Доки сонце зійде, роса очі виїсть

Кропивницький Марко Лукич

Охрім. А й прис­та­ло тобі, як ко­рові сідло! Че­пур­ний, як сви­ня в дощ!

Степан. Це ж той кап­тан, що зветься; пус­ти-вир­вусь!

Гордій. Не зав­да­вай­тесь на мелкія ма­ка­ро­ни, бо лап­ша з кар­ма­нов сип­леться!

Охрім. Пам'ятаєте, братці, на Ве­лик­день німець хо­див по се­лу з кап­ля­ми, як­раз у такій ка­ца­вей­ці?

Гордій. І што вам на ето ду­ра­чест­во об'явить? Бол­ва­ни, од­но сло­во, бол­ва­ни. По-ва­шо­му, я дол­жен вдівать

свит­ку або ви­ши­ва­ну ру­баш­ку? Не дос­та­ва­ло іщо ду­рацький кап­риз іміть, штоб еті са­миє глу­пості панімать? У нас ти­тул, штоб ру­баш­ка з ма­ниш­кою калінкоро­вой або сит­це­ва, зон­тик в ру­ки і щоб­ле­ти або бак­форти на ри­пах. А без етіх до­ку­мен­тов в хо­ро­шую кум­панію не по­жа­луєте.

Охрім. А чо­бо­ти, а чо­бо­ти, тю, ди­вись! Гляньте, хлопці, на йо­го за­каб­лу­ки! І як він ніг не по­вивер­та?

Гордій. Тог­да только са­пог і імєєт свой нас­той­щій ти­тул, ког­да под­бор ви­со­кий і сто­че­ний на нєт, штоб слєд од под­бо­ра бил не болєє двухг­ри­вен­но­го! Как са­пог у подй­омі ка­ку­рат, так бон і імєєт свою над­ле­жа­щую дер­жа­ву!..

Охрім. А побіжи, чи здо­ро­во за­ореш но­сом?

Гордій. Пу­щай бєга­ют ду­ра­ки, но я, ка­жет­ся, єщо при свой­ом по­нятії.

Степан. А що ж, у вас співа­ють па­руб­ки, як збе­руться на ву­ли­цю?

Гордій. Слу­чається, только у нас нєт па­руб­ков, а усе ка­ва­ле­ри.

Парубки. Ану заспівай якої, мо­же б, ми пе­рей­ня­ли.

Гордій. У нас на тве­ре­зую но­гу не по­ют.

Охрім. Ач який, звик до мо­го­ричів.

Гордій. Пой­дьом в пи­тей­ний, я сам вас вго­щу.

Парубки. Та ну-бо заспівай!..

Гордій. Не пой­мьотє ви ро­манц! Ну вот вам, напримєр:

Сама я ро­зоч­ку са­ди­ла, Сама я бу­ду по­ли­вать, Сама я дру­га по­лю­би­ла, Сама я бу­ду вєк страж­дать!

Охрім. Та це чорт батька зна яка.

Парубки. Ти заспівай нам сал­дацької.

Гордій. Важ­на ку­мерція! Ти їм бла­го­род­ную, а они сал­дацьку. Вот вже не­да­ром ска­за­но про де­ре­венських хох­лов, што ма­зе­пи!

Охрім. Ти-бо не будь тим, що морк­ву риє!

1-й па­ру­бок. Ко­ли з то­бою по честі, то ти не ро­би по-песьки.

2-й па­ру­бок. Гля­ди, щоб ча­сом не підбор­ка­ли ми тобі оції ка­ца­вей­ки!

3-й парубок. Та й плюнд­ри щоб не трісну­ли ниж­че по­яса.

Степан. У, вже й розг­ри­ма­лись! Ну і чо­го ви на нього опу­ди­лись? І не со­ром вам? Хіба не ба­чи­те,

що він навіки дур­ний?

Гордій. Нєт, ка­жет­ся так, што я не ду­рак.

Степан. Мов­чи, бо би­ти­муть! У нас, брат, по-прос­то­му, так од­ду­ба­сять, що аж пір'я си­па­ти­меться.

Гордій. Ну, пусть я бу­ду ду­рак, но і ви не во­чень вум­ниє.

Степан. Ану, брат­ця, гай­да на ву­ли­цю, ходім, дівча­та, бо сьогодні вже па­ни­ча не по­ба­чи­те.

Дівчата. Він-та­ки нам і потрібний!

Степан. Та вже нічо­го, нічо­го! Дру­гий тиж­день, як па­нич приїхав до­до­му, а во­ни, сер­дешні, аж по­па­ру не знай­дуть.

Текля. Не­хай вже Ок­са­на витріща на нього свої баньки.

Охрім. От­же бу­ла дівка як дівка, до­ки мов­ча­ла, а це вже зно­ву чор­тя­ка штрик­нув у реб­ро.

Гордій. Вот з па­ни­чем так я мо­гу нікото­рий по-ря­доч­ний раз­го­вор. На­до будєт єму ре­ко­мен­до­вать ме­ня.

Охрім. Нав­ряд, щоб він зай­шов в па­тя­ки з та­ким ро­зум­ним дур­нем.

Гордій. Ми знаєм, што знаєм, а я ма­ло внімаю обра­щенія на ваші глу­пие анек­до­ти - вот што! Вот хотєл вас по­пош­ту­вать нас­то­ящим ту­рецьким та­ба­ком, а те­пер по­ню­хаєте.

Охрім. Мо­же, ко­ло ту­рецько­го ле­жав?

Гордій. Вєрную прав­ду го­во­рю, што ту­рецький на-сто­ящий, чес­ноє сло­во, восєм копєєк чверт­ка.

Охрім. Так дай поп­ро­бу­вать!

Гордій. За­чем міня оби­жаєте і да­же ду­ра­ком на­зи­ваєте?

Охрім. Тю, він вже і розгнівав­ся! Дивіться, братці, то ж ми у шут­ки.

Гордій. По­ря­дош­ние шут­ки, што чуть до інте­рес­но­го шкан­да­лю не дош­ло.

Степан. Справді, доб­рий та­бак! (Ку­ре).

Гордій. А з ка­ко­во же ре­зон­ту я бу­ду об­ма­ни­вать? От­же тут і ціна на­пи­са­на.

Охрім. Дай сю­ди, я про­чи­таю.

Парубки. Ти-та­ки і тя­миш?

Охрім. Мій же дід був гра­мот­ний, а батько дрю­кова­ний… (Чи­та). Ти­ся­ча вісімсот, звер­ху ста­рий чорт. В го­роді Па­рижі, в Во­ро­новій поб­ли­же, сіла со­ба­ка на вов­ка, та бо­ялась злізти, бо вовк хотів її з'їсти… Амінь!" (Схо­вав та­бак).

Гордій. Ку­ди ж ти та­бак зап­ря­тал?

Охрім. В ки­ше­ню. Твоя, мо­же, про­дер­та, а в мене ціла.

Гордій. Вот так мо­шенст­во!

Текля. От як­би по­нес­ли той папір до Ок­са­ни, то та б кра­ще про­чи­та­ла.

Степан. О, та б про­чи­та­ла! Ок­са­ну доб­ре па­нич нав­чив гра­мо­ти.

Текля. Нав­чив і до ро­зу­му довів. А во­на те­пер хо­де, як та про­ява, та ко­сою світе!