Де зерно, там і полова

Кропивницький Марко Лукич

Ганна (до Зіньки). Ти осьдеч­ки, а я те­бе в церкві див­лю­ся.

Роман пішов у церк­ву.

Зінька. Душ­но в церкві.

Ганна. Дав­ненько, дав­ненько не ба­чи­ли­ся! Я те­бе на­си­лу пізна­ла. Ку­ди ж нам до вас: ба­гач­ка! Во­но вже й скрізь так по­ве­ло­ся: ба­гачі до ба­гачів ту­ляться, а злидні од­но дру­го­го за­жи­ра­ють!..

Зінька. Не роз­бе­ру, чо­го де ти і за віщо до­ко­ряєш?

Ганна. Та… як же тобі жи­веться-по­жи­вається?

Зінька.

А так…

Ганна. Ніби збен­те­же­на чо­го? До­га­ду­юся! Чи прав­да, що Сам­рось зну­щається над то­бою й досі?

Зінька. Всі зну­ща­ються, ко­му за­баг­неться.

Ганна. А ти все не ско­ряєшся, не мов­чиш? Чу­ла!.. Ка­жуть, що якось Сам­рось вер­нув­ся п'яний до­до­му, роздяг те­бе до со­роч­ки, а ко­су за­бив кілком у ла­ву та як по­чав те­бе ка­ту­ва­ти!..

Зінька. І ко­су при­би­вав, і до стов­па на­ли­га­чем прив'язу­вав… Ко­му ж іншо­му бо­ля­че від то­го, як не мені?

Ганна. Ой лиш­ко, лиш­ко!..

Зінька. Жалібниць ба­га­то, та до­по­мо­ги ані гич!

Ганна. Ох, жіно­ча до­ле, бо­дай те­бе блис­кав­кою за­па­ли­ло! А оце вже як Ро­ман прий­шов до­до­му, то, ка­жуть, ко­лот­не­ча ути­ши­лась? Ніби­то Ро­ман, гос­по­ди, як те­бе жа­лує?..

Зінька (зітхнув­ши). Та жа­лує ж!.. Тільки що ті жа­лощі жалчіш від кро­пи­ви.

Ганна. Це прав­да, що як хто зас­ту­пається, то ніби ще бо­лячіш ро­биться!.. А свек­ру­ха ж як з то­бою?

Зінька. Яким вітром на неї повіє, та­ким во­на й ди­ха… Цур їй, такій роз­мові, об­рид­ла! А тобі ж як ди­хається?

Ганна. Що мені? Хіба мені бу­ло з ко­го ви­би­ра­ти: у най­мах зрос­ла, з наймів і заміж пішла. Чу­ла ти при­каз­ку про сіро­го во­ла, що ро­бе він до вто­ми, а йо­го за те ще більш по­га­ня­ють? От­же, я, ли­бонь, і сіро­го во­ла за­ла­ма­ла б у ярмі. Де­сять діл за од­ним за­хо­дом і кипіло, і горіло в ме­не. Два ро­ки мов у пеклі бу­ла!.. Чо­ловік у ме­не, він би й нічо­го собі, ко­ли ж пох­ню­па: пос­кар­жусь йо­му на свек­ру­ху, а він мов­чить!.. Пос­кар­жи­ла­ся раз, пос­кар­жи­ла­ся вдру­ге,- ба­чу: не вар­то більш і скар­жи­тись. Відтоді за­мовк­ла я, мов у рот во­ди наб­ра­ла! Та цим тільки й пе­ре­ва­жи­ла свек­ру­ху.

Зінька. За­то ж на­решті дос­ко­чи­ла щас­тя?

Ганна. А що во­но та­ке, оте щас­тя, ска­жи мені? Та й зад­ля ко­го во­но, мов­ляв, пи­са­не? Не заз­на­ла йо­го змал­ку, то вже враг ма­ти­ме й до ос­тан­ку! Що ж, дітки у ме­не підрос­та­ють, свек­ру­ха вто­ми­ла­ся гри­ма­ти… Не­на­чеб­то бла­го­дать у нас в гос­поді. Хлібець у нас не по­зи­че­ний, є й худібка, є оде­жин­ка,- ска­зать: за­та­ла­ни­ло! Тільки що си­ла вже не та в мені… (Зітхну­ла). Ось чо­го мені тільки й шко­да: си­лоньки моєї!

Зінька (про­мов­ча­ла). І нев­же, Га­лю, ніякі дум­ки те­пер те­бе не тур­бу­ють?

Ганна.

Які дум­ки? За кло­по­та­ми чи знай­деться час баб­ля­ти­ся ще з яки­мись дум­ка­ми?.. Ко­лись і дум­ки цвіли і рясніли, та по­по­ловіли і зав'яли… Цур їм! Ходімо, гей, у вог­ра­ду та по­си­ди­мо: но­ги біда як бо­лять! Чет­ве­ро день то, ли­бонь, і не присіла, і на ча­со­чок не при­ляг­ла! Пас­ки са­ма по­пек­ла, свек­ру­ха й за хо­лод­ну во­ду не взя­ла­ся, ха­ту пош­па­ру­ва­ла і вибіли­ла, дітво­ру по­об­ши­ва­ла і по­об­ми­ва­ла!.. Ко­ли б ти заг­ля­ну­ла в мою ха­ти­ну, ска­за­ла б, що в раю!..

Пішли.

ЯВА 10

Хведоска, Мот­ря і Люб­ка.

Мотря (огля­дається). Це ж Жлу­ден­ко­вих невістка, Зінька. Ач, як гар­но вбра­на! А доб­ро­го на­мис­та скільки, аж шия вги­нається!..

Хведоска. Чи не пішли вже батько до­до­му?..

ЯВА 11

Ті ж і Роман.

Любка (по­ба­чи­ла Ро­ма­на). Він, він!.. Глянь, Хведос­ко!

Хведоска. Хто? (По­ба­чи­ла Ро­ма­на). Бай­ду­же.

Мот­ря. Ач, не­на­че той яст­руб зо­рить! (Ніби го­лос­но). Ко­го ти там ви­зи­раєш? Ку­ди ти очі зво­диш, осьдеч­ки во­на!..

Хведоска (за­ту­ля їй ро­та). Чи ти при своїм умі?

Мотря. Він хо­че, Хве­дос­ко, пох­рис­то­су­ва­тись з то­бою; зос­танься тут, а ми піде­мо.

Хведоска. З якої речі? Ніза­що не зос­та­ну­ся!..

Мотря (схо­пив­ши її за ру­ки, кру­тить навк­ру­ги).

Керелесі, ке­ре­лесі, Хо­де Ке­рел вздовж по плесі, Ке­ре­ли­ха по­над пле­сом, Ке­ре­ля­та попід лісом…

Хведоска. Що-бо ти ро­биш? Та ну, не пус­туй, відче­пи­ся!.. Пус­ти-бо!.. Ой, що ж оце, Мот­ре, ти зро­би­ла зо мною? Хі! У го­лові, мов у дзво­ни гу­де!..

Мотря і Люб­ка хут­ко втіка­ють від неї.

Роман. Це во­ни чи не на­ро­чи­то по­ки­ну­ли її?

Хведоска. Чи не чу­дасія! У очах не­на­че ко­ле­са кру­тяться!.. От навісна дівка! Жов­то як!.. Па­мо­ро­ки геть за­мо­ро­чи­ло!.. Не втрап­лю, ку­ди і йти… Пос­тою тро­хи, по­ки опам'ята­юся… (По­мов­ча­ла). І що це Мот­ря ви­га­дує? Раз по раз, ка­же, як тільки він увійде в церк­ву, то так і ввіп'ється в ме­не очи­ма… Хіба тоді, як став на­суп­ро­тив ме­не, то ніби й справді впив­ся? Еге ж, впив­ся!.. Радій, Хве­до­ню! Ра­денька, що дур­ненька!..

Роман. Піду їй нав­пе­рей­ми. (Іде).