Дерева на дахах

Вільчинський Олександр

Ми заїхали туди хвилин за двадцять, і в тому старому лісі, на краю старого окопу, уже Анжелка цілилася в мене «Ніконом», будуючи діагональ – від всохлого дубового одземка, що стирчав на місці колишнього чи то бліндажа, а чи вирви, через мою голову до великого мухомора на патичку. Діагональ по висхідній – це вже виглядало веселіше.

На галявині знайшлося трохи старого сіна, а я завбачливо прихопив із багажника покривало, хоча, якщо відверто, завжди харило займатися коханням у лісі. І не так через комах, як через відчуття, що з-за кущів от-от вийде загін партизанів. Мабуть, і Анжелці передався мій настрій, бо довго вона мене не мучила. А коли вже лежали на покривалі обоє очима до неба,

начеб під високим зеленим шатром, то раптом запитала, чи літав я колись у снах, бо їй нещодавно приснилося, що вона летить.

– Добре тобі, ти ще ростеш, – сказав я.

– Ти що! Куди вже далі? – смикнула мене за бороду Анжелка, і я зойкнув від болю. – То не я росту, а хіба мій Василько…

Гаряча кров мулатки! Колись ще дограється.

– А хто такий Василько?

– Василько – то мій синочок, зараз він із моєю хазяйкою, пані Марією. А можна я колись візьму його з нами в Івачів?

– Звичайно, можна, – я й раніше не мав звички відмовляти жінкам, а тут така справа.

І все ж я був дещо заскочений тим її зізнанням про синочка. Залишилося запитати, де його татко? Нехотячи й запитав. Коли вже їхали назад і я пригальмовував на звивистому шосе через Ігровицю.

– А ти була замужем?

– Ні.

– І де він тепер? Ну, той…

– Відки я знаю, десь є. То сі довга історія. Колись, може, й повім. А може, й ні, – Анжелка явно не хотіла продовжувати цієї теми.

– А в мене он із головою також лажа… Це після травми, – почав було я, але осікся, бо згадав, що вже мінімум тричі розповідав їй про це.

– Вспокойся. Минеся.

– Думаєш?

– Будеш видіти. Ще будеш сі женив!

– На кому?

– Вспокойся, для мене ти застарий, – засміялася вона. – А у тебе є діти? – це вже після паузи.

– Так. Є дочка, у Польщі. Точніше, зараз у Лондоні…

– А ти шо сі поляк?

– Та ні. Жінка була полька, точніше – українка польського походження, але ми там жили.

– Де?

– У Варшаві.

– А шо вона там робит?

– Хто?

– Твоя дочка у Лондоні?..

– Студентка.

– Ясно. Добре тобі.

– Так, тепер я це часто чую, – погодився я.

От і поговорили. Я тоді ледь корови не збив на узбіччі, чомусь понесло вправо, начеб і не бачив її за кілометр! Може, того, що переднє праве трохи спустило, а я полінувався заїхати підкачати, і тепер воно тягло вбік. За такої голови лише самого себе і боятися.

дитячі сни

І то правда, тепер мої польоти хіба що за кермом. Це коли присниться, що раптом відмовляють гальма. Та й з дитячих снів мені також більше запам’яталося не як літав, а як падав. Чомусь саме це. І щоразу як крок у порожнечу. Все у сірих тонах, і провалля також весь час те саме, десь у глинянику за нашим городом. Останній змах рук, я навіть не встигав оглянутися і… раптом лечу, падаю! Відчуття польоту і падіння. У такі моменти я завжди просинався, чув поряд татове похропування, і це заспокоювало.

Як і тоді, коли снилася та стара з кошиком і насунутою на очі хусткою, що заходила на наш подвірок і манила мене до себе, а я не міг утекти. Ноги ставали наче ватяні… А ще траплялися сни, у яких моє тіло раптом починало роздуватися. Всі залишалися нормальними, а мене роздувало до неймовірних розмірів, урівень з грушею, вище хати! Якесь ну вже зовсім нестерпне відчуття порожнечі всередині себе. Тоді вже й тато просинався й буркав щось крізь сон, надто я вже починав чеберятися ногами.

До другого класу я спав з татом. Але після тієї ночі, коли я проснувся від його криків, а потім його, зігнутого навпіл виразкою, що прорвалась, забрали на операцію, а згодом кволого привезли з лікарні, мені вже почали стелити окремо на вузькому залізному

ліжку на кухні. Аж поки не купили розкладного дивана, і я перебрався у велику кімнату з телевізором… Я і зараз, коли приїжджаю до села, то на тому дивані сплю.

Диван усередині вже трухлявий, і в мене від нього якась наче ядуха. Раніше, коли приїздив рідко на тверезу, то й не помічав, а тепер-то просто душить-додушує… Після Праги, коли відлежувався у селі в мами, то у перервах між задухою до мене знову почали вертатися мої дитячі сни, і мої дитячі страхіття у снах також. І якось, у тому ж таки сні, я ще навіть встиг злякатися, що знову став маленьким і сплю з татом.

У руках, ногах, у всьому тілі знову з’явилося відчуття важкості й порожнечі водночас, що наче розпирало мене зсередини. І все на тому ж місці, що й колись, – на подвір’ї, за льохом, поряд з грушею… Моє тіло розросталося до неймовірних об’ємів і ваги, я ставав огрядним і важким, як скеля, вищим за хату і навіть за грушу, десь врівень з тичкою телеантени, поки не прокидався в холодному поту… Мабуть, травма таки щось серйозно пошкодила у моїй голові. Мені ж от навіть розповідати про ці сни важко. Хоча це ще може бути пов’язано зі слабким розвитком логічного мислення чи якимось схожим недоліком, бо зв’язно висловлюватися мені завжди було значно важче, ніж писати чи, скажімо, малювати. Може, колись це і привело до захоплення фотографією…

Правда, коли Інка забрала мене до себе, то ці сни враз припинилися. Але від того не набагато легше, тепер я просто не сплю. І якщо не на варті, а вдома, то йду на кухню і нюхаю сушений кріп, або п’ю відвар із глоду, або заливаю окропом калину й також п’ю. Мама надавала того й того, то я їх чергую: раз глід, раз калину. Або просто зелений чай.

А ще краще сало – з цибулькою і чорним хлібом, але тут уже Інка береться мене виховувати, коли зранку знаходить на кухні сліди моїх нічних вилазок. Каже, що то самогубство – серед ночі пакуватися, та ще й салом із цибулею, і що через це всі жінки мене й покидають. Часом від її моралей уже починає підхарювати, та загалом у мене найкраща у світі сестра. І я, як можу, її заспокоюю, що цей період об’їдання скоро мине, що «він їсть, і його біда їсть», і що й раніше у мене були часи, коли понад усе хотілося їсти.

кулінарія. бананова дієта

Ще після того свого першого повернення із «бундесу», пригадую, ніяк не міг наїстися. Не те щоб їжа у німецькій в’язниці була погана, там навіть банани щодня давали, але хотілося чогось нашого, рідного, якогось сала з цибулею й чорним хлібом чи печеної картоплі з квашеною капустою в олії, аби та олія по пальцях стікала й тому подібне… І коли нас із Міхалом Петриком, моїм польським другом і братом, депортували літаком до Лємберга, а звідти додому я вже мусив добиратися сам, то одразу почав своє повернення із «Львівських кручеників». А потім ще був борщ у «Молочарні» на Коперніка й котлети по-домашньому у вокзальному кафе, хоч і підгорілі, але рідні до запаморочення. З того всього я тоді навіть Яркові забув зателефонувати.

Ярко, повне ім’я – Ярополк (тато – професор історії), а ще інколи – Ярило, – мій давній друзяка, разом служили ще у Радянській армії в Карелії, і пиво з сєльодочкой – це така наша фішка ще звідти. Він, як і я, пізніше чим тільки не займався (хоч фотосправа його таки минула), а тепер на спілку ще з одним придурком тримає ресторанчик на самому початку Личаківської. Ресторанчик на в’їзді, а сам мешкає у центрі, біля оперного, і пише книжечки для дітей та дорослих. Каже, що хобі! Пам’ятаю, він ще в армії щось там весь час пописував. Принаймні до армійської газети – то точно. Я фоткав, а він писав. Правда, я також писав, але більше все-таки фоткав.