Доки сонце зійде, роса очі виїсть

Кропивницький Марко Лукич

Наталя Се­менівна. Стри­вай, Ок­са­но!..

Ок­са­на (зу­пи­ни­лась). По­ра ж і честь зна­ти. Самі ме­не ви­га­ня­ли, а те­пер зу­пи­няєте? Здається, я все ска­за­ла?..

Наталя Се­менівна. Я хо­чу тобі віддя­чи­ти за те, що ти без гвал­ту і без ог­ла­су розв'яза­ла моєму си­нові ру­ки.

Оксана. Як віддя­чи­ти? Хіба ви ще не віддя­чи­ли?..

Наталя Се­менівна (вий­ма хут­ко з шух­ля­ди гроші). Це тобі на при­да­не! (Дає гроші).

Оксана.

Щ-о? Дя­куй­те, пані, що ви йо­го ма­ти! Віддай­те ці гроші на подзвіння та на церк­ву, щоб щод­ня вий­ма­ли час­точ­ку "за здравіє" ва­шої ян­гольської душі!.. Пані, пані!.. Не в кож­но­го й ду­шо­гу­ба здіймається ру­ка на уми­ра­ючо­го, а ви… ви вий­ня­ли з моїх гру­дей сер­це і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, йо­го на шмат­ки. Не бог вам, пані, ду­шу дав, не ма­ти вас по­ро­ди­ла! (Пішла).

Наталя Се­менівна (сперш не­мов ос­товпіла, а далі про­жо­гом ки­ну­лась до две­рей). Ок­са­но, Ок­са­но! Вер­нись!.. (Одбігла од две­рей). Що я роб­лю? Чи не збо­же­воліла я?! Ні, ні!.. Не по­губ­лю я своєї ди­ти­ни! О, чом же ти, Ок­са­но, нерівня моєму си­нові? Яка ве­ли­ка ду­ша! На­що ти в кріпацтві за­ро­ди­ла­ся?.. Ні… Ні!.. Не невістка ти мені!

Завіса

ОДМІНА ДРУГА

Того ж та­ки дня, че­рез шість го­дин. За­ла у бу­дин­ку Во­ро­но­вих.

ЯВА 1

Горнов і Мак­сим.

Горнов. Так, ста­ло буть, ми з ва­ми в ціні зійшлись?

Максим. Де ж, мов­ляв, не зійшлись? Я ще й ро­та не вспів роз­зя­ви­ти, а ви вже й ціну пок­ла­ли, та ще й яку, мов­ляв, ціну. Але ж глядіть, чи не по­ми­ли­лись, бо я швець та­кий, що під зав'язь умію чо­бо­ти ши­ти, а вам, мо­же, тре­ба го­родсько­го?

Горнов. Ба ні, мені та­ко­го й тре­ба до шко­ли.

Максим. Те­пер вже по­ве­лось так, хоч би і у нас на селі: чо­бо­ти на дві ко­лод­ки, та ще й на шпильках, а я все на дратві. От що вже драт­ву, так нав­да­ку чи хто ви­су­че про­ти ме­не?

Горнов. Я хо­чу, щоб хлоп­ча­ки спер­шу нав­чи­лись ши­ти прості чо­бо­ти, а там вже кот­ро­му скор­тить го­родських чобіт, то не­хай сам до­би­ра спо­со­бу, як їх змай­ст­ру­ва­ти.

Максим. Еге! Не­хай вже, мов­ляв, са­ме до­ма­ди­кується!.. Я ще мав де­що вам ска­за­ти, та тільки не знаю, з яко­го бо­ку й по­ча­ти. Ще як ска­же­те: "От ста­рий, по­чав вже ви­га­ду­ва­ти".

Горнов. Що ж та­ке?

Максим. А те, що я ще зро­ду-віку не бур­ла­ку­вав, а оце, мов­ляв, вже ніби при­хо­диться по­ки­да­ти ста­ру… Там та­ко­го ре­пе­ту на­ро­бе, що не тільки в хаті, а й у подвір'ї, мов­ляв, бу­де тісно.

Горнов. Чо­му ж не взя­ти й ба­бу з со­бою?

Максим. Чи й справді? (Зрадів). Во­на у ме­не, Вла­ди­мир Пет­ро­вич, та­ка, що й хви­ли­ни без діла не сидіти­ме…

Там та­ка працьови­та, що й ска­зать… (Сміється). А як ро­бо­ти не­ма, то зо мною сва­риться, а вже без діла не вси­дить….

Горнов. Знай­де­мо і їй діло. А за ціну пев­но що не бу­де­мо тор­гу­ва­тись?..

Максим. Та яка вже ціна без­зубій?..

Горнов. Ча­сом без­зу­бий кра­ще, зу­ба­то­го!..

Максим. Та во­но так… Це вже ви ме­не зовсім, мов­ляв, на світ на­ро­ди­ли! А то ж ска­за­ли ви мені ціну, а я зо­па­лу пог­нав­ся за грішми та й про ба­бу за­був. Оце ж і чу­дес­но. У ха­ту свою впус­ти­мо Матвія, тут у нас є та­кий бідо­ла­ха з двірських: дітей, мов­ляв, повнісінький запічок, а ха­ти дасть бог. Не­хай собі жи­ве, та хліб жує, та дво­ру дог­ля­дає.

ЯВА 2

Ті ж і Бо­рис.

Горнов. Ну, ти ж і спиш! Я вже з го­ро­да двад­цять верс­тов пробіг, а ти…

Борис. У ме­не го­ло­ва страх як бо­лить… Я й не ба­чу. (Чо­лом­кається з Мак­си­мом). Що ж, до­го­во­ри­лись?

Максим (усміхається). Вже, мов­ляв, і пе­чать прик­ла­ли.

Горнов (див­ля­чись на ча­си). Ого-го, по­ра їха­ти!

Борис. Чо­го ха­паєшся? Поснідав би…

Горнов. Скільки ще в те­бе тієї панської пи­хи, як по­див­люсь я на те­бе: без снідан­ку або без кофію не мож­на гос­тя відпус­ти­ти; і хоч би то­му гос­теві діла бу­ло, як ка­жуть, по зав'язку, а він си­ди та жди то­го кофію. У ме­не там діло ки­пить! Я ку­пив оце у го­роді мо­ло­тилку, і за­раз тре­ба ус­та­но­ви­ти її. Ну, у вас гарні по­ряд­ки: приїхав - усі па­ни і слу­ги сплять, двері відчи­нені, хоч і за­би­рай усе на во­зи та й ве­зи ку­ди хо­чеш.

Борис. Ми світом тільки по­ля­га­ли.

Горнов. Що це в те­бе такі чер­воні очі?

Борис. П'яний був.

Горнов. З яко­го по­би­ту?

Борис. Тад­же ж учо­ра був день на­род­женія батька.

Горнов. Ста­ло буть, ти ту­ди і не навіду­вав­ся?

Борис (за­со­ро­мивсь). Ні!..

Горнов. От так мо­ло­дець!..

ЯВА 3

Ті ж і Со­ломія.

Соломія. Па­ни­чу, по­жа­луй­те, вас ма­ма­шенька кли­чуть.

Голос за две­ри­ма: "Бо­рис!.."

Борис (гу­ка). Я за­раз! (До Гор­но­ва). Підож­ди ме­не (Пішов).

Горнов. А йдіть сю­ди, на хви­ли­ну, Со­ломія!

Соломія. Не хо­чу, бо ви за­раз поч­не­те роз­пи­ту­ва­ти, а мені за­ка­за­но мов­ча­ти. От єй-бо­гу, що прав­да!

Голос за две­ри­ма: "Со­ломія!"

Ось за­раз! (Побігла).