Дiти пiдземелля
Шрифт:
зібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях.
Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий
напівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірваний
негодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості я
приставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазир-
нув усередину. Гробниця була порожня, тільки в середині
підлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це скло
зяяла темна порожнеча підземелля.
Поки
ченню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек.
В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випина-
лося, по обличчі стікали краплі поту.
Ага! — гукнув він, помітивши мене.— Ось де ти! Якби
Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер
вже нема чого робити... Я знаю, ти хлопець хороший і ніко-
му не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас1
Де ж це, далеко? — спитав я.
А от побачиш. Йди за мною.
Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під
стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невелич-
кому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався в
зелені.
Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий
отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився
туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва
опинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек по-
вів мене якимсь вузьким вогким коридором; круто звернув -
и праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.
Я зупинився біля входу, вражений небаченим видовись-
іом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючися
гмугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два
мкна: одне — в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно,
було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сю-
ли не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць;
воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на ка-
м яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підзе-
мелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з ка-
міння. Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і,
розкинувши на всі сторони свої кам'яні дуги, міцно змика-
лася вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці
сиділо дві постаті. Старий, «професор», схиливши голову і
щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті.
Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля,
коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б
вважати за кам'яну статую.
Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх
за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву
голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно
вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою ту-
манною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли
там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне
світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім
знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись
міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я ми-
моволі згадав слова Валека про «сірий камінь», що висмок-
тує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закра-
\ося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на
собі невидимий кам'яний погляд, пильний та пожадливий.
Валек! — тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Ко-
ли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник
Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав
їй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байду-
же прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи
своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почу-
ваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.
Ходімо... ходімо звідси! — смикнув я Валека.— Відве-
ди її...
Ходімо, Марусю, нагору,— покликав Валек сестру.
І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумні-
ший і мовчазніший, ніж звичайно.
Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? — спи-
тав я у нього.
Купити? — усміхнувся Валек.— Звідки ж у мене гроші?
Так як же? Ти випрохав?
Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я по-
тяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.
Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклав-
ши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.
Ти, значить, украв?
Еге ж!
Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали
мовчки.
Красти недобре,— вимовив я потім в сумній роздумли-
вості.
Наші всі пішли. Маруся плакала,- бо вона була го-
лодна.
Так, голодна! — з жалісною простодушністю повтори-
ла дівчинка.
Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дів-
чинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився насвоїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, ле-