Доки сонце зійде, роса очі виїсть

Кропивницький Марко Лукич

Горнов. Ні! Ви так же точнісінько ду­маєте, як і я, та боїтесь ро­зу­мові ска­за­ти.

Воронов. Ни­ког­да!

Горнов. А я вам ка­жу, що імен­но так.

Воронов. Вы, ка­жет­ся, же­ла­ете то­го… то­го… тру­нить на­до мною!

Горнов. І на думці цього не маю.

Воронов. Вы… очень дерз­ки!..

Горнов. Сха­меніться, Олексій Дмит­ро­вич!

Воронов. Вы… вы…

Горнов.

Хам? Це вже я чув не раз! Поз­вольте ж, Олексій Дмит­ро­вич, і мені ска­за­ти вам хоч од­ну пос­лови­цю: "Насміяла­ся вер­ша з бо­ло­та, ог­ля­ну­ла­ся - аж са­ма в бо­лоті".

Воронов. Что-с?

Виходить Бо­рис.

Я, ми­лос­ти­вий го­су­дарь, с ва­ми бо­лее не зна­ком.

Горнов. Ду­же при­ят­но!.. Ви­ба­чай­те, хотів ска­за­ти: як зав­год­но!..

Воронов. Да-с! Слы­ши­те: не зна­ком!.. (Пішов).

Борис. Що це з ним? З чо­го це ви зби­ли бу­чу?

Горнов. Ад­же ти про­хав, щоб я поп­ро­щав­ся з твоїми ста­ри­ми? От вже з батьком поп­ро­щав­ся…

Борис. Та що це з ним вчи­ни­ло­ся, я ніяк не роз­бе­ру?

Горнов. А, бог з ним! Про­щай! Приїзди ж до ме­не… А мо­же, батько не пус­те? Ме­не то вже пев­но не до­пус­тять до ва­шої пер­со­ни.

Борис. Боз­на-що ви­га­дуєш. Я до­га­ду­юсь, це, пев­но, йо­го Ізмай­ло­ва нат­ра­ви­ла на те­бе.

Горнов. Мо­же… Але ж мо­ло­до­му чо­ловікові, ко­ли він блу­кає ще в дум­ках і відсах­неться сьогодні від то­го, чим вчо­ра за­хоп­лю­вав­ся,- як­що пос­те­ре­жеться, що то в ньому з'являється влас­ний про­цес змиш­лен­ня,- я мо­жу ви­ба­чи­ти; ну ко­ли ста­рий чо­ловік так, з ли­сою го­ло­вою… (Чо­лом­кав­шись, пішов).

Борис (один). Це-щось нес­подіва­не з'являється у моїй сім'ї!.. (По­хо­див). Що я та­ко­го на­го­во­рив учора пан­ночці? Нев­же справді об'яснив­ся? Як я сог­ла­сив­ся сісти за той прок­ля­тий єра­лаш!.. Потім на­пив­ся як?.. Сьогодні вос­таннє ска­жу батькові й ма­тері, і як­що во­ни су­пе­ре­ча­ти­муться, я зроб­лю по-своєму. Во­лодька вра­жає ме­не, ка­жу­чи, що я без­ха­рак­тер­ний!.. Він прав­ду ка­же. О, яку прав­ду! До­ки ж я, справді, бу­ду як цу­цик той на вірьовці?..

ЯВА 6

Борис і Воронов.

Воронов (вхо­де). Что, уехал зтот ли­бе­рал? Я очень рад.

Борис. За что вы от­ка­за­ли ему от до­му?

Воронов. Не­го­дяй он!.. Вот за что.

Борис. Не­го­дяй?

Воронов. Да, не­го­дяй, й я зап­ре­щаю те­бе с ним дру­житься!

Борис. Ну зто уж… Впро­чем, зто по­ка на вто­рой план. Я дол­жен вам ска­зать, что у ме­ня єсть бо­лее серьезное де­ло.

ЯВА 7

Ті

ж і Со­ломія.

Соломія. Па­не! Там Гордій По­варів прий­шов!

Воронов. Что ему на­до?.. Зо­ви!..

Соломія пішла.

Пойди к гос­тям; я пос­ле го­тов с то­бой по­тол­ко­вать.

Борис. Вы выслу­ша­ете ме­ня?

Воронов. Че­рез пять ми­нут.

Борис пішов.

Ну, что ж он там?.. Кто там та­кой?..

ЯВА 8

Воронов і Гордій.

Гордій (вхо­дить, топ­нув но­гою). Моє пош­теніє! Поз­вольте вам пре­по­ру­чить. (По­дає за­пе­ча­та­ний лист).

Воронов. Что это та­кое? (Роз­пе­ча­тав лис­та і чи­тає). "От 186… го­да от сен­тяб­ря ме­ся­ца прег­ла­ша­ють Вас, Ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє, май­стер са­пож­ной, штоб ви по­жа­лу­ва­ли своєю пер­со­ною із фа­милією на брач­ний про­цес у етоє воск­ре­сеніє. Свадьба будєт на бла­го­род­ную но­гу, ви­на і му­зи­ка з го­ро­ду і пи­рож­ноє "шпанскій вєтір", што па­па­ша зго­тов­лють; собст­вен­но­руч­но Гордєй Ми­ки­то­вич По­ва­рен­ков, са­пож­ной май­стер і ка­ва­лер".

Гордій. Так точ­но: і ка­ва­лер. Так как іщо в пер­вий за­кон­ной брак пос­ту­паю.

Воронов. Я не по­ни­маю, что это та­кое?

Гордій. Брач­ний про­цес бу­ду па­лу­чать с ба­риш­нею Тек­лею Сви­ри­дов­ной. Хотів хоть трис­та рублів аван­та­жу, ну по­ми­рив­ся на двух­сот п'ятде­сят. Зна­чить, по­ду­мав: "Про­па­дай моя де­рев­ня, все че­тирє ко­ле­са".

Воронов. Да ты ска­жи тол­ком, что те­бе на­доб­но?

Гордій. Разві я не­по­нят­но об'явил у білеті? Ка­жет­ся, очінь син­па­тич­но. Зна­чить, пред­ла­гаю вам на свадьбу до міня.

Воронов. Что-о? К те­бе на свадьбу?

Гордій. І што, как мо­жить сог­ласні бу­ди­те пос­ту­пок со­вер­шить об нєко­то­ром по­даркє, хоть двад­цять п'ять рублєй, так я с рав­но­душ­ним вдо­вольствієм полу­чу.

Воронов. По­шел ты прочь, ду­рак!..

Гордій. Вот так ка­те­горія!..

Воронов. Вон, го­во­рят те­бе!.. (Ки­да йо­му лис­та в вічі).

Гордій. І с тем до при­ят­но­го сви­данія. (Пішов).

Воронов. Да что же это та­кое тво­рит­ся? Му­жик ка­кой-то, са­пож­ный мас­тер, ос­ме­ли­ва­ет­ся про­сить к се­бе на свадьбу, да еще по приг­ла­си­тельно­му би­ле­ту! О, до че­го мы до­жи­ли!

ЯВА 9

Воронов і Борис.

Борис (вхо­дить). Вы сво­бод­ны?