Дерева на дахах
Шрифт:
– Гей, мужик! – вигук із-за пліч, сигнал і гуркіт синього «Запорожця» – і де він тільки взявся тут. – Зійди з дороги! Знайшов, де стати!
– Ага!.. – тільки й зміг я видихнути з себе до зморшкуватої, мов сушена груша, голови старого над опущеним склом «запора».
– Ти що, слабий?
– Ага! – і як він тільки здогадався, опудало?
Я відскочив з дороги й так і стояв, притиснувши, наче у молитві, руки до грудей, і лише посміхався услід старому, й навіть даїшникам, що оглянулися на сигнал. Тепло з грудей швидко розійшлося тілом, і через хвилину я вже не відчував нічого: ні тепла, ні холоду, як і головного болю, що так само раптово як узявся, так і відпустив. Тільки серце калатало, виривалося з грудей… Я там ще присів на якусь
Після того випадку я навіть спробував потренуватися бігом, зробив кілька пробіжок набережною, хоч з моєю роботою, коли ніч і день зміщуються в часі, дотримуватися якогось режиму не так уже й просто. Орко каркає, що одного разу серце може не витримати. Зате Сашуня якось навіть бігав разом зі мною. Він ішов по греблі назустріч уже з центру, але розвернувся й підтюпцем пробігся поряд кількасот метрів назад аж до острівця.
Сашуня у своєму смішному в клітинку піджаку із секонд-хенду, і в таких же штанах, і в кашкеті над самі очі був схожий на тренера. Із Сашунею приємно бігати: він мовчазний бігун, може, найбільш мовчазний з усіх. Коли його не зачіпати, він просто плямкає губами, але звуку не чути.
Але експерименти з бігом довелося припинити, коли одного разу після вечері у редакції серце й голова хапонули одночасно. Стиснуло так, що вже думав – амба… І цитрамон, як завжди, десь в іншій сорочці, а той, що був у шухляді, також десь подівся. Я вже бачив, що його там нема, але принести нову упаковку забув. Лажа, гірше не придумаєш. Склероз – то також моя проблема, і не така вже й нова. І голова, і серце, оте поколювання зліва. Колись воно й справді може не витримати.
У Джона також проблеми з серцем, і в Орка, і в Йосипа після Африки також почалося, у нього ще й із підшлунковою. Ми з Йосипом разом літали у те Сьєрра-Леоне, Джон нам зробив поїздочку до українських льотчиків у гості. До льотчиків-нальотчиків. Через Дакар і далі на Фрітаун. Та поїздка Йосипові щодо здоров’я взагалі дорого коштувала. Він ще там щось схоже на малярію підчепив, хоч начебто усі необхідні щеплення ми отримали. А Джон про своє серце то найбільше боїться, аби це не сталося, коли лежатиме на якійсь дівці, як колись пішов Бодьо-Бадьо. Хоча Бодьо-Бадьо – то взагалі легенда! А мені то вже начеб і однаково, тобто все одно. Точніше, було все одно, поки не з’явилася Анжелка.
Найгірше, коли одного разу почало хапати і при Анжелці. Добре, що пігулки вже були при мені, і я навіть не сказав їй нічого. А востаннє у редакції – то вже таки й справді дзвіночок з того світу?.. Хоча почалося, як завжди, з потилиці, і одразу – макітра навпіл. Я не чекав такого різкого болю. Начеб і був готовий, бо ж завжди готовий, але все одно не чекав. Найближча аптека – на бульварі, і вже на сходах я хрипів, і стогнав, і ледь не збив з ніг Вітю, свого напарника. Він же – Вікя (Яків – навпаки) – мій «двійник», це я так собі його називаю. Ми чергуємо на зміну: добу – Вікя, добу – я. Крім нас двох, згідно з інструкцією, мав би бути ще й третій, щоб ми працювали добу через дві, але на третьому редакція економить.
А Вітя-Вікя, щоб посидіти у неті на своєму улюбленому сайті знайомств, часто прилазить і під час мого чергування. Той сайт – його найбільша пристрасть… І ще я помітив, що останнім часом він і собі почав відрощувати косу, хоча я свою вже, може б, і обтяв. Стримує лише, що потім усім знову доведеться щось вигадувати й пояснювати.
жінки і машини
Вікя також мовчун. Витягнути щось із цього блідолицього блідуна то марна справа. Він вдає, що не чує, не все чує, а може, й справді недочуває? Якщо й так, то майстерно шифрує свою глухоту. Яйцеголовий шифрувальник, інколи я називаю його ще й так. Але він і цього не чує. Зате Оркові, навпаки – їсти не дай, а про своїх сидорових кіз потріпатися. Хоча мене ті його рефлексії вже давно не надихають, від своїх
Варто було ото вже після Праги і відлежування у селі раз чи два засвітитися під «Пінгвіном», як знову почали дзвонити всі мої старі дзиґотухи. Коли вони мені були потрібні, то чорта лисого знайдеш, а тепер, коли вже клямка, то всі як одна… Орко каже, що у таких випадках треба ділитися. Він би, міфотворець, очима всіх передер.
Орко любитель побалакати. Йому якось так вдається самому себе накрутити: очі блищать, плечима смикає, руками розмахує. Гриць Драпак відпочиває!.. Чувака прориває на весь «Пінгвін», аж у кут до архітекторського столика луна йде. Тепер, правда, відколи втратив зуби, то балакає вже тихіше і наполовину менше. З того часу й у «зав’язці»! І це добре. Рождьонний пити літать не може, кому не ясно? Хоча часом і в Орка щось трохи цікавіше, ніж завжди, виривається.
Якось у «Пінгвіні», ще як мав зуби, а отже напідпитку, він зізнався мені, що одна з його колишніх мешкала на Східному у «китайській стіні» – тій довгечій панельці вздовж проспекту Бандери, – а виходячи від неї, він і свої використані презервативи також виносив. А як часом забував одразу викинути, то міг півдня проносити у кишені, звичайно, у щось там похапцем замотані, але все одно компромат.
– Розумієш, мої презервативи були тоді по всьому Східному, – підняв пальця до стелі Орко. – Я розкидав сім’я, можна сказати, мітив територію. Я їх сіяв, не жалів. На Східному – в кожній урні, – стишивши голос, начеб видавав велику таємницю. – І на бульварі Данила, і на Лесі, і на Слівенській, не кажучи вже за проспект Бандери і Збаразьке кільце. На кільці – то найбільше! Не те що я хвалюсь, але!..
– Орку, я все знаю.
– А якщо в якійсь урні ще його не було, то я не лінувався зайвий квартал пропензлювати, але таки кинути саме в ту урну.
– Добре, що в урну.
– В цьому є щось сакральне і символічне! – стискав долоню у кулак п’яний Орко.
– Яке-яке?
– Ну, символічне.
– А я колись, до речі, ще мріяв оселитися на Східному. Ті старі «хрущовки», старі дерева… Я люблю старі дерева. А тепер, коли ти там порозкидав свої гандони, то вже й не знаю.
– Та ні. Просто як уявлю, що моє сім’я там по всіх урнах побувало… Це підносить, старий!
– Ну й насмітив ти, голубе.
– Я не смітив. В урну – це не смітити!.. – тихо заперечив Орко. – Хоча… Може, це й до кращого? Це я про те, що дітей мені вже не треба, – так само тихо відповів він мені після деяких роздумів, і пізніше ми до цієї теми більше не поверталися. Про дружин та дітей – ці теми ми обидва намагаємося оминати.
Та все ж деколи Орко так нависне зі своїми одкровеннями, що й мене пробиває, за язик тягне. І тоді випливає в голові щось таке, чого й сам від себе не чекаєш. Я йому якось сказав, що більше ніколи не одружусь, бо якось уночі на порожньому пероні мене обмело одразу три тьотки-прибиральниці, хоч зазвичай, щоб не збулося, вистачає і одної. Я вже й думати забув про це, і де, і що, а тут раптом – чим не аргумент? Можливо, воно десь у моїй голові і раніше сиділо, але просто не було нагоди комусь виповісти?..
Вже й не пам’ятаю, чого я туди серед ночі поперся, мабуть, зустрічав якогось чергового клієнта на Почаїв від Джона. Але спочатку попав на якийсь такий «мертвий час», десь одразу після першої ночі: на пероні ні душі, на вокзалі одні бомжі… Лише ті три тьотки з мітлами. А потім враз три потяги прибули одночасно, на кожну тьотку по потягові. І людей одразу набігло, як комашні, і звідки вони всі взялися?
Я ж розклад давно напам’ять вивчив, то вже тепер став забувати. Але ще дещо пам’ятаю: о 01.31 – «Софія – Київ», о 01.34 – «Чоп – Київ» і о 01.36 – «Київ – Чернівці» (він ще по парних чергується із «Київ – Ів. – Франківськ»). Але потяги – то не для Орка. Коли він вже надто впадає у меланхолію свого пензлюватого страдальства, то, оминаючи потяги, я різко переходжу на машини. І це спрацьовує.