вав, не­желі хто? А при том за­ха­чу - по­ве­ду раз­го­во­ри; но мо­гу і пре­неб­ре­женіє ска­зать! (Іде).

Старшина. Пош­теніє! (Прос­тя­га ру­ку). Да­вай-те-бо ру­ку? (Чо­лом­кається

з Ро­ма­ном). Чуд­ний ча­ло­век! А бо­дай вас!.. (Мах­нув­ши ру­кою, йде).

ЯВА 7

Тіж і Чи­кал­ка.

Чикалка (на по­розі крам­ниці). Гос­по­да, не­уж­то, дис­кать, ви об­миньоте мою убо­гу хи­жи­ну?

Писар. Юхим Ни­чи­по­ро­вич, зай­дем "в хи­жи­ну бед­ную, бо­гом хра­ни­мую"?

Старшина. Та во­но мож­на.

Чикалка. Не обідьте, дис­кать, гос­по­да, ма­ленько­го ча­ло­веч­ка! Ма­ленько­го, дис­кать, уся­кий мо­жеть обідить!.. Ми­лості про­сю!

Старшина. Що ж, всту­пим на ча­син­ку?

Пішли.

ЯВА 8

Зінька і Ро­ман.

Зінька. Ти, мо­же, не за­хо­чеш і пох­рис­то­су­ва­ти­ся зо мною?

Роман. Чо­му? Це ж за­кон… Да­вай пох­рис­то­суємось.

Зінька. Обійдеться? За­кон… А як­би не за­кон, то тобі б і од­на­ковісінько?

Роман. Чо­го-сь єре­туєшся?

Зінька. Мо­же, від то­го, що ти та­кий зас­му­че­ний.

Роман. Ні, я… Не сам се­бе чо­ловік зас­му­чує, а при­го­да: ба­жаєш су­по­кою, а нат­ра­пиш на жур­бу.

Зінька. Ви­хо­вуєшся, че­рез те й ба­ла­каєш за­гад­ка­ми?

Роман. Які тут за­гад­ки? Діло як на до­лоні.

Зінька. Ну й чо­го-та­ки й справді су­муєш? Хоч би ра­ди праз­ни­ка по­ве­селішав.

Роман. Не спли­нуть ра­дощі у дум­ках, ко­ли по­чу­ваєш в собі бо­ляч­ку, кот­ра щох­вилі гірш ят­риться.

Зінька. Бо ко­лу­паєш бо­ляч­ку! Не ко­лу­пай, швидш за­гоїться. Та що вже?.. Навіщо б я ма­ла хо­ва­ти очі та ли­си­чи­ти? Не зволікай­ся кра­ще, а ка­жи пря­мо: Зінько, ти мені об­рид­ла!

Роман. З яко­го ж по­би­ту так ска­жу?

Зінька. А як же ще? Здмух­ни зра­зу, як пи­ли­ну з до­лоні!

Роман. Не з то­го краю по­чи­наєш, сест­ро, роз­мову, то ніяко­во й мірку­ва­ти. (Хо­че йти).

Зінька. Ду­маєш, що я й досі не до­га­ду­юся? Ба­чу вже я доб­ре, що ко­ли не те­пер, то в чет­вер!

Роман. Нес­па­ро­ва­не на­що й розрізня­ти? Во­но й без то­го нарізнь…

ЯВА 9

Ті ж і Ган­на.