Доки сонце зійде, роса очі виїсть

Кропивницький Марко Лукич

Максим. І все ви шут­куєте. Дай, бо­же, мов­ляв, щут­ку­ва­ти, аби не пла­ка­ти. Я сам ска­жу, що от наш пи­сар, так той вга­дує: чи го­ди­на бу­де, чи не­го­да, тілько на хви­ли­ну заг­ля­не у кни­жеч­ку і за­раз вга­да.

Горнов. То ж кни­жеч­ка вга­дує, кот­ра зветься ка­лен­дар.

Максим. Як ви ка­же­те?

Горнов. Ка­лен­дар.

Максим. Ба ні, не ка­лен­дар, а сон­ник, бо він вам і сон вга­да - як ув око вліпе.

Горнов.

Ба­ки лю­дям за­би­ва.

Максим. А й ні, не кажіть. Він вам і руж­жо мо­же за­мо­вить! Чи віри­те, що раз як за­мо­вив мені оцю руш­ни­цю, так нічогісінько не вдієш, чвирк та й чвирк! Му­сив вже йо­му пос­та­но­вить півквар­ти.

Горнов. І нап­ра­вив?

Максим. Ще й як нап­ра­вив!

Горнов. Май­стер, зна­чить, до уся­ко­го діла?

Максим. О, го­ло­ва! Ка­жу вам, до уся­ко­го діла до­теп­ний!

Горнов. Дов­го ще по се­лах отакі муд­реці, як ваш пи­сар, мо­ро­чи­ти­муть ми­рян.

Максим. От­же, ви не віри­те?

Горнов. А зви­чай­но, що не вірю.

Борис. Як тут чу­до­во! Я б отак до самісінько­го світу про­сидів.

Горнов. Ви­га­дай півто­ра людсько­го! І що тут красотнього? Жа­би ква­ка­ють, від став­ка му­лом не­се, під но­га­ми вог­ко, аж джя­ко­тить, а не­жи­тя та­ко­го тут здо­ро­во­го мож­на схо­пи­ти.

Максим. Еге, що й тиж­день, мов­ляв, не вич­хається.

Горнов. А бісові ко­марі аж пе­чуть.

Максим. А ви об­ку­рюй­те се­бе, отак навк­ру­ги пус­кай­те дим, то та по­гань і не наб­ли­зиться, і втіка­ти­ме, як чорт від ла­да­ну.

Борис. Ти, Во­ло­дя, не лю­биш по­езії.

Тиха ук­ра­инс­кая ночь, Проз­рач­но не­бо, звезды бле­щут; Своей дре­мо­ты пре­воз­мочь Не мо­жет воз­дух…

Горнов. Що ніч! День, по-моєму, кра­щий. Та то ж ку­ди не спог­ля­неш, скрізь ча­рує і за­ко­хує тобі очі розкішна при­ро­да.

Максим. Все то від бо­га! А, ко­неш­но, день кр щий.

Горнов. Ста­неш у обідню по­ру по­се­ред по­ля: сонеч­ко припіка, а над го­ло­вою і навк­ру­ги спів і ще­бе­тан­ня, ви­ляс­ку­ван­ня, стогін і сміх. А ніби там сум і весілля по­би­лись об зак­лад і на­ма­га­ються пе­ре­ва­жить од­но дру­го­го. І ба­чиш ти, і чуєш, як кож­на пта­шеч­ка, кож­на ку­зоч­ка, навіть ко­маш­ка ма­ненька нез­ро­зумілою, але чарівною піснею хва­лить бо­жий мир, ко­ха­ючись у йо­го теплі… Чи так, Мак­си­ме?

Максим. Це так, імен­но, що так!

Горнов.

По­ра вже до­до­му, бо я й справді скоро чха­ти­му.

Максим. А по­ра, по­ра, бо ніч, мов­ляв, не жде. А мені ще тре­ба до світа вста­ва­ти та за ко­су прий­ма­тись, там тре­ба ви­ко­сить осьмуш­ку яч­ме­ню шин­ка­реві.

Борис. За по­зи­ку?

Максим. За про­цент, чо­ти­ри кар­бо­ванці по­зи­чив у нього во­се­ни, так це за про­цент.

Борис. Це здирст­во!

Горнов. Ні, це по­езія! По­жи­веш на селі та й поба­чиш. Отоді-то вже за­пев­не довідаєшся, що кра­ще: чи ніч з жаб'ячим ква­кан­ням, чи…

Максим. Яка їм, мов­ляв, пра­ця за батьківськім пле­чи­ма?

Борис. А ви ду­маєте, що я цілий вік сидіти­му ди­ви­ти­мусь, як другі на ме­не роб­лять?

Максим. А чо­му б не сидіти?

Борис. Ні, це встид бу­ло б мені. Я, щоб ви зналі на­ва­жив­ся спро­бу­ва­ти уся­ку тяж­ку ро­бо­ту зад­ля того, щоб на влас­них пле­чах зва­жи­ти усю ту ва­гу й працю, під кот­рою зги­нається наш хлібо­роб.

Максим. Да­ле­ко заїха­ли! Не сил­куй­тесь, шкода і за­хо­ду, не здо­лаєте.

Борис. Піймав не піймав, а пог­наться мож­на.

Мак­сим. Хіба! Во­но, мо­же, спер­шу і зціка­виться, а далі ос­то­гид­не.

Борис. По­ба­чи­мо!

Максим. І як то мож­на чо­ловікові непризвичайно­му?

Горнов. Дай, бо­же, на­шо­му те­ляті та вов­ка з'їсти!

Мак­сим. О, щоб вас, спер­шу ж тре­ба йо­го пійма­ти, а з'їсти, мов­ляв, не шту­ка.

Горнов. Он так я вже чо­ти­ри ро­ки лов­лю то­го вовка на угон­ках, та ніяк за в'язи не вхоп­лю. А от як спро­мо­жусь ски­ну­ти з шиї двад­цять ти­сяч дов­гу…

Мак­сим. Двад­цять ти­сяч? Су­ма!

Гор­нов. Бу­ло більш, це вже тілько реш­та.

Мак­сим. Як же ви та­ку си­лу за­че­пи­ли?..

Гор­нов. Не я за­че­пив, а опіку­ни. Ба­чи­те, до­ки я вчив­ся та в книж­ку за­див­ляв­ся, а опіку­ни мої як за­ха­зяй­ну­ва­ли, та й до­ха­зяй­ну­ва­лись до то­го, що ма­ло-ма­ло не упек­ли землі з акціону.

Мак­сим. Як то з акціону?

Горнов. Ста­ло буть, з мо­лот­ка. Та жиди ви­ря­ту­ва­ли мене.

Мак­сим. Жиди? Скажіть, го­луб­чи­ку, без жида ныде не обыйдеться. Як же це?..

Гор­нов. Пла­тю про­цен­ти, от і все. До ко­го не ки­дав­ся з на­ших за по­зи­кою, всі тілько по­ра­ду да­ють. От, бра­ту­хо, як піде­мо завт­ра до ме­не, по­ба­чиш мою шко­лу. Які є ро­зумні хлоп­чи­ки! Ду­ша радіє, див­ля­чись на той розкішний пер­воцвіт.