Дiти пiдземелля
Шрифт:
Осінь все більше набирала своїх прав. Небо частіше вкри-
валося хмарами, все навколо тануло в туманних присмерках,
і потоки дощу шумно лилися на землю, відгукуючись одно-
манітним і сумним гулом у підземеллях. Мені було дуже важ-
ко вириватися з дому в таку негоду; а втім, я намагався піти,
тільки непомітно. Коли ж повертався додому ввесь мокрий,
то сам розвішував одяг проти каміна, смирненько лягав спати
і філософськи мовчав під цілим
мене з вуст няньок та служниць.
Щоразу, приходячи до своїх друзів, я помічав, що Маруся
все більше хиріє. Тепер вона зовсім вже не виходила наповітря, і сірий камінь — темне мовчазне страховище підземел-
ля — продовжував безперервно свою страшну роботу, висмок-
туючи життя з маленького тільця. Дівчинка здебільшого ле-
жала в постелі, а ми з Валеком намагалися з усієї сили роз-
важити її й потішити, щоб викликати тихі переливи її сла-
бенького сміху.
Тепер, коли я остаточно зжився з «поганим товариством»,
сумна усмішка Марусі була для мене майже такою ж доро-
гою, як усмішка сестри, але тут ніхто й ніколи не закидав
мені мою зіпсованість; тут не було бурчливої няньки, тут я
був потрібний — я відчував, що моя поява завжди викликає
рум'янець радості на щоках дівчинки. Валек обнімав мене, як
брата, і навіть Тибурцій часом дивився на нас трьох якимись
дивними очима, в яких щось мерехтіло, наче сльоза.
На деякий час небо знову прояснилося, зникли хмари, і
над просохлою землею, востаннє перед зимою, засяяли со-
нячні дні. Ми щодня виносили Марусю нагору, і тут вона
немов оживала; дівчинка дивилася навколо широко розкри-
тими очима, на щоках жеврів рум'янець; здавалося, вітер, що
обдував її своїми свіжими помахами, повертав їй частинку
життя, вкраденого сірим камінням підземелля. Але це три-
вало недовго...
Тим часом над моєю головою також стали збиратися хма-
ри. Якось, коли я, як звичайно, вранці проходив алеями садка,
я побачив на одній з них батька, а поруч з ним старого Яну-
ша. Старий улесливо вклонявся і щось говорив, а батько стояв
з похмурим виглядом, і на його чолі різко відзначалася
зморшка нетерплячого гніву. Нарешті він простяг руку, наче
відсторонюючи Януша з свого шляху, і мовив:
— Ідіть собі! Ви просто старий плетун!
Старий якось заморгав і, тримаючи шапку в руках, знову
забіг наперед і загородив батькові дорогу. Очі батька гнівно
блиснули.
те уривчасті фрази батька долітали ясно, падаючи ніби уда-
ри нагайки.
Не вірю жодному слову... Що вам треба від цих
людей? Де докази?.. Словесних доносів я не слухаю, а пись-
мовий ви повинні довести... Мовчати! Це вже моя справа...
Не бажаю й слухати.
Нарешті він так рішуче відсторонив Януша, що той біль-
ше не насмів набридати йому; батько звернув у бічну алею,
а я побіг до хвіртки.
Я дуже не полюбляв цього старого пугача, і тепер серце
моє здригнулося від передчуття. Я зрозумів, що підслухана
розмова стосується моїх друзів і, можливо, також і мене. Ти-
бурцій, якому я розповів про цей випадок, жахливо скри-
вився:
У-ух, малий, яка неприємна новина!.. О клята стара
гієна!
Батько його прогнав! — сказав я, щоб утішити Ти-
бурція.
Твій батько, малий, найкращий суддя на світі. У нього
є серце; він багато знає... Можливо, він вже знає все, що
може сказати йому Януш, але він мовчить; він не вважає за
потрібне цькувати старого беззубого звіра в його останньо-
му барлозі... Але, малий, як би тобі пояснити це? Твій батько
служить панові, ім'я якого — закон. У нього є очі і серце
лише до того часу, поки закон спить собі на полицях; ко-
ли ж цей пан зійде звідти і скаже батькові: «Ану-бо, суддя,
чи не взятися нам за Тибурція Драба, або як там його звуть?»
І з тієї миті суддя одразу зачиняє своє серце ключем, і тоді
у судді такі тверді лапи, що швидше світ повернеться в інший
бік, ніж гіан Тибурцій вивернеться з його рук... Розумієш ти,
малий?.. Усе моє лихо в тому, що з законом вийшла в менеколись уже давно сутичка... себто, розумієш, несподівана
сварка... Ох, малий, це була дуже велика сварка!
При цих словах Тибурцій встав, узяв на руки Марусю
і, відійшовши з нею в найдальший куток, почав цілувати її,
пригортаючись своєю потворною головою до її маленьких
грудей. Я лишився на місці і довго стояв не рухаючись, під
враженням дивних слів дивної людини.
Незважаючи на мудровані і незрозумілі звороти, я чудо-
во схопив суть того, що казав про батька Тибурцій, і постать
батька в моїй уяві іце виросла, набула ореолу грізної, але
симпатичної сили і навіть якоїсь величності, але разом
з тим посилювалося і інше, гірке почуття...