Доки сонце зійде, роса очі виїсть

Кропивницький Марко Лукич

Максим. Вчи­ли й ме­не змо­ло­ду на ки­лор­неті гра­ти, як це, ка­жу, у нас у скар­бу бу­ла своя ка­пелія. Ба­га­то ло­зи зоп­су­ва­ли на моїй шкурі, смуг та цур­палків до біса на тілі по­зос­та­ва­лось, а я та­ки як за­тяв­ся од­ним ли­цем, не хо­чу та й не хо­чу… Ну, про­ща­вай­те до яко­го ча­су. Он во­но що, те­пер вже й справді по­ра до­до­му, бо, ли­бонь, ви ко­мусь іншо­му більше у при­годі ста­не­те.

Борис. Що ви ка­же­те?

Максим.

Та то я… Ба­чи­те, я іноді зос­та­ру та­ке пле­ту, що й сам до­ку­пи не збе­ру.

Горнов співа.

Вже й во­да, мов­ляв, ско­ро зас­не. Отже дівчи­на, то й до зорі очей не зап­лю­щує, все жда­ти­ме чор­ноб­ри­во­го.

Бо­рис. Яка дівчи­на?

Максим. Моя ста­ренька, це ж я свою ста­ру зо­зу­леньку. От­же я й не вмію по-ва­шо­му чо­лом­ка­тись! Як здав­лю білу та пух­лу руч­ку, то щоб ча­сом, бу­ва, не розгніва­лись. Ач, яка ви­ко­ха­на… (Розг­ля­да Бо­ри­сову ру­ку). Шко­да з та­ки­ми ру­ка­ми до плу­га. (До Гор­но­ва). Що ж, вже й з ва­ми чо­лом­ка­тись, чи як?

Горнов. А зви­чай­но!

Максим (по­дає ру­ку). Оця ру­ка тро­хи на му­жи­чу ски­дається, кістля­ва та в пу­хи­рях. Ну, спа­сибі вам, що ви не гор­дуєте на­шим бра­том си­во­ла­пим, як, бу­ло, ста­рий пан нас ве­ли­ча­ють.

Борис і Гор­нов. Спа­сибі і вам!

Борис. При­ходьте ж у ту неділю, та раніш.

Максим. Доб­ре, прий­ду. (Пішов).

ЯВА 5

Оксана (вхо­де). І не ди­во? Я й чую, що ба­ла­кають, та ніяк не роз­бе­ру, хто і з ким? Аж це ось хто!

Горнов. Дав­ненько ми з ва­ми не ба­чи­лись.

Оксана. Хоч би одвіда­ли, і не со­ром вам? То бу­ло ма­ло не що бо­жо­го дня приїздять, а це вже зовсім ме­не відцу­ра­лись. Хоч би забігли за книж­ка­ми, що по­на­да­ва­ли. Я вже їх всі пе­ре­чи­та­ла.

Горнов. Ніко­ли бу­ло, ро­бо­ча по­ра. Та на­що нам вже і одвіду­ва­ти? Ко­ли вже кращі від нас приїха­ли, то ми й не ри­паємось. Чи не по те­лят­ко ви оце іде­те?

Оксана. По яке там те­лят­ко?..

Горнов. Та це ж у інших дівчат та­ка од­мо­ва, що як зустрінеться з па­руб­ка­ми, то за­раз і ка­же: "Те­ля­ток шу­каю".

Оксана. Ні, я ко­го шу­ка­ла, то­го й знай­шла.

Горнов. Тоб­то ме­не?

Оксана. Та й вас.

Горнов. А ко­го більш ба­жа­лось ба­чи­ти?

Оксана. Поч­не­те дра­ту­ва­ти. Обох од­на­ковісінько.

Борис.

А ми оце, Ок­са­но, ду­ма­ли до те­бе зай­ти.

Оксана. Ма­буть! Чую, го­мо­нять та й го­мо­нять, та все на однім місці, ще хтось по­чав і співа­ти.

Горнов. То я про­бу­вав го­ло­са. А прав­да, чу­до­вий го­лос, усі жа­би за­мовк­ли і в ку­шир по­хо­ва­лись, як за­чу­ли. Що ж та­тусь ваш, до­ма?

Оксана. Ні, не­ма. Пішли з яте­ра­ми по ри­бу.

Борис. Це шко­да.

Оксана. А хіба як батька не­ма до­ма, то й у ха­ту не мож­на зай­ти?

Горнов. Уночі? А по­говір, а людське па­ще­ку­ван­ня?

Оксана. Пев­но, вже й так то­го по­го­во­ру, що вже більш і ніку­ди.

Горнов. І вам це нічо­го?

Оксана. Це вже моя пе­чаль. А вас, Вла­ди­мир Пет­ро­вич, і пізна­ти не мож­на, бо­ро­ду за­пус­ти­ли.

Горнов. На­ва­жив­ся вже, ба­чи­те, у діди за­пи­са­тись. (Чха). Оту­ди! Я ж ка­зав.

Борис. Шпич­ка в ніс.

Горнов. Хай тобі біс! Ну годі або­що. Ну дай­те ж, Ок­са­но, на­ди­ви­тись на вас! Дав­ненько, дав­ненько не ба­чи­лись: змарніла…

Оксана. Та годі-бо вам вдив­ля­тись, ще згла­зи­те.

Горнов. На те бог дав мені очі, щоб за­ко­ху­ва­тись тим, що кра­сує пог­ляд.

Оксана. Цеб­то я та­ка кра­су­ля?

Горнов. А то ж і ні? Щоб ви зна­ли!

Оксана. Ну, годі вам вже шут­ку­ва­ти!..

Горнов. Тут не шут­ка, бо я маю вам ска­за­ти щось та­ке, що й во­рож­ка б не вга­да­ла.

Оксана. Ціка­во.

Горнов. Во­но б і дав­но вже на­ле­жа­ло вам про це довіда­тись. Слу­хай­те ж: сьогодні я вже вкінець пе­ре­ко­нав­ся, що Бо­рис у вас душі не чує.

Оксана. Цього-то вже зовсім не слід ка­за­ти. Мож­на шутку­ва­ти, а це вже… Що во­ни, спа­сибі їм, ме­не жа­лу­ють…

Борис. Тілько жа­лую?

Оксана. А більш нічо­го не по­вин­но бу­ти, і не слід, і не до речі.

Горнов (ди­виться за лаш­тун­ки). От­же й справді, па­ра ка­чок при­летіла. (Побіг).

Борис. Ти ме­не б'єш у сер­це цією од­повіддю.

Оксана. Ко­ли що й розцвіта у серці, то так во­но не­хай собі і заг­лу­шиться.

Борис. Ні, Ок­са­но, не заг­лу­шу я в своїм серці тієї ро­же­вої квітки, що так лю­бо і розкішно розцвітає.