Шрифт:
Василь Бережний
До Золотої Зорi
"...Як сказали жерцi, за
11340 рокiв у Єгиптi царювали
тiльки смертнi люди, а не боги
в людському образi... За цей
час, розповiли жерцi, сонце
чотири рази сходило не на
своєму звичайному мiсцi: а
саме - двiчi сходило там, де
тепер заходить, i двiчi
заходило там, де нинi сходить".
ГЕРОДОТ
"Дослiдження генератора
магнiтного полюса, вiдкритого
Никифором Ярковим пiд крижаним
щитом Антарктиди, триває*.
______________ *
"Рушiйний агрегат" нашої
планети - чи не найбiльша
таємниця, яку ось уже протягом
року розгадують фахiвцi з
рiзних галузей знань.
Нещодавно вiдкрито
тайник-архiв з численними
записами на тонких металевих
аркушах. Фотокопiї цих записiв
передано до Бiблiотеки
Iнтернацiональної Ради в
Парижi, щоб дати змогу
лiнгвiстам свiту ознайомитися з
ними i якнайшвидше
розшифрувати. На
прес-конференцiї, проведенiй
телемережею "Меркурiй", голова
Вченої ради акад. Сокальський
заявив, що вiн i його колеги
покладають великi надiї на
прочитання цих записiв.
– Саме
там сховано вiдповiдi на всi
"як?" i "чому?", - сказав
академiк".
З вiдеострiчки "Хронiка-2302".
Приреченiсть
Велика довгаста призма кабiнету академiка Сокальського була вщерть заповнена м'яким свiтлом, що просочувалось звiдусюди, нiби примiщення оточували якiсь ласкавi сонця, а не скам'янiла крига Антарктиди. Академiк сидiв за робочим столом, який бiльше скидався на пульт управлiння з невисоким бiлим бортом, що виставив перед ученим кiлька овальних екранiв i панель обчислювальної машини, рясно втикану рiзноколiрними кнопками, клавiшами i важельками. Проте Сокальський до них майже не доторкався, електронний комплекс обробляв i видавав на екрани iнформацiю вiдповiдно до заданого алгоритму. Iнколи вчений зупиняв особливо цiкаву для нього модель чи ряд символiв, вдивлявся, примружуючи очi, потiм переводив зображення в запам'ятовуючий пристрiй i, зiтхнувши та пiдперши рукою бороду, знову стежив за екранами.
Та зосередитись йому не вдавалося, час вiд часу академiк повертав голову i дивився на стосик паперу, що лежав лiворуч, скраю пiд бортом. Це була перша ластiвка, що випурхнула з-пiд руки невiдомого йому фiлолога, який вiдгукнувся на заклик розшифрувати записи металiчних аркушiв. Може, вченого заiнтригував заголовок хронiки - "До Золотої Зорi"? Чи назва комп'ютера, з яким працював фiлолог, - "Романтик"? Академiк тiльки й прочитав оцi слова, бо мав нагальну роботу, стосик вiдсунув, зараз не час, загляне хiба що наприкiнцi робочого дня, але от голова сама собою повертається, i важко дотриматись робочого розпорядку. Ще, мабуть, з годину господар кабiнету крiпився, а тодi таки не витримав, клацнув вимикачем, екрани потьмянiли, згасли, а вiн пiдсунув до себе той бiлий стосик i почав читати.
...По широкiй алеї, що вела вiд важкого, неоковирного
– Хочу купатись!
– Бiлявенький непосида притулився головою до мами, намагаючись обняти її за стан.
– Купатися, купатися!
– Але ж не жарко. Бачиш, нiхто не купається.
Та малий так настирливо домагався свого, так тупцював навколо матерi, що вона, зрештою, поступилася.
– Ну, ходiмо, вiзьмемо плавки.
Чоловiк, мляво помахуючи руками i байдуже вiтаючись iз зустрiчними, почалапкав до озера, зупинився бiля самiсiнької води та й почав спостерiгати, як над пiщаним дном шмигають табунцi довгастих рибок. На душi було тоскно й порожньо.
Малий ще здалеку розiгнався i з вереском плюхнувся у воду, здiймаючи бризки. Мама любувалась ним, а батько чи ледве й помiчав.
– Останнiм часом ти збайдужiв до всього, - обiзвалась дружина докiрливо.
– Може нездужається?
– Та нi, - знехотя сказав чоловiк, тамуючи в собi легке роздратування.
– На здоров'я не скаржусь.
От уже цi жiнки! Добре знає, в яку безвихiдь вона потрапили, а говорить так, нiби нiчого й не сталося. "Нездужається..." Вмираюча планета а напiвдикими племенами i нiякої надiї вирватися звiдси, то що йому веселитися? Краще б уже були загинули всi в космосi, анiж нидiти отут, живучи без мети i надiї.
– Остерiгайся апатiї, Iмпете. Ну, от скажи, чого тобi не вистачає на цiй планетi? Це ж просто щастя, що ми врятувалися i можемо нормально, в спокої i достатку доживати вiку!
– Як отi священнi акацiї, - криво усмiхнувся Iмпет.
– Аякже - прихiдцi з неба!
– В очах дружини спалахнули iскорки радостi, чоловiкової iронiї вона не сприймала.
– I сам Верховний Маг рахується з нами. Автохтони* такi ж люди, як i ми. Природа розкiшна. Синок росте. Чого ж ти хочеш?
______________ * Мiсцеве населення.
Присiли на плескатий камiнь, загрузлий у пiску, вона прихилилась до чоловiка, малий Бад брьохався перед очима.
– Ми шукали перспективну планету...
– обiзвався пiсля довгої мовчанки Iмпет.
– А де опинилися?
– Ну, це ж не наша вина. Якби не той клятий метеорит... Признаюсь, я не сподiвалася, що ми врятуємось. Така пробоїна... Наковталася я тодi жаху.
Iмпет зiтхнув:
– Майже половина екiпажу... Може, з ними вдалося б вiдремонтуватися...
– Чула, чула про це вже не раз!
– перебила дружина.
– Але ж, любий мiй капiтане, хiба варто сушити голову над тим, що поза нашими можливостями?