Дерева на дахах

Вільчинський Олександр

Взяти хоча б Орка!.. Завтра, наприклад, він може стати вбивцею. Бо якщо ми знайдемо тих хлопців, що його обчистили й позбавили зубів, я за нього не ручаюсь, і за себе не поручуся, а за Сашуню, то тим більше. Поручитися можу хіба за Вікю, бо він не може без своїх дівок з нету, і це вже сильніше за нього. Втім, можливо, саме це ще й тримає його на цьому світі. А я скоро взагалі можу залишитися без голови. Бо з кожним новим ударом біль стає все нестерпнішим, здається, ще мить – і моя голова, мов глиняна, лусне, вибухне зсередини, розколеться навпіл… Мабуть, таки точно якийсь нерв защемило.

Останнього разу все почалося через шматочок помідора на дні тарілки: серединка розчавленої м’якоті та кілька жовтих насінин – краще б я туди не дивився…

Бо ж давно вже нічого такого, думав, і цього разу пронесе. У маркеті на розі купив собі пакетик сметани і три помідори-«пальчики», подумав: літо минає, а я ще свіжої помідори не пробував! Усі проблеми – через дурні думки. Спершу начеб і нічого, а потім… Воно завжди починається несподівано, коли найменше чекаєш. І вже через хвилину у скронях починає бриніти, і поступово цей тупий біль стає нестерпним – голова просто розколюється, розламується навпіл. Стискає, наче обручами, одночасно від лоба і потилиці, тисне й не відпускає, а перед очима щоразу те саме, завжди якісь городи, парасольки кропу і тому подібне… Парасольки кропу – це моє дитяче. Клапті дитячих спогадів і не більше. Наче з того далекого літа, коли на грядці мірявся до кропу і одного дня таки його переріс.

Воно може наздогнати коли завгодно. Побачив огірка, навіть не цілого, а так, наче розчавлену шкірку, – і почалося… Тоді через огірок, а тепер от через насінинку помідора у сметані така лажа!.. Хоча помідори у нас на городі раніше ніколи й не росли, тобто росли, але ніколи не достигали. Бабуня їх зривала ще зеленими, і вони вже доходили десь на підвіконні. А тепер ось – не те що їсти, навіть дивитися!.. Може, тому, що салат мій був без кропу, про найголовніше я і забув. Кріп – це моє спасіння, а запах кропу – найприємніший з усіх ароматів. Я вже весь пропах тим кропом, він у мене всюди. Часом уже сам собі нагадую квашеного огірка.

А останнім часом із запахом огірків примарюється ще й стара автобусна станція у Ланівцях, напроти млина, яку вже років із двадцять п’ять як знесли, її брудно-рожеві стіни, задуха й навіть лице касирки у віконці – старої в окулярах. Я згадую все це таким, яким бачив у дитинстві, звичайно, ця касирка здавалася мені старою, хоч, може, їй було тоді стільки ж, як мені зараз. Чомусь до запаху огірків завжди ця стара автобусна, і задуха, і запах дощу знадвору, коли всі довго чекали автобуса…

Це не епілепсія, а щось інше, лікарі й самі точно не знають. Правда, у мене і раніше іноді голова боліла, наприклад, на зміну погоди, але то не зрівняти. А тепер, після травми, щось у голові защемило, та так, що й не придумав би! Чи то алергія, чи фобія, і то ще й з ускладненнями. І до чого? До городини! Огірок, насіння помідора, цибулиння… Хоч на базар не ходи і взагалі всі ці овочеві розкладки обминай. І взагалі все обминай і під ноги не дивись… Ну, можливо, все, окрім кропу.

І все ж два-три рази на місяць відчуття розколотого черепа – то ще помірна плата, то взагалі муйня, якщо подумати, що міг би вже й не жити, якби та пляшка з-під вина, якою мене втулили по тім’ї майже у самому центрі Праги, виявилася не порожньою. З-під якого вина – не знаю, мені не сказали, та я й не запитував. Тепер би, може, і запитав, хоч і не дуже знаю чеську, просто цікаво. Калібр пляшки і таке інше… Звичайно, трохи допомогла ще й шерстяна шапочка, та й мої патли також пом’якшили удар. Тепер я і вина не п’ю, й узагалі не п’ю нічого міцнішого за кефір.

Це сталося напередодні католицького Різдва неподалік будинку улюбленого співака моєї мами Карела Гота, на який я, власне, і ходив дивитися… Раніше я почував себе просто гнилим. А тепер додалося ще й це. Сестра моя Інка каже, що то у мене панська хвороба, жартує. Найкраща у світі сестра. Востаннє, коли їздив у село, врятували пігулки цитрамону з тітчиних запасів, хоч узагалі-то я шукав спазмалгон. Там у нас ціла сімейка хворих. Одна сестра ще ніби здорова, на ній усе і тримається. Із сестрою мені й справді пощастило, через свою подругу, дружину головного редактора,

вона мене й на цю нічну роботу запхала, і навіть до знайомого психіатра водила. Він довго про все розпитував, задавав якісь тести, брав аналізи й урешті-решт сказав, що все гаразд. А зорові галюцинації, мовляв, можуть бути наслідком сильної інтоксикації організму. Таке трапляється, коли людину піддавати дії наркотичних речовин… Ото залупив, як їй-бо!..

– Скажи правду, скажи правду! – присікувалася потім Інка. – Ти що, ще й досі ту траву куриш?

– Та вже давно – ні, ніколи, що ти! Що я – пацан чи ібанат? – коротко і ясно, щоб відчепилась.

Той лікар сказав, що найкраще такі хвороби лікує час і позитивні емоції. Але я поки що сподіваюся лише на цитрамон, тепер він у мене по всіх кишенях. Ну і, звичайно, на кріп… Шість пігулок цитрамону в упаковці і пучка кропу, звісно, засушеного. Навіть у нарукавну кишеню своєї рибальської куртки про всяк випадок також поклав, хоч уже й забув, коли востаннє рибалив. А якось і ангальгін допоміг у «Пінгвіні», Сашуня поділився. Але ж лякають, що анальгін на серце впливає. А цитрамон, мабуть, на все інше. Ги! Тим більше, що у мене своя рецептура, однієї пігулки мені вже давно мало. А якщо однієї мало, то можна взагалі без пігулок. Це я одного разу відкрив для себе зовсім новий метод, як позбутися головного болю. Без пігулок, зате на ноги важко.

Це трапилося за Об’їзною, де Західний ринок. Чогось я там тинявся, і мені випадково впало в око розсипане на тротуарній плитці лушпиння цибулі, і цього виявилося досить… Де воно там, те лушпиння, взялося? На Західному ж в основному будматеріали та автозапчастини. А тут знову у скронях загупало, й ті парашутики кропу перед очима, і брудно-рожеві стіни старої лановецької автостанції також… І я зрозумів, що то воно і що я знову попав, несподівано й по-дурному. Бо ж пігулки тоді з собою ще не завжди носив, а кріп без них не допомагає. А до аптеки ще треба добігти. Ну я й побіг, куди бачив, уперед!

Але я не думав, що той ринок вже аж настільки розрісся! Кудись біжу, а воно ні кінця, ні виходу! А голова розколюється… Десь колись бачив тут аптеку, а де – одразу й не пригадаєш. Десь справа долітає гуркіт Об’їзної. І я згадав, що напроти ринку, за Об’їзною, є супермаркет «Торговий світ», там колись за касою одна моя симпатія сиділа, вона ще пригощала мене булочками з молоком, ну а поряд – аптека…

Я стогнав від болю й біг щодуху безконечними, білими від ролетів лабіринтами. Де та симпатюлька? Де ті булочки тепер? І які ще до біса булочки?.. Я біг, а виходу не було. А біль ставав настільки нестерпним, що я вже просто не бачив, куди біжу… Мій гортанний стогін перелякав якусь чувиху під стіною:

– Ой, дивіться, мужчині погано! – крикнула вона.

З вагончика просто на мене вивалилася дебела тітонька.

– О, ще з ніг зіб’є!..

– Послухайте, де тут аптека? – запитав я, не зупиняючись.

– Наркомани!.. – крикнула вона мені услід. – Бач, неформал!.. – винесла вердикт і ще щось, але я не розібрав.

Мабуть, моєї зібраної у жмут сивої гриви, й бороди, і двох кульчиків у лівому вусі, як для «неформала», – цілком достатньо.

А голова, здавалося, ось-ось лусне!.. І у той момент, коли я, вчергове завернувши за ріг, перестрибнув купу сірого щебеню, й далі також по щебеню, і нарешті, здавалося, таки вирвався з базару, але де та аптека – все одно не бачив, раптом наче якась лагідна тепла хвиля почала огортати мене з ніг і до шиї. Я побіг ще швидше, але відчув тепло вже й на шиї, і за вухами, і на скронях, і на вилицях. На лобі холодний піт умить став гарячим… Я захекався і врешті-решт зупинився, й аж тоді почув гуркіт фур по шосе. І зовсім близько, навскіс через дорогу, побачив велику зелену вивіску «Аптека доброго дня» і двох даїшників з ручним радаром на узбіччі. Потім ще одна така ж хвиля приємного тепла, але вже з голови й до ніг, огорнула мене й не відпускала, і я став як укопаний. Бо зрозумів, що цього разу ще таки не помру.