Доки сонце зійде, роса очі виїсть

Кропивницький Марко Лукич

Соломія. Та я ж, сест­рич­ко, не кам'яна!

Оксана (ухо­пив­ши її за ру­ки). Не кам'яна? Ти прав­ду ка­жеш?

Соломія. Хоч і зап­ри­сяг­ти!

Оксана. Ска­жи мені як пе­ред бо­гом, пос­ва­тав­ся па­нич?

Соломія. На те по­хо­же. Тілько нас­то­яще довіда­тись не мож­на, бо ніко­го з нас не до­пус­ка­ють до йо­го. За­раз як тілько я увійду - і вип­ро­во­дять. Я не роз­бе­ру панських за­ру­чин. У нас як прос­ва­та­ють дівку, то за­раз на руш­ник ста­ють, кла­ня­ються пе­ред об­ра­за­ми, а далі - батькові,

ма­тері; а у панів нічо­го не­ма.

Оксана. Вик­лич мені па­ни­ча.

Соломія. Та він, сест­рич­ко, п'яний спить.

Оксана. П'яний! Ти ме­не ду­риш?

Соломія. Ну, от, єй-бо­гу, що ні! Там та­кий п'яний, що й ска­зать не мож­на. Йо­го, пев­но, на­ро­чи­то на­поїли.

Оксана (по­хит­ну­лась). П'яний… на­поїли! І це са­мостійная лю­ди­на!.. Ос­тан­ня надія зах­ма­ри­лась. Про­ве­ди ме­не до йо­го… мій жаль йо­го роз­бу­де, моє го­ре йо­го вит­ве­ре­зить…

Соломія. Пост­ри­вай, мо­же, я йо­го роз­бу­дю. Тілько, сест­рич­ко, йди з гор­ниць,- там у са­ду підож­ди або­що; бо як пані пос­те­ре­же - ли­хо бу­де! Во­на вже не спить!

Входить На­та­ля Се­менівна.

ЯВА З

Наталя Се­менівна (по­ба­чив­ши Ок­са­ни) Ти?!

Ок­са­на. Я!

Соломія не­замітно вий­шла.

Не по­ло­хай­тесь! Це не манія моя, а я жи­ве­сенька… Не по­ло­хай­тесь… і ме­не не ля­кай­те, бо не зля­каєте…

На­та­ля Се­менівна. Як ти посміла ввійти?

Ок­са­на. Не кричіть… бо собі тільки со­ро­му на­ро­би­те… Слу­ги ваші всі по­ко­том сплять… двері не за­перті… я й прий­шла. Пані, не з но­жем в руці прий­шла я до вас і не з до­ко­ра­ми, а при­нес­ла я вам своє сер­це, щоб ви йо­го до­би­ли! Жи­ву­че… ніяк са­ма йо­го не здо­лаю…

Наталя Се­менівна. Я не ду­шо­губ­ка!

Оксана. Не ду­шо­губ­ка? Чо­му ж у вас та­кий страш­ний пог­ляд? Чу­ла я, прав­да, од лю­дей, що, ка­жуть, бу­ва й так: пог­ляд вов­чий, а ду­ша ян­гольська! При­мусьте ж ва­шу ду­шу, щоб во­на хоч на хви­ли­ну за­ся­ла у вашім пог­ляді, і та ма­ла хви­ли­на на­дасть мені си­ли і од­ва­ги. Я сміли­во йшла до вас, а те­пер ост­рах да­ве мою ду­шу і ско­вує мої вус­та!.. Хоч од­ну ж іскру жа­лю у пог­ляді, мо­лю вас!..

Наталя Се­менівна (тих­ше). Чо­го тобі тре­ба? Чо­го ти хо­чеш від ме­не?

Оксана. Чо­го я хо­чу? Ха-ха-ха! Чо­го я хо­чу? І це пи­тає ма­ти, йо­го ма­ти! І справді: чо­го я хо­чу? Я, ма­буть, зовсім вже збо­же­воліла!.. Ви ко­лись ка­за­ли мені, як ще я бу­ла при вас за гор­нич­ну…

Наталя Се­менівна. О, я щод­ня прок­ли­наю той час і го­ди­ну!...

Оксана. Чуд­но! А тоді: мені зда­ва­лось, що ви самі втіша­лись, див­ля­чись, як па­нич за­ли­цяв­ся до ме­не. Ма­буть, тоді в очах ва­ших жи­ла ва­ша ян­гольська ду­ша?

Наталя Се­менівна. Я са­ма не всте­рег­ла­ся, як га­ди­ну в па­зусі зогріла.

Оксана (не слу­ха її). Ви тоді ка­за­ли, пані, що ви й самі не з ви­со­ко­го

коліна; що ваш отець був прос­тий міща­нин і вас вчив на мідні гроші. Чо­го ж,те­пер ви так пи­шаєтесь? Од­на­че… що ж це та­ке я пле­щу? Чи во­но ж до речі? Я не те зовсім хотіла ска­за­ти… (По­ду­ма­ла). Що ж та­ке я хотіла? Хіба те, що ваш син лю­бив ме­не, що ва­шо­го си­на і я лю­би­ла…

Наталя Се­менівна. А те­пер ми­ну­ло­ся!.. Мерт­во­го з гро­ба не вер­та­ють!..

Оксана. Ми­ну­ло­ся? Справді ми­ну­ло­ся? А я на­ва­жи­лась бу­ло у однім слові ви­мо­ви­ти пе­ред ва­ми усю мою ду­шу, усю мою пе­чаль… Хотіла ска­за­ти та­ке сло­во, у котрім ви по­ба­чи­ли б, як у дзер­калі, всі мої му­ки, всі ра­ни мо­го сер­ця!.. "Мерт­во­го з гро­ба не вер­та­ють…" І ви так спокійно і тоді б ска­за­ли цю при­каз­ку, ко­ли б по­ба­чи­ли у труні сво­го єди­но­го си­на?.. А я вже ле­жу у труні! А моє сер­це - йо­го сер­це, моя ду­ша - йо­го ду­ша, моє жит­тя - йо­го жит­тя. Він по­мер зад­ля ме­не, і я вже на­по­ло­ви­ну мерт­ва!.. І все ж та­ки ані іскор­ки жа­лю у ва­ших очах?.. Пані!.. Я ко­ха­ла ва­шо­го си­на!.. У йо­го ко­ханні я ко­ха­ла увесь мир бо­жий. Він був моєю дум­кою, моєю мо­лит­вою, моїм світом. Од­ня­ли йо­го у ме­не!.. Од­ня­ли не ду­шо­гу­би, а лю­ди з ян­гольською ду­шею!.. Ох, страш­но ж мені, страш­но!.. Сер­це моє, чи є ти в гру­дях, чи не­ма? Я не чую те­бе!..

Наталя Се­менівна. Мені жаль те­бе, Ок­са­но! Що ж ро­бить?

Оксана. Жаль?.. Вам жаль ме­не?.. Ха-ха-ха! Не тре­ба, не тре­ба мені ва­шо­го жа­лю! Ні, ні, я вас зо­біди­ла, я вас зне­ва­жи­ла… Простіть ме­не!.. Я са­ма не знаю, що ка­жу… Скажіть, про­мов­те ще раз: "Мені жаль те­бе!" Ха-ха-ха! "Мені жаль те­бе!" Вми­рай, сер­це!.. Сліпніть, очі!.. Глухніть, мої ву­ха! Це не ма­те­ри­на мо­ва!

Наталя Се­менівна (убік). Відкіля во­на взя­ла­ся, хто її сю­ди привів? (До неї). Ну, по­ра вже тобі до­до­му.

Оксана. Прав­да ва­ша!.. Я вже й над­то за­ба­ри­лась…

Наталя Се­менівна. Ну, то йди ж собі!

Ок­са­на. Стри­вай­те, ще два сло­ва. Ка­жуть, що я ча­ру­ва­ла па­ни­ча? Прав­да!.. Ка­жуть, що я відьомсько­го код­ла. Ох, яка прав­да! Ка­жуть, що я хотіла бу­ти панією-дво­рян­кою. От за це то вже й сам па­нич при­сяг­не, що прав­да. Бач­те - я все це вам ка­жу і не чер­вонію, щоб ви вже пев­не зна­ли, що у ме­не сти­да ані кри­хот­ки. Що я, бач­те, вже та­ка не­пу­тя­ща, та­ка хвой­да за­ро­ди­лась, що й со­ром не їсть мені очей!.. (Ха­пається од­ною ру­кою за одвірок, а дру­гою за го­ло­ву).

Наталя Се­менівна. Ти лед­ве на но­гах стоїш. При­сядь спо­чинь!..

Оксана. Де ж та­ки я ся­ду пе­ред панією? Ми до цього не приз­ви­чаєні! (Зго­дом). Нічо­го… Ба­чи­те, вже й одійшла. Жи­ву­ча я, як га­ди­на!.. (Здійма з пальця перс­тень). Це йо­го… па­ничів перс­тень. Хотіла бу­ло шпур­ну­ти йо­го ку­ди-не­будь, та пош­ко­ду­ва­ла, що зо­ло­тий. А найгірш бо­ялась, що як приш­ле­те гра­бу­ва­ти, от тоді-то вже бу­ло б со­ро­му над­то! І я са­ма при­нес­ла… На­те!.. (Пок­ла­ла перс­тень на стіл). Отож всієї роз­мо­ви, отож всієї по­ра­ди. (Іде до две­рей).