Доки сонце зійде, роса очі виїсть
Шрифт:
Максим. І все ви шуткуєте. Дай, боже, мовляв, щуткувати, аби не плакати. Я сам скажу, що от наш писар, так той вгадує: чи година буде, чи негода, тілько на хвилину загляне у книжечку і зараз вгада.
Горнов. То ж книжечка вгадує, котра зветься календар.
Максим. Як ви кажете?
Горнов. Календар.
Максим. Ба ні, не календар, а сонник, бо він вам і сон вгада - як ув око вліпе.
Горнов.
Максим. А й ні, не кажіть. Він вам і ружжо може замовить! Чи вірите, що раз як замовив мені оцю рушницю, так нічогісінько не вдієш, чвирк та й чвирк! Мусив вже йому постановить півкварти.
Горнов. І направив?
Максим. Ще й як направив!
Горнов. Майстер, значить, до усякого діла?
Максим. О, голова! Кажу вам, до усякого діла дотепний!
Горнов. Довго ще по селах отакі мудреці, як ваш писар, морочитимуть мирян.
Максим. Отже, ви не вірите?
Горнов. А звичайно, що не вірю.
Борис. Як тут чудово! Я б отак до самісінького світу просидів.
Горнов. Вигадай півтора людського! І що тут красотнього? Жаби квакають, від ставка мулом несе, під ногами вогко, аж джякотить, а нежитя такого тут здорового можна схопити.
Максим. Еге, що й тиждень, мовляв, не вичхається.
Горнов. А бісові комарі аж печуть.
Максим. А ви обкурюйте себе, отак навкруги пускайте дим, то та погань і не наблизиться, і втікатиме, як чорт від ладану.
Борис. Ти, Володя, не любиш поезії.
Тиха украинская ночь, Прозрачно небо, звезды блещут; Своей дремоты превозмочь Не может воздух…Горнов. Що ніч! День, по-моєму, кращий. Та то ж куди не споглянеш, скрізь чарує і закохує тобі очі розкішна природа.
Максим. Все то від бога! А, конешно, день кр щий.
Горнов. Станеш у обідню пору посеред поля: сонечко припіка, а над головою і навкруги спів і щебетання, виляскування, стогін і сміх. А ніби там сум і весілля побились об заклад і намагаються переважить одно другого. І бачиш ти, і чуєш, як кожна пташечка, кожна кузочка, навіть комашка маненька незрозумілою, але чарівною піснею хвалить божий мир, кохаючись у його теплі… Чи так, Максиме?
Максим. Це так, іменно, що так!
Горнов.
Максим. А пора, пора, бо ніч, мовляв, не жде. А мені ще треба до світа вставати та за косу прийматись, там треба викосить осьмушку ячменю шинкареві.
Борис. За позику?
Максим. За процент, чотири карбованці позичив у нього восени, так це за процент.
Борис. Це здирство!
Горнов. Ні, це поезія! Поживеш на селі та й побачиш. Отоді-то вже запевне довідаєшся, що краще: чи ніч з жаб'ячим кваканням, чи…
Максим. Яка їм, мовляв, праця за батьківськім плечима?
Борис. А ви думаєте, що я цілий вік сидітиму дивитимусь, як другі на мене роблять?
Максим. А чому б не сидіти?
Борис. Ні, це встид було б мені. Я, щоб ви зналі наважився спробувати усяку тяжку роботу задля того, щоб на власних плечах зважити усю ту вагу й працю, під котрою згинається наш хлібороб.
Максим. Далеко заїхали! Не силкуйтесь, шкода і заходу, не здолаєте.
Борис. Піймав не піймав, а погнаться можна.
Максим. Хіба! Воно, може, спершу і зцікавиться, а далі остогидне.
Борис. Побачимо!
Максим. І як то можна чоловікові непризвичайному?
Горнов. Дай, боже, нашому теляті та вовка з'їсти!
Максим. О, щоб вас, спершу ж треба його піймати, а з'їсти, мовляв, не штука.
Горнов. Он так я вже чотири роки ловлю того вовка на угонках, та ніяк за в'язи не вхоплю. А от як спроможусь скинути з шиї двадцять тисяч довгу…
Максим. Двадцять тисяч? Сума!
Горнов. Було більш, це вже тілько решта.
Максим. Як же ви таку силу зачепили?..
Горнов. Не я зачепив, а опікуни. Бачите, доки я вчився та в книжку задивлявся, а опікуни мої як захазяйнували, та й дохазяйнувались до того, що мало-мало не упекли землі з акціону.
Максим. Як то з акціону?
Горнов. Стало буть, з молотка. Та жиди вирятували мене.
Максим. Жиди? Скажіть, голубчику, без жида ныде не обыйдеться. Як же це?..
Горнов. Платю проценти, от і все. До кого не кидався з наших за позикою, всі тілько пораду дають. От, братухо, як підемо завтра до мене, побачиш мою школу. Які є розумні хлопчики! Душа радіє, дивлячись на той розкішний первоцвіт.