До Золотої Зорi (на украинском языке)
Шрифт:
– Ти не знаєш одного, Кенi, - життя на цiй планетi приречене. Спостереження нашої обсерваторiї...
Дружина повернула до нього здивоване обличчя.
– Як це... приречене? Хiба життя тут не грунтується на двадцяти амiнокислих i чотирьох пуринових основах, як i на рiднiй нашiй планетi? Одержано якiсь новi характеристики?
– Та нi, фундаментальнi закони дiють... Але от енергетика...
– Яка енергетика? Сьогоднi ти заповзявся говорити загадками.
– Маю на увазi променеву енергiю центрального свiтила. Зiрка ця iнтенсивно старiє,
Кенi подивилась на небо - свiтлий диск спокiйно плив у високостi, освiтлюючи планету так само, як i ранiше. Опустила очi з затаєною усмiшкою,цей вираз її тонкого обличчя завжди зворушував Iмпета. I зараз йому потеплiло на серцi. Може, й справдi вона має рацiю? Але ж факти... Не хотiлось викликати осмутку на її ще й тепер привабливому лицi.
– Вигадки... Нiяких особливих змiн у природi не помiтно.
– Пояси субтропiкiв почали звужуватися. Температура свiтила катастрофiчно падає.
Кенi знову позирнула на небо, зiщулилась, нiби вiдчула похолодання, i покликала сина.
– Годi, Ваде, вилазь! Он уже посинiв...
Iмпет усмiхнувся:
– Не бiйся, похолодання фiксують лише прилади.
Витираючи малого пухнастим рушником, Кенi спитала:
– Що ж показують вашi прилади? На скiльки його вистачить?
– кивнула в небо.
– Якщо процес iтиме з такою iнтенсивнiстю, як тепер, то приблизно через сiм тисяч рокiв...
Не встиг вiн закiнчити фразу, як дружина пирхнула i враз вибухнула таким дзвiнким смiхом, якого вiн давно не чув.
– Сiм тисяч?! Ха-ха-ха! Та це ж вiчнiсть! Ха-ха-ха!
Вона так заразливо смiялася, що й Iмпет не змiг стримати посмiшки, а малий Вад, зиркнувши па них, загиготав i застрибав на однiй нозi.
– Ти маєш рацiю, Кенi, - сказав Iмпет, - строк не малий, якщо мiряти людським життям. Але ж вiн пройде? Промине? Припустiмо, сто чи бiльше поколiнь ще зможуть прожити на цiй планетi. А наступнi?
– Наступнi щось вигадають. Може, отак, як ми, полетять у космос. Галактика велика, притулок для життя знайдуть...
– Iмовiрно. Але ж тут ще навiть металургiї нема, кам'яний вiк.
– А ми хiба не зробимо внеску в прогрес? Тепер це ж i наша планета. Ми все одно збиралися переселитись...
– Та збирались, тiльки ж не з такою перспективою.
– А менi тут гарно! Сади, озера, гаї... Птаство i квiти... Навколо стiльки краси! Вiдкинь, Iмпете, свiтову скорботу - це химери. Серед такої розкiшної природи нудитися протипоказано.
Кенi озирнулась навколо - чи нiхто не бачить?
– i раптом поцiлувала чоловiка. Iмпет був радий, що не засмутив дружину, i водночас розчарований таким її оптимiзмом.
– Зрозумiй, Кенi, - без мети життя втрачає сенс.
– Я це розумiю, i навiть у цих умовах, в яких ми опинилися, можна вiднайти мету, але до чого тут центральне свiтило?
Обличчя Iмпета спохмурiло, брови зiйшлися докупи.
– Як тобi сказати... Свiтило i планета - стiйка система, i ось її рiвновага порушується. Негативний космiчний фактор зростає,
– Та перестань, - замахала руками Конi, - мене вже проймає дрож.
I тут у розмову батькiв устряв малий Бад. Хлопчисько увесь час дослухався, про що вони говорять, своєрiдно засвоював iнформацiю, аналiзував. Коли батько змалював страхiтливу картину загибелi планети, малий не втерпiв:
– Тату, а хiба не можна перелетiти до золотої теплої зорi? Як в отiй казцi?
– То ж казка, сину, - зiтхнув батько, - а дiйснiсть... У нас нi на чому летiти, корабель наш пошкоджений, ти ж знаєш, упав, i вже йому нiколи не знятися.
Бад поклав рученята батьковi на колiна, заглянув йому в вiчi та таким серйозним, вдумливим поглядом, що той аж примружився.
– Ну, тодi... Планети ж лiтають, га?
– Що ти сказав? Планети?
– Iмпет ухопив сина пiд пахви, пiдняв обличчя до обличчя, з радiсним здивуванням вигукнув: - Оце iдея! Оце мета в життi! Ох ти мiй рiзноокий... Ти чуєш, Кенi, вiн хоче до Золотої Зорi!
Очi малого сяяли: одне зеленувато, а друге - блакитно.
Колоквiум
Записи цi не повнi, але зафiксовано головне, про що йшлося на цьому важливому колоквiумi. Присутнiй був увесь екiпаж, за винятком дiтей, хоча, принагiдно сказати, саму iдею пiдказала дитина.
Капiтан Iмпет. На нашу долю випали тяжкi випробування, ви всi це знаєте, i я згадую про це тiльки тому, що вони продовжуються. Хоч ми й урятувалися, хоч i маємо твердий грунт пiд ногами. З одного боку нам пощастило: потрапили до планети нашого типу, на якiй iде такий самий процес еволюцiї, дарма що з помiтним вiдставанням у часi - автохтони ще тiльки започаткували свою цивiлiзацiю. Водночас нам i не поталанило: Центральне Свiтило, як показують спостереження, починає втрачати сталiсть, змiнює свої характеристики, що виявляється в зниженнi iнтенсивностi радiацiї в кiлькох дiлянках спектра. Особиста помилка спостерiгача тут виключається, статистичнi данi, на превеликий жаль, надзвичайно точнi. Отже, в перспективi - обледенiння планети, загибель бiосфери...
Реплiки iз залу.
– Антиперспектива!
– Катастрофа!
Капiтан Iмпет. Так, це космiчна катастрофа. I хоч вона не загрожує безпосередньо нам, але нашим нащадкам - напевно. Попросимо Астрофiзика поiнформувати нас про її ознаки.
Астрофiзик. Уже першого року спостережень дiаграми показали зниження максимумiв активностi Центрального Свiтила, зменшення емiсiї променевої енергiї. I це як у рамках циклiчних змiн, так i в значеннi так званої постiйної зiркової величини. Деякi дiлянки дають спектр жовто-червоних зiрок, iлюструючи домiнуючу тенденцiю... Астрофiзик демонструє дiаграми, спектри хромосферних спалахiв, супроводжуючи все це сухими коментарями.