Дiти пiдземелля
Шрифт:
оцупок, поставив мене між колін.
І як це ти сюди потрапив? — продовжував він допиту-
вати.— Чи давно?.. Кажи ти! — звернувся він до Валека, бо
я нічого не відповів.
Давно,—відповів той.
А як давно?
Днів з шість.
Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задово-
лення.
Ого, шість днів! — промовив він, повертаючи мене об-
личчям до себе.— Шість днів — багато часу. І ти й досі ніко-
му ще не розбазікав, куди ходиш?
Нікому.
Правда?
Нікому,—
Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш і
надалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця,
стріваючи на вулиці. Справжній «вуличник», хоча й «суддя»...
А нас судитимеш? Скажи!
Він говорив досить добродушно, але я все-таки почував
себе дуже ображеним і тому відповів сердито:
Я зовсім не суддя. Я — Вася.
Одне одному не заважає, і Вася теж може бути суд-
дею — не тепер, так потім... Це вже, брат, так ведеться здавна.
От бачиш: я — Тибурцій, а він — Валек. Я — жебрак, і він —
жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме.
А твій батько мене судить,— ну, і ти коли-небудь судитимеш...
ось його!
Не судитиму Валека,— заперечив я похмуро.— Не-
правда!
Він не судитиме,— насупилася і Маруся, переконливо
відхиляючи від мене жахливу підозру.
Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а він
ласкаво пригладив жилавою рукою її біляве волосся.
Ну, цього ти наперед не кажи,— сказала чудна люди-
на, звертаючись до мене таким тоном, ніби вона розмовляла
з дорослим,— Не кажи, друже!.. Кожному своє, кожен іде
своєю стежкою, і хто знає... може, це й добре, що твоя стеж-
ка пролягла через нашу. Для тебе добре, тому що краще мати
в грудях шматочок людського серця ніж холодний камінь,—
розумієш?
Я не розумів нічого, та все ж таки вп'явся очима в облич-
чя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялися
в мої.
Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий... Тому скажу
тобі коротко: якщо колись доведеться тобі судити ось його,
то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом,—
то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасом
харчів, а він біг своєю дорогою голодранцем і з порожнім
пузом, а втім, — сказав він, різко змінюючи тон,— запам'ятай
добре от що: коли ти прохопишся своєму судді або хоч пти-
ці, яка пролітає повз
не бути мені Тибурцієм Драбом, якщо я тебе не повішу на
цей камінь за ноги і не зроблю з тебе копченого окосту. Це
ти, сподіваюся, зрозумів?
Я не скажу нікому... я... Можна мені знову прийти?
Приходь, дозволяю... Але з умовою... Я вже сказав тобі
відносно окосту. Пам'ятай!
Він відпустив мене, а сам розтягся із втомленим виглядом
на довгій лаві, що стояла біля стінки.
Візьми он там,— показав він Валекові на великий ко-
шик, який він, увійшовши, залишив біля порога,— та розведи
вогонь. Ми сьогодні варитимемо обід.
Це вже була не та людина, яка за хвилину до цього ляка-
ла мене, вирячивши очі, і не блазень, який розважав глядачів
за подачки. Він порядкував як господар, голова родини, який
повернувся з роботи і віддавав накази сім'ї.
Він здавався дуже втомленим. Одяг його був мокрий від
дощу, уся постать виявляла важку втому.
Ми з Валеком жваво взялися до роботи. Валек запалив
скалку, і ми пішли в темний коридор, що прилягав до підзе-
мелля. Там у кутку були звалені куски напівзотлілого дерева,
уламки хрестів, старі дошки; з цього запасу ми взяли кілька
кусків і, кинувши їх у камін, розвели вогник. Потім Валек
вже один умілими руками взявся за куховарство. За півгоди
ни у каміні в горщику закипало якесь вариво, і, чекаючи, поки
воно поспіє, Валек поставив на триногий, так-сяк збитий сто-
лик сковороду, на якій парували шматки смаженого м'яса.
Тибурцій підвівся.
Готово? — сказав він.—Ну й прекрасно. Сідай, ма-
лий, з нами — ти заробив свій обід... Пане вчителю,— гукнув
він потім, звертаючись до «професора»,— кидай голку, сідай
до столу!
Зараз,— вимовив тихим голосом «професор», здивував-
ши мене цією свідомою відповіддю.
Старий встромив голку в лахміття і байдуже, з тьмяним
поглядом сів на один з дерев'яних оцупків, що заміняли в під-
земеллі стільці.
Марусю Тибурцій тримав на руках. Вона і Валек їли з жад-
ністю, яка ясно вказувала, що м'ясна страва була для них не-
баченою розкішшю. Маруся обсмоктувала навіть свої засмаль-
цьовані пальці. Тибурцій їв не кваплячись і, підкоряючись,