До Золотої Зорi (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

Урочиста напруга вiдбивалася на лицях, хоча колеги (капiтан це добре знав) досi були настроєнi, звичайно, iронiчно. Та в цей момент усi нiби вiдчули подих атавiстичного страху. Але то була тiльки мить, їх наче пронизав квант психiчної енергiї з далекого минулого. Мить промайнула, i вони просто з цiкавiстю стежили за обрядом. Старий сухорлявий чоловiчок то показував бiлу кам'яну дощечку, на якiй було вирiзьблене коло з променями, то сварився костяними магiчними паличками, наголошуючи на тому, що йому вiдоме якесь iнше, справжнє iм'я Свiтила. Потiм, заткнувши дощечку

та палички за пояс, вiн узявся обома руками за голову пантери.

– Дивись! Це Богиня Смертi!.. Мiцнi в неї зуби, страшний погляд. Я її тримаю в своїх руках, мене вона слухається! Бiйся Богинi Смертi, о Свiтило, вона невблаганна, чуєш? Свiти нам, як i ранiш, давай достатньо тепла! Це я тобi наказую, всемогутнiй Маг!

Вiн дивився просто в золоте сонячне око, нi на секунду не вiдводячи погляду. Фарба на обличчi почала розтоплюватись i стiкати рiвчаками зморщок - здавалося, тече кров i скапує з пiдборiддя на задиханi груди.

– Гляди ж, начувайся!

Старий повернувся i, навiть не глянувши на присутнiх, наче тут нiкого й не було, рушив до сходiв.

Капiтановi не хотiлося повертатися з ним, але мусив: так належало. Донизу йшли мовчки, лише неподалiк палацiв, де мали розiйтися, капiтан сказав:

– Ну що ж, нашi вартовi Неба будуть пильно стежити за ним... Якщо не послухає твоїх заклять, доведеться тобi пристати на наш бiк!

Старий повернув до капiтана криваве обличчя, прискалив око i вже хотiв щось сказати, але перебило темне кружальце, прикрiплене над верхньою кишенькою капiтанового кiтеля. Звiдти прозвучав голос Кенi:

– Iмпете, снiданок готовий!

– Iду, - вiдповiв капiтан, кивнув Маговi i рушив до Великого Будинку, в якому мешкали найзначнiшi прихiдцi з неба.

Маг i ранiше спостерiгав їхнi перемови на далеких вiдстанях, але кожного разу це його вражало. "Ну звичайно ж, це боги, а не признаються", подумав старий, човгаючи до свого гранiтного палацу.

Ява первiсної драми

– Мабуть, сама планета вiдчуває небезпеку i створює для нас надзвичайно сприятливi ситуацiї,- сказав капiтан Iмпет у мiкрофон, коли йому повiдомили, що у визначенiй ними геодезичнiй дiлянцi знайдено простору печеру, вимиту невеликою пiдземною рiчечкою.
– Отже, примiщення для машинного залу є?

– Iдеальне. От побачите - пересвiдчитесь. А щодо сприяння, - голос керiвника пошукової групи забринiв радiстю,- то планета пiдсунула нам ще один гостинець...

– Який?

– Комору iз чудовою залiзною рудою. Та ще й зробила широкий вихiд на поверхню - нiби знає, що в нас мало робочої сили.

– Координати передайте в пам'ять свiтловода.

Сьогоднi капiтан Iмпет був у пiднесеному настрої: задум, пiдтриманий на колоквiумi, пускає корiння. Звiдусiль, де працюють пошуковi групи (у бiльшостi з них по два чоловiки) надходять добрi вiстi. От лише Маг не хоче поступатися. Та ще й Кепi з її "рацiональною" фiлософiєю життя. А ситуацiя рiзко змiнилася: свiтило стискується - за останню декаду його дiаметр зменшився майже на двадцять дев'ять кiлометрiв.

Обличчя капiтанове насупилось,

вiн провiв долонею по русявому волоссю, пiдвiвся i вiдiйшов од свiтловодної кулi до вiдчиненого вiкна. Подих повiтряного океану приємно освiжав. Центральне Свiтило котилося на захiд. Ген-ген, аж на обрiї, у синьому серпанку ледь маячить смужечка гiр. Тепле вiдчуття наповнило груди: рiдна планета... Тодi, коли в аварiйнiй ситуацiї вони знайшли тут порятунок, вона була чужою, незнайомою. А тепер стала рiдною... Як? Чому? Може, тому, що майже за всiма своїми параметрами вона схожа па їхню далеку, тепер уже назавжди втрачену, праматiр? Чи просто людина в силу iнерцiї звикає до нових обставин життя? Як би там не було, капiтан спостерiг, що цей психологiчний злам стався - планета прийняла їх, а вони - планету. I вчасно: вони врятують її вiд загибелi...

У пам'ятi капiтана Iмпета залишилися спогади про iсторичнi подiї, здебiльшого - трагiчнi, що сталися там, на прабатькiвщинi. Тут, певне, все буде iнакше, ресурсiв незрiвняно бiльше, отже й цивiлiзацiя розвиватиметься швидше. Якби тiльки пощастило причалити до стацiонарної зiрки! Але Маг нiяк не може збагнути ситуацiї, вiдмовляє у робочiй силi. Тут його не обiйдеш... Упертий дiд. Боїться? Чи просто нiчого не розумiє?

Раптом до капiтана долетiли звуки рiжкiв. Далекi й близькi, вони то знiмалися до високостi, то згасали десь унизу, за обрiєм. Зайшла Кенi, по її обличчю вiн побачив: щось сталося.

– Чуєш? То Маг скликає племена...

– Що ж надумав цей невiглас?

Кенi пiдiйшла до Iмпета впритул, поклала руку йому на плече, промовила заспокiйливо:

– Не треба дратуватися, любий. Бачиш, у нього зовсiм iнший погляд на свiт, а ти не хочеш на це зважати.

– Ну чого ж? Хiба мало ми змарнували часу, а особливо ти?

– Не втрачай терпiння, - лагiдно сказала Кенi.
– Вся природа для нього одухотворена, старий годинами сидить пiд гiллястим дубом, вслухаючись у шелестiння листя, силкуючись зрозумiти вiщу мову дерева.

– Ну й що, розшифрував?
– У голосi капiтана чулася iронiя.

– Звичайно, на те ж вiн i Маг, щоб розумiти мову дерев, птахiв, звiрiв. Свiтанок цивiлiзацiї. Хiба нашi пращури не так само...

– Ти хочеш пофiлософствувати, - сказав капiтан, вмикаючи кулю свiтловода.
– Може, краще на прогулянцi, коли мене змiнять на посту?

– Я хочу тебе застерегти: Маг щось задумав, ходить похмурий, то вiдводить очi, то раптом зиркає зухвало. Може, треба вжити заходiв для нашої безпеки?

– Перебiльшуєш, Кенi. В могутностi "прихiдцiв з неба" вiн давно вже пересвiдчився.

Куля свiтловода, досi наповнена бiлястим туманом, прозорiшала, в нiй усе чiткiше проступали обриси навколишнього: стежки в густiй травi, лiс, Обсерваторна гора з кам'яними сходами.

– А он i той дуб, - сказала з якимось острахом Кенi, - бачиш, туди стiкаються люди...

Iмпет уже й сам помiтив чимало напiвголих, зарослих чоловiкiв, що скупчилися на узлiссi. До них приєднувались усе новi й новi постатi, нiби виникали з повiтря.