Доки сонце зійде, роса очі виїсть

Кропивницький Марко Лукич

Горнов. Ви ж це про ко­го ка­же­те? Чи не про Ізмай­ло­вих? Ва­ша прав­да… Во­ни ду­же лібе­ральні.

Воронов. Нет-с, я не про них. (Зу­пи­няється про­ти Гор­но­ва). Ска­жи­те, то­го… то­го… Прав­да ли, что вы по­да­ри­ли ва­шим крестьянам до­пол­ни­тельный платеж?..

Горнов. Справж­ня прав­да.

Воронов. Ли­бе­рально, очень ли­бе­рально! (Знов хо­дить). Ссу­ду ка­кую-то, то­же у се­бя отк­ры­ли?

Горнов. Одк­рив.

Воронов. Гу­ман­но

й ли­бе­рально! Ну, а я то­го… не отк­рою!.. Слыши­те ли, не отк­рою!

Горнов. Чую, чую. Я не глу­хий! Ви не одкриєте!

Воронов. Да-с, не отк­рою! И шко­ла там у вас?

Горнов. І шко­ла там у ме­не…

Воронов. Но для че­го все это му­жи­ку? Я вас спра­ши­ваю, для че­го?

Горнов. Не знаю.

Воронов. Не знаєте? Нет-с, ви знаєте! Да-с, знаете! И я знаю!..

Горнов. А ко­ли ми обоє знаємо, то зад­ля чо­го ж пе­ре­ли­ва­ти з пус­то­го в по­рожнє?

Воронов. А за­тем-с, что та­ки­ми пос­туп­ка­ми вы разв­ра­ща­ете мне си­на.

Горнов. Не веліть йо­му во­ди­тись зо мною. Пошліть йо­го до Ізмай­ло­вих в на­ву­ку, там він нав­читься у ку­кол гра­тись.

Воронов. Что-с? Вы за­бы­ваєтесь, ми­лос­ти­вый го­су­дарь.

Борис. Я слу­шаю й удив­ля­юсь только все­му то­му, что вы, па­па, го­во­ри­те. Вас эти два го­да так из­ме­ни­ли, что я, пра­во, не уз­наю вас.

Воронов. По­мол­чи, друг! Ми с то­бой пос­ле по­го­во­рим.

Борис. Тош­но да­же слу­шать. (Пішов у свою кімна­ту).

Воронов. Ви­ди­те, зто все ва­ше вли­яние. Он у ме­ня преж­де это­го не смел.

Горнов. Тоді, як був ще ма­лим.

Воронов. Нет-с, всег­да!..

Горнов. Та він же два ро­ки і не був до­ма; а два ро­ки - це не­ма­лий час.

Воронов (хо­дить по кімнаті). Да, ви фи­ло­соф! У вас ведь на все го­тов от­вет.

Горнов. Мені здається, що у кож­но­го чо­ловіка ро­зум завж­ди по­ви­нен бу­ти нас­то­рожі.

Воронов. Фи­ло­соф, фи­ло­соф! И ес­ли я вас спро­шу, за­чем вы го­во­ри­те со мною по-ма­ло­рус­ски, у вас так­же най­дет­ся от­вет?

Горнов. А зви­чай­но…

Воронов. Лю­бо­пыт­но…

Горнов. Я не хо­чу го­во­ри­ти по-руськи та й од­вик-та­ки од мо­ви, жи­ву­чи чо­ти­ри ро­ки по­меж кре­па­ка­ми,- це во-пер­вих…

Воронов. Од­на­ко ж вы чи­таєте рус­ские кни­ги?..

Горнов. Чи­таю! Німецькі чи­таю, і фран­цузькі, і навіть ла­тинські… Але ж чи­та­ти і го­во­ри­ти - це дві речі зовсім різні. Як по­ля­ки ка­жуть: "to cos' inego!.." [2]

Воронов. Да ведь я сам ма­ло­ро­сс, а вот же го­во­рю по-рус­ски…

Горнов. Че­рез те ж я і ба­ла­каю

з ва­ми по-українськи, що знаю, що ви ук­раїнець, і знаєте мо­ву, і що ко­лись і самі ба­ла­ка­ли зо мною по-своєму. Мо­же, це тоді бу­ло в моді? Ви пе­реміни­лись, а я не хо­чу ха­мелеонничать! Тут, бач­те, ба­гацько за­ле­жить і від то­го, з ким нам най­частіш до­во­диться діло ма­ти. Ви про­меж па­на­ми бу­ваєте, а я про­меж му­жи­ка­ми веш­та­юсь. Стало буть, тут діло на­ви­ку, а при­вич­ка, ка­жуть, дру­га приро­да. От як­би на­ша роз­мо­ва прий­ня­ла ха­рак­тер надто спеціальний, ну тоді я, мо­же, спа­су­вав би… А до­ки ми пе­ре­ки­даємось сло­ва­ми, зби­ва­ючи тілько піну в роті.

2

– То щось інше (польськ.).

Воронов. Но ведь бу­де­те же вы слу­жить?

Горнов. Ні.

Воронов. Мо­гут же дворя­не выб­рать вас на ка­кую ли­бо долж­ность?

Горнов. Це інша річ. Але і без ви­бо­ра, без на­ка­зу вже слу­жу ділові.

Воронов. Но ведь вы дво­ря­нин? Да-с? А ве­де­те-то вы се­бя не по-дво­рянс­ки.

Горнов. Хто як ро­зуміє людське по­вод­жен­ня!

Воронов. Да-с! Вы не по-дво­рянс­ки пос­ту­паєте!

Горнов. Нап­лю­вать!

Воронов. Как нап­ле­вать? На ко­го нап­ле­вать? Вы дерз­ки! Спра­вед­ли­ва пос­ло­ви­ца, что "яблоч­ко от яб­лоньки"!.. Знаєте ли вы, ми­лос­ти­вий го­су­дарь, кто был ваш отец?

Горнов. Ви, мо­же, хо­че­те на­тяк­ну­ти на те, що я з му­жи­чо­го ро­ду? Що мій отець, тільки дя­ку­ючи влас­ним зас­лу­гам, здо­був дво­рянст­во і пол­ков­ни­чий чин? На­тякай­те, я від цього не по­чер­вонію. Ніко­ли я не од­ре­чусь од сво­го ро­ду. У ме­не ще й досі живі дядьки по батькові - один прос­тий греч­косій, а дру­гий сол­дат,- і я ни­ми не гор­дую.

Воронов. Прав­да, го­во­рят, что…

Горнов. Що з ха­ма не бу­де па­на?.. Я й не лізу в па­ни.

Воронов. Нет-с, ле­зе­те! Вы у ме­ня бы­ва­ете… (На­че щось при­га­дав, забігав по кімнаті). Да-с… то­го, то­го… Знаєте ли, что я вам мо­гу по­со­ве­то­вать?

Гор­нов. Ро­зум­ний совіт прий­му з по­дя­кою.

Во­ро­нов. Вот что-с! Вы зай­ми­тесь со­чи­не­ни­ем про­ек­та о том, что­бы дво­рян вов­се не бы­ло.

Горнов. Ви не ту­ди, доб­родію, заїха­ли! Со­чи­няйте вже ви такі про­ек­ти, вам і кни­га в ру­ки, а я за та­ку ра­ду і спа­сибі вам не ска­жу. Со­ром вам, Олексій Дмит­ро­вич, що ви з мо­го прав­ди­во­го по­вод­жен­ня з людьми хо­че­те зро­бить якусь про­па­ган­ду! Ви ки­даєте бо­ло­том у моє чес­не діло.

Воронов. Так ва­ше де­ло чест­ное?

Горнов. Хоч пе­ред бо­га!

Воронов. А я ду­маю, что нап­ро­тив.